Жили на світі три сестри. Одна – праля, друга – ткаля, а третя – швачка.
Ткаля каже:
– Я можу і вдень, і вночі ткати.
Праля каже:
– Я можу і вдень, і вночі прати.
А швачка бідкається:
– Не можу я поночі шити.
– Коли так, то йди пошукай вогню, – кажуть їй сестри.
Побігла швачка вогню шукати. Бачить: йдуть через дорогу білі собаки і білі коні у білі вози запряжені. Сидять на возах хлопці-молодці у білих свитках.
– Куди, дівчино, зібралася? – питають.
– Іду вогню шукати.
– Тоді йди прямо, не збочуй з цієї дороги. За горою побачиш хатку на курячій ніжці. Сидить у тій хатці бабуся. Розчеши їй сиве волосся і скупай її.
Пішла швачка далі.
Бачить: йдуть через дорогу чорні собаки і чорні коні у чорні вози запряжені. Сидять на возах дівчата з довгими чорними косами.
– Куди зібралася? – питають у швачки.
– Іду вогню шукати.
Тоді не збочуй з цієї дороги. За горою стоїть хатка на курячій ніжці. Сидить в тій хатці бабуся. Постели їй, дівчино, постіль м’якенько, нехай відпочине!
Побігла швачка далі.
Бачить: ідуть через дорогу червоні собаки і червоні коні в червоні вози запряжені. Сидять на тих возах хлопці в червоних чумарках.
– Куди, красуне, зібралася?
– Іду вогню шукати!
– Тоді йди прямо, не збочуй з цієї дороги. За горою стоїть хатка на курячій ніжці. Сидить у тій хаті бабуся. Розтопи піч, дівчино, звари їсти. Нагодуй її. Вона тобі дасть вогню.
Як тільки проминула швачка високу гору, відразу ж побачила хатку на курячій ніжці. Зайшла до неї, озирається, господиню шукає. А та вже зовсім змарніла, ледве сидить на лаві.
Скупала її швачка, зодягнула в чисту білизну, сиві коси розчесала.
– Кого ти дівонька, бачила, коли сюди йшла? – питається в неї бабуся.
– Ішли через дорогу білі собаки, білі коні, у білі вози запряжені. Сиділи на возах хлопці-молодці у біле зодягнуті.
– Це сини мої, білі деньочки. А кого ж ти ще бачила, дівонько?
– Ішли через дорогу чорні собаки і чорні коні, у чорні вози запряжені. Сиділи на возах дівчата з чорними косами.
– Це мої дочки, темні ніченьки. А тепер мені спати час!
Постелила швачка старенькій м’яку постіль, сама біля порога виспалася.
Ледь почало світати – підхопилася, хутенько в печі витопила, гірку пухкеньких млинців напекла.
Поснідала бабуся, питається:
– Кого ти ще бачила, дівчино, коли сюди бігла?
– Ішли через дорогу червоні собаки і червоні коні, у червоні вози запряжені. Сиділи на возах хлопці-молодці у червоних чумарках.
– Це брати мої – вогні! Кажи тепер, що тобі треба.
– Жару! – відповідає швачка. – Старша моя сестра, праля, може й поночі прясти. Середня моя сестра, ткаля, може й темної ночі ткати. А мені без вогню аж ніяк не можна.
Вигорнула бабуся з печі жар, швачці на долоню поклала. Здивувалася дівчина: жаринка та світиться яскраво, а в руку не пече. А бабуся посміхнулася та й каже:
– За твоє добре серце буде тобі світло тепер і вдень і вночі.
Подякувала швачка господині за вогонь і понесла додому яскраву червону жарину.