За давніх-давніх часів поблизу Чиназа жила собі бідна удова. Була вона вже старенька, а сини її – Ярмат, Шарип і Алдар тільки-но повиростали і ще ніякого ремества не навчилися.
Важко доводилося старенькій. Часом шматка хліба вдома не було, хоч сама вона від світання до смеркання пряла прядиво з бавовни й продавала його в базарні дні ткачам.
Проте настав час, коли й цього вона була нездатна робити – відмовили очі старенькій. Покликала вона старшого сина Ярмата і сказала йому:
– Синку мій, щось недобре коїться з моїми очима, майже сліпа я стала. Тепер твоя черга годувати сім’ю. Доведеться тобі ставати до праці.
Другого дня повела мати свого сина до чиназького багатія Саттарбая і домовилася, що той візьме Ярмата в найми.
– Пане Саттарбаю, ось тобі мій син,– сказала старенька.– Дужий парубок виріс з нього. Навчіть його орати, сіяти, врожай збирати і чого ще забажаєте. Будьте йому батьком, і дядьком, і господарем. М’ясо – ваше, кістки – наші. А платня нехай буде така, яку самі встановите.
Попрощалася удова, вклонилася низенько та й пішла собі додому, спираючись на ціпок.
– Ну, а що ти скажеш, парубче? – мовив Саттарбай.– Насамперед я повинен знати, що ти вмієш і чого не вмієш.
Дав він Ярматові велике решето, що в ньому борошно просіюють, і наказав:
– Іди, наноси води з річки.
Побіг Ярмат до річки, зачерпнув води решетом, а вона, звісно, там не тримається. Черпав-черпав, нічого не набрав, так і назад повернувся.
– Де вода? – загорлав бай.
– Та хіба тим, що ви мені дали, можна води набрати?! – відказав Ярмат.
– То ти ще й сперечатися зі мною надумав? – розлютився Саттарбай, схопив кетмень і так урепіжив ним Ярмата, що геть покалічив хлопця.
Нічого не варте було в ті часи життя бідняка, отже, Саттарбай навіть і не зажурився. Кинув хлопця на гарбу, привіз до матері і сказав:
– Ніякий з твого сина робітник, стара. Хотів я його чогось навчити, та дуже вже ніжний він у тебе. Забирай його собі назад. Сама казала: м’ясо – моє, кістки – твої.
Заплакала безутішна вдова, закричала, застогнала:
– Я до самого шаха піду скаржитись на тебе!
– Стане він тебе, жебрачку, слухати,– зареготав Саттарбай.– Виженуть під три чорти з палацу, ще й ціпка твого на твоїй же спині поламають. Краще сиди собі мовчки, а я за те візьму в найми твого другого сина.
Поплакала, поплакала старенька, та що вдієш, з панами не посперечаєшся. От і погодилась вона віддати баєві в найми середнього сина Шарипа.
Привіз Саттарбай Шарипа до себе додому та й каже:
– Ану, принеси мерщій води з річки! – і дав йому, замість відра, те саме решето.
Але Шарип не кинувся до річки, а сказав баєві:
– Ти що, знущаєшся з мене? Який же дурень воду в решеті носить! – та й шпурнув те решето баєві під ноги.
Розлютився бай Саттарбай.
– Оце так ти збираєшся мені служити?! – схопив, не тямлячи себе від оскаженіння, кетмень і скалічив Шарипа.
Привіз Саттарбай середнього сина удові, ще й нагримав на неї:
– Забирай свого сина-неробу і не галасуй даремно. Краще давай мені свого третього сина.
Плаче старенька удова, слізьми вмивається.
– Ні, Саттарбаю,– каже вдова,– краще сама з голоду помру, а тобі, лиходію, не віддам свого меншенького на загибель.
Аж тут озвався молодший син удови Алдар:
– Відпустіть мене, мамо, до бая Саттарбая. Мусить же хтось із нас, нарешті, догодити господарю, який з ласки бере нас до себе в найми.
– Правильно, хлопче,– зрадів бай.– Ти, я бачу, розумніший від своїх братів.
Сіли вони на гарбу та й поїхали.
Щойно приїхали на Саттарбаєве подвір’я, наказав господар:
– Ану, ворушись, хлопче, біжи по воду та швидше: одна нога тут, одна нога там.
Тицьнув бай Алдарові в руки те саме решето, за яке братів його покалічив, і виштовхав утришия з дому.
Алдар не став сперечатися. Забіг по дорозі на ринок, позичив у бляхаря звичайну миску, поклав у неї решето, набрав у нього води та й приніс Саттарбаєві.
– Оце діло, – сказав бай.– З тебе, я бачу, будуть люди.
Став служити Алдар у домі Саттарбая: подвір’я прибирати,
худобу годувати, землю орати, городи поливати та ще й дім уночі стерегти. Не знав Алдар спочинку ані вдень, ані вночі. А бай Саттарбай тільки ходить та підганяє: «Ану ворушись, ледарю, нема чого гав ловити!»
Одного разу зібрався бай Саттарбай з усією своєю родиною в Ташкент гостювати. Залишив удома самого Алдара й суворо наказав йому:
– Слухай уважно, злидню! Головне – стережи дім. Але і щоб усе інше було в порядку: подвір’я – щоб блищало, жеребець – щоб голови з годівниці не піднімав, ворота – щоб наглухо були зачинені, а у вітальні – щоб і порошинки не лишилося!
– Не сумнівайтеся, господарю, усе зроблю, як наказано,– відповів Алдар.
Повернувся бай з гостини додому, а ворота розчинити не може. Стукав-стукав у хвіртку, нарешті, вийшов Алдар, дивиться на господаря.
– Гей ти, злидню,– крикнув бай, – чому ворота не розчиняєш, хіба не бачиш, хто приїхав?
– Чого ж не бачу? Добре бачу,– відповідає Алдар,– але ж ворота тепер і через десять років не розчинити.
– Що ти патякаєш, дурню? Чому їх не можна розчинити?
– Та ви ж самі наказали зачинити їх наглухо, щоб ніхто не міг ані увійти, ані в’їхати. От я їх знадвору цеглою й замурував!
Ну, що ти йому на це скажеш! Довелося змовчати баєві.
Увійшов він на подвір’я через хвіртку – глип! – а все подвір’я лляною олією залляте. Скільки було в бая у коморі тієї олії, усю до останньої краплини витратив Алдар.
– А це що таке? – зойкнув бай.– Який божевільний загубив стільки добра?
– Я тільки виконав ваше доручення, шановний баю. Адже ви наказали, щоб до вашого повернення подвір’я блищало. Ось тепер воно й блищить.
І в цю мить бай побачив, що його кінь лежить долі без голови.
– Що ти накоїв тут, злидню?! – загорлав бай, скаженіючи від розпачу і люті.
– Шановний баю, але ж ви самі наказали, щоб ваш жеребець голови не піднімав з ясел. От тепер він її звідти й не підніме.
Довелося баєві, зціпивши зуби, замовкнути.
Зайшов він, нарешті, до вітальні і мало не збожеволів від несподіванки. Виявляється, Алдар, виконуючи його розпорядження, щоб у вітальні не лишилося й пилинки, виніс геть усе з парадної кімнати, лишивши тільки голу підлогу та стіни.
Застогнав бай Саттарбай, схопився за голову і, не сказавши Алдарові жодного слова, утік на жіночу половину оселі.
Там він сказав своїй дружині:
– Погані наші справи, жінко. Цей наймит справжній божевільний. Боюся, щоб він і нас не повбивав. Збирай скоріше речі, доведеться негайно тікати.
Повитягали вони великі шкіряні торби, поскладали в них усе найдорожче і пішли крадькома запрягати коняку в гарбу.
Алдар тільки цього й чекав. Повикидав з найбільшої торби речі, умостився в неї сам та й причаївся.
Бай з дружиною поклали торби на гарбу і, думаючи, що Алдар спить, потай рушили в дорогу.
Жене Саттарбай коняку та сам себе підхвалює:
– Хитрий Алдар, а я хитріший за нього!
Цілу ніч і цілий день тікали бай з дружиною від Алдара і тільки надвечір другого дня зупинилися на ночівлю на березі річки. *
Стала тут байська дружина охкати та стогнати:
– Хоч би яку служницю взяли з собою! А то і вогнище , розпалюй, і вечерю готуй.
– Не звольте турбуватися, любі господарі,– мовив Алдар, вилізаючи з торби,– зараз усе буде готове!
Бай та його дружина аж роти пороззявляли з подиву.
Після вечері бай та його дружина прикинулися, ніби лягають спати. Опівночі вони почали змовлятися:
Тільки-но цей злидень Алдар засне, ми його скинемо у річку.
Алдар, звісно, все те чув і, щойно бай та його жінка стали куняти, він підвівся, надів на себе байський халат, пов’язав голову байською чалмою і обережно збудив дружину бая:
– Час топити Алдара, – байським голосом прошепотів Алдар.
Спросоння дружина бая нічого не зрозуміла і допомогла скинути в річку свого чоловіка.
Уранці вона прокинулася й бачить, що Алдар походжає біля гарби.
– Гей, злидню, ти що, з того світу повернувся чи що? Адже ми тебе утопили!
А Алдар їй відповів:
– Це не мене, а свого чоловіка ви втопили, власними руками. А я з вашою допомогою поквитався з ним і за себе, і за моїх братів.
Повернувся Алдар та й пішов дорогою.