Одного ясного дня, коли сонце лагідно пригрівало землю, курка і щур випадково зустрілися просто серед стежки.
Щур злякався – такий великий та грізний птах стояв перед ним! Він ніколи раніше не бачив курки.
– Курочко, люба моя, – пропищав щур тремтячим голосом, – давай поклянемося кров’ю, що ми тепер друзі й брати на віки вічні.
Добра курка не мала нічого проти. Вона погодилась – і вони скріпили свою клятву фатідрою, давнім обрядом, що означав братство по крові.
Після цього курка сказала:
– Ходімо разом поїмо рису! Мій господар щойно розсипав зерно на подвір’ї, сушить його на сонечку – от ми й поклюємо.
Але щур схилив голову й тихо відповів:
– Сестро, я боюся людей. Не можу шукати їжу вдень. Давай краще почекати до ночі, тоді і підемо разом.
– Але ж я не нічна птиця, – зітхнула курка. – Я вдень ходжу, вночі сплю...
Поговорили вони ще трохи – і знайшли гарний вихід. Домовилися так: курка вдень клює зерно, але частину навмисно розсипає, а щур вночі приходить і підбирає розсипане.
Ось чому, коли ти побачиш курку, що клює зерно, зверни увагу: вона завжди щось розкидає навколо себе. Це не через необережність, ні – вона пам’ятає про свою клятву, про свого друга-щура, і залишає йому харчі, щоб той уночі міг прийти і не лишитися голодним.
Бо дружба – це не тільки слова, а ще й добрі вчинки.