Було чи не було, а кажуть люди, ніби за давніх часів панував у Бухарі страшенно лихий падишах. І була в нього донька-красуня на ім’я Мегрі-Нігор. Проти її ясної вроди бляклим здавалося світло самого місяця.
А ще Мегрі-Нігор була відважна й дужа дівчина. День у день із шаблею при боці, зі щитом у руках і спущеним заборолом, вона, мов джигіт, верхи на гарячому коні вирушала на полювання.
Так було й того дня, коли вона подалася на влови аж до підгір’я. Вісімсот спритних, сміливих джигітів поїхали з нею на те полювання. Діставшись до високої гори, мисливці побачили, що неподалік пасеться сарна. Мегрі-Нігор наказала джигітам спіймати сарну живцем і додала:
– Якщо сарна втече, я покараю кожного, повз кого вона проскочить.
Вісімсот джигітів стали в коло і посунули до сарни. Коли мисливці були вже поряд, сарна відважилася на одчайдушний стрибок і стрілою промчала повз саму падишахову доньку. Розгнівана Мегрі-Нігор ударила коня острогами й помчала навздогін. Не спиняючи розпаленого коня, шахівна випустила по сарні стрілу, але схибила. І саме цієї миті з хащів очерету, що росли попід схилом гори, загарчав тигр і вискочив навперейми вершниці. Настрашений кінь шарпнувся вбік, і дівчина від несподіванки випала з сідла. Два кроки відділяли хижого звіра від нещасної шахівни, але несподівано тигрові в голову влучив важкий камінь, що його кинув зі своєї праші пастух, який опинився неподалік.
Хижак упав, але пастух і не глянув на нього. Вмить підскочив він, щоб допомогти вершникові підвестись. І лише тепер побачив, що біля його ніг лежить не джигіт, а дівчина небаченої вроди. Пастух допоміг шахівні підвестись, а вона, зніяковіла й засоромлена, не могла вимовити жодного слова.
Тут наспіли усі вісімсот джигітів, що полювали з падишаховою донькою. Схаменулася Мегрі-Нігор, вискочила верхи на коня, зняла з пучки персня й подала пастухові.
Повернувшись того дня до палацу, Мегрі-Нігор немов забула про свою улюблену розвагу, принаймні дуже довго по тому не виїздила на полювання.
То нехай собі вона відпочине, а ви тим часом послухайте про пастуха.
Побачивши, як розтанула вдалині постать дівчини-красуні, він почув у серці страшну тугу й, насилу діставшись додому, тяжко заслаб. Був то улюблений син верховинського племені на ймення Мукбіл, а прізвисько Пращівник дістав за те, що обернув свою пращу на влучну й могутню зброю.
Жив Мукбіл-Пращівник зі своїми старенькими батьками і великого смутку завдав їм своєю хворобою. Плакали батько й мати, плакали інші верховинці, які приходили перевідати Мукбіла-Пращівника. Одного дня вкупі з іншими верховинцями до хворого зайшов дідусь, якого недаремно називали мудрим. Він сказав Мукбілові:
– Синку, твоя хвороба на жодну звичайну хворобу не схожа. Я гадаю, до неї спричинилося кохання. Скажи правду, дитя моє, у кого ти закохався?
Пастух навіть не поворухнувся, лише в очах його стали сльози:
– Батьку, батьку, нащо питати? Я вже бачу, що моя недуга невиліковна.
Але старий не вгавав.
– Любий мій сину, розкажи мені, як оселилася туга-недуга в твоєму серці. Немає під небесним склепінням дівчини, якої ми не могли б для тебе висватати.
І Мукбіл розповів, як звела його доля з падишаховою донькою і як вона подарувала йому свій перстень.
Пообіцяв старий мудрець подумати, скликав наймудріших людей племені й розповів їм Мукбілову таємницю.
– Наш Мукбіл-Пращівник покохав падишахову доньку Мегрі-Нігор. Треба якось допомогти йому.
Замислилися порадники, та хоч як міркували, а виходило одне: не віддасть падишах своєї доньки за Мукбіла.
Але хтось висловив і таку думку:
– А все-таки зашлімо сватів до падишаха. Віддасть – добре, не віддасть – щось інше надумаємо.
Незабаром рушили свати до падишаха.
Побачивши їх на своєму подвір’ї, падишах загорлав:
– Гей ви, голодранці, та як ви посміли навіть подумати про те, щоб прийти сватати мою дочку? Завдати мені такої ганьби! – І він звелів кинути сватів до в’язниці. А тоді скликав своє військо й наказав: – Рушайте негайно в гори. Все, що здобудете,– ваше. Але приведіть мені живого Мукбіла.
Мов зграя голодних шакалів, налетіли падишахові вояки на селище верховинців, багато лиха заподіяли людям, цупили все, що бачили очі, різали й жерли худобу, знущалися з беззахисних.
Мукбілів батько розповів синові про все, що діється в горах.
– Це через мене зазнав наш народ напасті,– сказав Мукбіл і, схопивши пращу, вискочив верхи на коня й погнав його туди, де лютували падишахові розбійники. Не вагаючись, сам-один пішов на ціле військо, і незабаром усе воно полягло від його несхибної руки. А ті, кому пощастило втекти, діставшись до падишахового палацу, повідомили:
– О володарю всесвіту! Мукбіл-Пращівник – неймовірної сили людина, його ніхто не здолає. Він будь-яку людину може на смерть забити одним ударом кулака. А про його пращу годі й згадувати. Побив він усе ваше військо, тільки ми й порятувалися.
Розлютився падишах, зібрав решту свого війська, сам став на чолі його й пішов на непокірного Мукбіла. Не став Мукбіл чекати, доки наблизиться падишахове військо. Здаля кинув кілька важких каменів зі своєї пращі, влучивши в чільних вояків.
Побачив падишах, що немає жодної змоги підступитися до Мукбіла-Пращівника, й вислав до нього свого посла:
– Перекажи, що я згоден віддати за нього свою доньку, але спершу він має виконати одну умову – привести до міста вісім тигрів, по чотири в кожній руці.
Мукбіл погодився на падишахову умову, але й сам загадав, щоб падишах спочатку випустив із в’язниці його безневинних сватів. Побоюючись Мукбіла, падишах зважив на ту вимогу і, повернувшись до міста, звільнив ув’язнених.
Тим часом Мукбіл, спитавши згоди у свого верховинського племені, пішов ловити тигрів. Проблукавши якийсь час, він вийшов до тугаїв і там нагледів тигра, що спав у хащах очерету. Мукбіл нечутно підкрався до нього і схопив за горло. Тигр шарпнувся, боронячись, але Мукбіл ще дужче затис йому горло і, піднявши звіра, вдарив ним об землю. Забивши тигрові памороки, Мукбіл квапливо, доки той не отямився, засилив у носа непритомному хижакові грубе кільце, припнув дебелим ланцюгом до дерева, а сам рушив далі.
Другого тигра Мукбіл здибав попід горою і так само при пнув ланцюгом до могутнього дерева.
У такий спосіб він зловив вісім тигрів, звів їх до купи і став приводити до тями...
Уранці другого дня Мукбіл вирушив до падишаха, ведучи кожною рукою на ланцюгах по чотири тигри.
Ще не встиг він увійти до міста, а там уже покотилася чутка про те, що Мукбіл-Пращівник виконав падишахову умову і йде до міста, тримаючи кожною рукою по чотири тигри. Люди не знали, куди подітися від переляку. Сторожа принесла ту чутку й падишахові. «Я сподівався, що він, шукаючи тигрів, смерть свою знайде, а він, бач, живий суне»,– подумав падишах і, оточений сторожею, вийшов проти Мукбіла.
– Вітаю тебе, сину мій! – зціпивши зуби, проказав він джигітові, що стояв біля воріт міста.– Ти виконав мою умову, і я бачу, що ти справді дужий і відважний джигіт. Тепер забери своїх звірів назад у гори. А по тому доведеться тобі виконати ще одне завдання – принесеш мені голову Готама. І коня його приведеш мені, в нього дуже гарний кінь. Зробиш це – віддам тобі доньку.
Не до вподоби було Мукбілові, що падишах не дотримав слова, не віддав доньки після виконання першої умови. Але подумав собі так: «Дарма. Мабуть, цей Готам такий розбійник, що від нього чесним людям життя немає. Бо навіщо здалася б падишахові його голова? Нехай, виконаю і це завдання. Може, й людям зроблю послугу, визволивши їх від лиходія».
Мукбіл розпрощався зі своїми земляками й вирушив у далеку дорогу по Готамову голову та його коня. Чотири місяці збігло, доки він дістався до міста, де жив Готам. «Де ж мені перебути цю ніч?»– подумав Мукбіл і раптом побачив, що якийсь чоловік купає коня у каналі.
Мукбіл підійшов до нього й спитав:
– Готам у місті чи, може, куди поїхав?
– У місті Готам,– відповів власник коня.– А ви, схоже, мандрівник. Ласкаво просимо до нашого міста. Може, в мене загостюєте сьогодні? А завтра пошукаємо Готама. Мукбіл подумки зрадів тому запрошенню, і вони пішли до цього чоловіка додому. Мукбіл і не чекав, що його частуватимуть з такою щедротою. Сиділи вони довгенько, було вже, мабуть, за північ, коли господар спитав свого гостя:
– Ну, гаразд, джигіте, а яке ж у вас діло до Готама?
– Поважне, дуже поважне до нього діло. А ви, може, його знаєте? Що то за людина?
– Готама я знаю. Він стоїть на чолі нашого міста і цілої країни. Тільки він не схожий на інших шахів, бо живе не як вони, в палацах, а у звичайній оселі серед звичайних людей. То яке ж ви діло до нього маєте? – ще раз спитав господар.
Мукбілові стало ніяково. «Коли правда, що Готам живе серед звичайних людей,– подумав він,– і не робить людям нічого злого, то він непогана людина».
– Не знаю, що вам і сказати. Але я прийшов сюди, щоб, з наказу нашого падишаха, добути Готамову голову.
Господар зчудувався:
– Хіба Готам завдав вам якоїсь кривди?
– Ні, жодної кривди від нього я не зазнав,– відповів Мукбіл і докладно розповів, що саме привело його сюди.
– Уже ніч,– мовив господар,– і вам треба добре відпочити. А завтра вранці я вас познайомлю з Готамом.
Мукбіл, ще раз подякувавши господареві за все, ліг спати.
Вранці, після сніданку, Мукбіл мовив господареві:
– Ну, то укажіть мені Готамову оселю.
На те господар відказав:
– Готам – це я, і це моя оселя. Свого коня віддати не можу, бо, не маючи чим вас почастувати, я зарізав його ще вчора. Я розумію, як вам тяжко без коханої, і задля вашого щастя я віддав би й тисячу голів, коли б їх мав, але маю тільки одну, і віддаю її вам,– мовивши так, Готам уклякнув перед Мукбілом і схилив перед ним голову.
Вражений такою великодушністю Готама, Мукбіл не міг стримати сліз.
А трохи заспокоївшись, мовив:
– Ні! Якщо він не віддасть мені своєї доньки, так і буде. Але вашої голови я не торкнуся.
– Гість правильно розважив,– утрутився в розмову дорослий Готамів син, що був при тому.– Адже, навіть побачивши принесену голову, падишах може сказати, що вона належить не Готамові, й вигадати нову умову. Мені здається, що батько повинен поїхати разом з вами, і там ви побачите, що треба зробити.
На синову думку пристав і Готам. Того самого дня вони вирушили у зворотну путь і незабаром дісталися до Бухари і пішли до палацу,
Побачивши Мукбіла, падишах спитав:
– Ну то як, привіз Готамову голову? Коня привів?
– Володарю! – відказав Мукбіл.– Я побачив, що Готам незвичайно щедра й справедлива людина. Коли я дістався до того далекого міста, я не мав де переночувати, і мене запросив до своєї оселі незнайомий чоловік. Виявилося, що це й був Готам. Щоб почастувати мене, він зарізав свого єдиного коня, того самого, що ви загадали привести вам. А коли я розповів йому, чого забився до того далекого краю, він сам поклав голову під мою шаблю. То хіба ж міг я зітнути голову такій великодушній і мужній людині? Я привів Готама живого.
– Де ж він є, той Готам? – заревів падишах.
Мукбіл відступив убік, і Готам, уклонившись, привітав падишаха й мовив:
– Я – той самий Готам, що ви ним цікавилися.
Падишаха аж затіпало чи то від люті, чи від страху.
Він зарепетував:
– Я тобі загадав принести Готамову голову, навіщо ж ти привів мені його?
Готам ступив крок наперед і попередив Мукбілову відповідь:
– У себе вдома я віддав свою голову цьому джигітові, але він відмовився зітнути її. Тому я прийшов сюди. Прошу вас, накажіть зітнути мені голову, але виконайте свою обіцянку Мукбілові.
Падишах наказав вивести Готама на страту. Але тільки кат штурхнув Готама до порога, Мукбіл немов отямився й так ударив ката кулаком по голові, що в того потилиця опинилася на місці обличчя. І гнівно мовив падишахові:
– Де межа твоєї підлоти?! Як не хочеш, можеш не віддавати за мене своєї доньки. Але ти не посмієш убити таку сміливу, безневинну й великодушну людину. Коли вже тобі конче треба стратити когось, убий мене замість Готама.
– Ти, може, гадаєш, що я побоюся?
Але цеї миті з жіночих покоїв вибігла Мегрі-Нігор і кинулась до Мукбіла. Падишах заверещав:
– І її стратити!
– Ти лиходій, а не володар,– урвав його Готам.– В тебе не лишилося й крихти милосердя чи співчуття, ти гірший від хижого звіра, бо той убиває заради природної потреби їсти! – Готам ступив кілька кроків проти падишаха. Злякавшися, той вихопив шаблю з піхов, але Готам голіруч вибив у нього ту шаблю і відважив падишахові такого ляпаса, що той злетів з власного трону.
–Тепер це твоє законне місце, друже,– мовив Готам Мукбілові, вказавши на порожній трон.
Народ тільки того й чекав: в одну мить лютого падишаха роздерли на шмаття, а на шаха обрали Мукбіла.
За кілька днів у місті відбулося гомінке весілля, на якому почесне місце посідав Готам.
Так на тій землі настало мирне й заможне життя.
І Мукбіл-Пращівник з Мегрі-Нігор зажили щасливо, бо справдилися всі їхні мрії та бажання.