Мукбіл-Пращівник (узбецька казка)

***

Мукбіл-Пращівник (узбецька казка)

Було чи не було, а кажуть люди, ніби за давніх часів панував у Бухарі страшенно лихий падишах. І була в нього донька-красуня на ім’я Мегрі-Нігор. Проти її ясної вроди бляклим здавалося світло самого місяця.

А ще Мегрі-Нігор була відважна й дужа дівчина. День у день із шаблею при боці, зі щитом у руках і спущеним заборолом, вона, мов джигіт, верхи на гарячому коні вирушала на полювання.

Так було й того дня, коли вона подалася на влови аж до підгір’я. Вісімсот спритних, сміливих джигітів поїхали з нею на те полювання. Діставшись до високої гори, мисливці побачили, що неподалік пасеться сарна. Мегрі-Нігор наказала джигітам спіймати сарну живцем і додала:

– Якщо сарна втече, я покараю кожного, повз кого вона проскочить.

Вісімсот джигітів стали в коло і посунули до сарни. Коли мисливці були вже поряд, сарна відважилася на одчайдушний стрибок і стрілою промчала повз саму падишахову доньку. Розгнівана Мегрі-Нігор ударила коня острогами й помчала навздогін. Не спиняючи розпаленого коня, шахівна випустила по сарні стрілу, але схибила. І саме цієї миті з хащів очерету, що росли попід схилом гори, загарчав тигр і вискочив навперейми вершниці. Настрашений кінь шарпнувся вбік, і дівчина від несподіванки випала з сідла. Два кроки відділяли хижого звіра від нещасної шахівни, але несподівано тигрові в голову влучив важкий камінь, що його кинув зі своєї праші пастух, який опинився неподалік.

Хижак упав, але пастух і не глянув на нього. Вмить підскочив він, щоб допомогти вершникові підвестись. І лише тепер побачив, що біля його ніг лежить не джигіт, а дівчина небаченої вроди. Пастух допоміг шахівні підвестись, а вона, зніяковіла й засоромлена, не могла вимовити жодного слова.

Тут наспіли усі вісімсот джигітів, що полювали з падишаховою донькою. Схаменулася Мегрі-Нігор, вискочила верхи на коня, зняла з пучки персня й подала пастухові.

Повернувшись того дня до палацу, Мегрі-Нігор немов забула про свою улюблену розвагу, принаймні дуже довго по тому не виїздила на полювання.

То нехай собі вона відпочине, а ви тим часом послухайте про пастуха.

Побачивши, як розтанула вдалині постать дівчини-красуні, він почув у серці страшну тугу й, насилу діставшись додому, тяжко заслаб. Був то улюблений син верховинського племені на ймення Мукбіл, а прізвисько Пращівник дістав за те, що обернув свою пращу на влучну й могутню зброю.

Жив Мукбіл-Пращівник зі своїми старенькими батьками і великого смутку завдав їм своєю хворобою. Плакали батько й мати, плакали інші верховинці, які приходили перевідати Мукбіла-Пращівника. Одного дня вкупі з іншими верховинцями до хворого зайшов дідусь, якого недаремно називали мудрим. Він сказав Мукбілові:

– Синку, твоя хвороба на жодну звичайну хворобу не схожа. Я гадаю, до неї спричинилося кохання. Скажи правду, дитя моє, у кого ти закохався?

Пастух навіть не поворухнувся, лише в очах його стали сльози:

– Батьку, батьку, нащо питати? Я вже бачу, що моя недуга невиліковна.

Але старий не вгавав.

– Любий мій сину, розкажи мені, як оселилася туга-недуга в твоєму серці. Немає під небесним склепінням дівчини, якої ми не могли б для тебе висватати.

І Мукбіл розповів, як звела його доля з падишаховою донькою і як вона подарувала йому свій перстень.

Пообіцяв старий мудрець подумати, скликав наймудріших людей племені й розповів їм Мукбілову таємницю.

– Наш Мукбіл-Пращівник покохав падишахову доньку Мегрі-Нігор. Треба якось допомогти йому.

Замислилися порадники, та хоч як міркували, а виходило одне: не віддасть падишах своєї доньки за Мукбіла.

Але хтось висловив і таку думку:

– А все-таки зашлімо сватів до падишаха. Віддасть – добре, не віддасть – щось інше надумаємо.

Незабаром рушили свати до падишаха.

Побачивши їх на своєму подвір’ї, падишах загорлав:

– Гей ви, голодранці, та як ви посміли навіть подумати про те, щоб прийти сватати мою дочку? Завдати мені такої ганьби! – І він звелів кинути сватів до в’язниці. А тоді скликав своє військо й наказав: – Рушайте негайно в гори. Все, що здобудете,– ваше. Але приведіть мені живого Мукбіла.

Мов зграя голодних шакалів, налетіли падишахові вояки на селище верховинців, багато лиха заподіяли людям, цупили все, що бачили очі, різали й жерли худобу, знущалися з беззахисних.

Мукбілів батько розповів синові про все, що діється в горах.

– Це через мене зазнав наш народ напасті,– сказав Мукбіл і, схопивши пращу, вискочив верхи на коня й погнав його туди, де лютували падишахові розбійники. Не вагаючись, сам-один пішов на ціле військо, і незабаром усе воно полягло від його несхибної руки. А ті, кому пощастило втекти, діставшись до падишахового палацу, повідомили:

Мукбіл-Пращівник (узбецька казка)

– О володарю всесвіту! Мукбіл-Пращівник – неймовірної сили людина, його ніхто не здолає. Він будь-яку людину може на смерть забити одним ударом кулака. А про його пращу годі й згадувати. Побив він усе ваше військо, тільки ми й порятувалися.

Розлютився падишах, зібрав решту свого війська, сам став на чолі його й пішов на непокірного Мукбіла. Не став Мукбіл чекати, доки наблизиться падишахове військо. Здаля кинув кілька важких каменів зі своєї пращі, влучивши в чільних вояків.

Побачив падишах, що немає жодної змоги підступитися до Мукбіла-Пращівника, й вислав до нього свого посла:

– Перекажи, що я згоден віддати за нього свою доньку, але спершу він має виконати одну умову – привести до міста вісім тигрів, по чотири в кожній руці.

Мукбіл погодився на падишахову умову, але й сам загадав, щоб падишах спочатку випустив із в’язниці його безневинних сватів. Побоюючись Мукбіла, падишах зважив на ту вимогу і, повернувшись до міста, звільнив ув’язнених.

Тим часом Мукбіл, спитавши згоди у свого верховинського племені, пішов ловити тигрів. Проблукавши якийсь час, він вийшов до тугаїв і там нагледів тигра, що спав у хащах очерету. Мукбіл нечутно підкрався до нього і схопив за горло. Тигр шарпнувся, боронячись, але Мукбіл ще дужче затис йому горло і, піднявши звіра, вдарив ним об землю. Забивши тигрові памороки, Мукбіл квапливо, доки той не отямився, засилив у носа непритомному хижакові грубе кільце, припнув дебелим ланцюгом до дерева, а сам рушив далі.

Другого тигра Мукбіл здибав попід горою і так само при пнув ланцюгом до могутнього дерева.

У такий спосіб він зловив вісім тигрів, звів їх до купи і став приводити до тями...

Уранці другого дня Мукбіл вирушив до падишаха, ведучи кожною рукою на ланцюгах по чотири тигри.

Ще не встиг він увійти до міста, а там уже покотилася чутка про те, що Мукбіл-Пращівник виконав падишахову умову і йде до міста, тримаючи кожною рукою по чотири тигри. Люди не знали, куди подітися від переляку. Сторожа принесла ту чутку й падишахові. «Я сподівався, що він, шукаючи тигрів, смерть свою знайде, а він, бач, живий суне»,– подумав падишах і, оточений сторожею, вийшов проти Мукбіла.

– Вітаю тебе, сину мій! – зціпивши зуби, проказав він джигітові, що стояв біля воріт міста.– Ти виконав мою умову, і я бачу, що ти справді дужий і відважний джигіт. Тепер забери своїх звірів назад у гори. А по тому доведеться тобі виконати ще одне завдання – принесеш мені голову Готама. І коня його приведеш мені, в нього дуже гарний кінь. Зробиш це – віддам тобі доньку.

Не до вподоби було Мукбілові, що падишах не дотримав слова, не віддав доньки після виконання першої умови. Але подумав собі так: «Дарма. Мабуть, цей Готам такий розбійник, що від нього чесним людям життя немає. Бо навіщо здалася б падишахові його голова? Нехай, виконаю і це завдання. Може, й людям зроблю послугу, визволивши їх від лиходія».

Мукбіл розпрощався зі своїми земляками й вирушив у далеку дорогу по Готамову голову та його коня. Чотири місяці збігло, доки він дістався до міста, де жив Готам. «Де ж мені перебути цю ніч?»– подумав Мукбіл і раптом побачив, що якийсь чоловік купає коня у каналі.

Мукбіл підійшов до нього й спитав:

– Готам у місті чи, може, куди поїхав?

Мукбіл-Пращівник (узбецька казка)

– У місті Готам,– відповів власник коня.– А ви, схоже, мандрівник. Ласкаво просимо до нашого міста. Може, в мене загостюєте сьогодні? А завтра пошукаємо Готама.

Мукбіл подумки зрадів тому запрошенню, і вони пішли до цього чоловіка додому. Мукбіл і не чекав, що його частуватимуть з такою щедротою. Сиділи вони довгенько, було вже, мабуть, за північ, коли господар спитав свого гостя:

– Ну, гаразд, джигіте, а яке ж у вас діло до Готама?

– Поважне, дуже поважне до нього діло. А ви, може, його знаєте? Що то за людина?

– Готама я знаю. Він стоїть на чолі нашого міста і цілої країни. Тільки він не схожий на інших шахів, бо живе не як вони, в палацах, а у звичайній оселі серед звичайних людей. То яке ж ви діло до нього маєте? – ще раз спитав господар.

Мукбілові стало ніяково. «Коли правда, що Готам живе серед звичайних людей,– подумав він,– і не робить людям нічого злого, то він непогана людина».

– Не знаю, що вам і сказати. Але я прийшов сюди, щоб, з наказу нашого падишаха, добути Готамову голову.

Господар зчудувався:

– Хіба Готам завдав вам якоїсь кривди?

– Ні, жодної кривди від нього я не зазнав,– відповів Мукбіл і докладно розповів, що саме привело його сюди.

– Уже ніч,– мовив господар,– і вам треба добре відпочити. А завтра вранці я вас познайомлю з Готамом.

Мукбіл, ще раз подякувавши господареві за все, ліг спати.

Вранці, після сніданку, Мукбіл мовив господареві:

– Ну, то укажіть мені Готамову оселю.

На те господар відказав:

– Готам – це я, і це моя оселя. Свого коня віддати не можу, бо, не маючи чим вас почастувати, я зарізав його ще вчора. Я розумію, як вам тяжко без коханої, і задля вашого щастя я віддав би й тисячу голів, коли б їх мав, але маю тільки одну, і віддаю її вам,– мовивши так, Готам уклякнув перед Мукбілом і схилив перед ним голову.

Вражений такою великодушністю Готама, Мукбіл не міг стримати сліз.

А трохи заспокоївшись, мовив:

– Ні! Якщо він не віддасть мені своєї доньки, так і буде. Але вашої голови я не торкнуся.

– Гість правильно розважив,– утрутився в розмову дорослий Готамів син, що був при тому.– Адже, навіть побачивши принесену голову, падишах може сказати, що вона належить не Готамові, й вигадати нову умову. Мені здається, що батько повинен поїхати разом з вами, і там ви побачите, що треба зробити.

На синову думку пристав і Готам. Того самого дня вони вирушили у зворотну путь і незабаром дісталися до Бухари і пішли до палацу,

Побачивши Мукбіла, падишах спитав:

– Ну то як, привіз Готамову голову? Коня привів?

– Володарю! – відказав Мукбіл.– Я побачив, що Готам незвичайно щедра й справедлива людина. Коли я дістався до того далекого міста, я не мав де переночувати, і мене запросив до своєї оселі незнайомий чоловік. Виявилося, що це й був Готам. Щоб почастувати мене, він зарізав свого єдиного коня, того самого, що ви загадали привести вам. А коли я розповів йому, чого забився до того далекого краю, він сам поклав голову під мою шаблю. То хіба ж міг я зітнути голову такій великодушній і мужній людині? Я привів Готама живого.

– Де ж він є, той Готам? – заревів падишах.

Мукбіл відступив убік, і Готам, уклонившись, привітав падишаха й мовив:

– Я – той самий Готам, що ви ним цікавилися.

Падишаха аж затіпало чи то від люті, чи від страху.

Він зарепетував:

– Я тобі загадав принести Готамову голову, навіщо ж ти привів мені його?

Готам ступив крок наперед і попередив Мукбілову відповідь:

– У себе вдома я віддав свою голову цьому джигітові, але він відмовився зітнути її. Тому я прийшов сюди. Прошу вас, накажіть зітнути мені голову, але виконайте свою обіцянку Мукбілові.

Падишах наказав вивести Готама на страту. Але тільки кат штурхнув Готама до порога, Мукбіл немов отямився й так ударив ката кулаком по голові, що в того потилиця опинилася на місці обличчя. І гнівно мовив падишахові:

– Де межа твоєї підлоти?! Як не хочеш, можеш не віддавати за мене своєї доньки. Але ти не посмієш убити таку сміливу, безневинну й великодушну людину. Коли вже тобі конче треба стратити когось, убий мене замість Готама.

– Ти, може, гадаєш, що я побоюся?

Але цеї миті з жіночих покоїв вибігла Мегрі-Нігор і кинулась до Мукбіла. Падишах заверещав:

– І її стратити!

– Ти лиходій, а не володар,– урвав його Готам.– В тебе не лишилося й крихти милосердя чи співчуття, ти гірший від хижого звіра, бо той убиває заради природної потреби їсти! – Готам ступив кілька кроків проти падишаха. Злякавшися, той вихопив шаблю з піхов, але Готам голіруч вибив у нього ту шаблю і відважив падишахові такого ляпаса, що той злетів з власного трону.

–Тепер це твоє законне місце, друже,– мовив Готам Мукбілові, вказавши на порожній трон.

Народ тільки того й чекав: в одну мить лютого падишаха роздерли на шмаття, а на шаха обрали Мукбіла.

За кілька днів у місті відбулося гомінке весілля, на якому почесне місце посідав Готам.

Так на тій землі настало мирне й заможне життя.

І Мукбіл-Пращівник з Мегрі-Нігор зажили щасливо, бо справдилися всі їхні мрії та бажання.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)