Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Ненькова сопілка й батіжок (українська народна казка)

Казки про:
3805

Ненькова сопілка й батіжок (українська народна казка) Жив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох єинів. Два були розумні, а третій – не дуже. Звали його Офермою.

Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали легіяями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:

– Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати – кожний один тиждень.

– Добре, неньку,– відповіли хлопці. Чоловік помер. Його поховали. А тут на
могилу треба йти ночувати.

– Я не піду, боюся,– відповів найстарші.– Може би, ти, Офермо, пішов за мене?

– А що? Можу піти.

Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:

– Це ти, Офермо?

– Це я, неньку.

– А чому першим ке прийшов найстарший?

– Сказав, що боїться.

– Їсти тобі дали?

– Дали.

– А не холодно?

– У мене е теплий кожух, неньку.

– За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.

Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:

– Як там? Балакав з неньком?

– А чому би й ні?

– Що вони казали?

– Питали, чи я їв і чи не холодно мені.

Найстарший не повірив:

– Все це тобі, дурному, приснилося!

– Най буде й так.

На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший брат. Але він сказав:

– Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?

– А що, можу піти,– погодився дурний.

Його нагодували, дали теплий сардак і верітку – вирядили на цвинтар.

На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:

– Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов?

– Казав, що він часу не має.

– Коли так, візьми й цей батіжок. Він буде рятувати тебе від небезпеки. А тепер іди додому і можеш більше на мою могилу не при-ходити вночі.

Оферма засунув батіжок за пояс, подався додому і ліг на піч спати. Середущий спитав :

– Ну, балакав з неньком?

– Аякже!

– Що він сказав?

– Аби-м більше вночі не приходив.

Середущий на повірив.

– А щоб ти скис! Таке може тільки приснитися дурному.

Оферма захропів на цілу хату. Спав три дні й три ночі. А коли прокинувся, брати і їх жінки сказали йому:

– Ти нам, як сіль в оці та як хрін у носі. Іди звідси, куди очі дивляться, бо ми не будемо тебе, дурного, годувати.

– Най буде й так,– відповів Оферма. Одягнув на себе дрантивий сардак, засунув за черес сопілку й батіжок і поманджав до самої столиці. Питав одного, другого і третього, чи нема десь муки на руки, бо вже дуже хотілося їсти. Один чоловік порадив йому:

– Нашому королеві треба вівчаря. Іди до палацу... Як попасеш п'ять років його вівці, то віддасть за тебе одну із своїх доньок.

Хлопець – до палацу. Поклонився королеві й каже:

– Хочу бути твоїм вівчарем.

Король утішився:

– Дуже добре, легіню! Але одна умова: як поженеш отару в гори, то най вона пасеться там, де схоче...

– Най буде й так,– погодився Оферма.

Наступного дня погнав вівці в гори. Вони йшли і йшли, не хотіли стати ні на хвильку. Вийшли на галявину, яка була покрита шовковою травою. Оферма ліг під дубом і заснув. Його розбудило ревіння: то прилетів триголовий змій, який розкрив над ним страшну пащеку.

– Чого ти роззявився? – спитав Оферма.

– Твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву! За це я тебе з'їм!

Оферма схопив батіжок з-за череса – й почалася бійка. Як цьвохне один раз – голова змія котиться до ярка, як гарбуз. Цьвохне другий раз – уже друга голова летить.

Уздрів змій, що біда, і почав просити:

– Не вбивай мене, легіню! Лиши хоч одну голову. Я тобі подарую свою золоту хату.

А в Оферми добре, м'яке серце. І він відповів:

– Най буде й так. Ходімо до твоєї хати.

Змій повзе за парубком і на кожному кроці
хоче його вкусити. Але Оферма не ховає за черес батіг.

Стали перед порогом золотої хати. Змій сказав:

– У моєму Лівому вусі є ключ від дверей – засунь руку, візьми й відчини.

– Твоя ж хата і твій ключ – то сам і відчиняй.

Змій стріпнув головою – ключ упав на землю!

– Підніми ключ, легіню,– зманює змін далі.

Але Оферма теж не є дурний.

– Ти ж сам кинув – то сам підніми.

Коли змій нахилився, хлопець упік його батіжком – і фертик: змій більше не встав.

Оферма відімкнув двері, увійшов до хати і сів собі за стіл. Йому захотілося викурити люльку. Взяв золоту нушку-табакерку, але коли її відкрив, то звідси вискочив якийсь кудлатий псисько і спитав людським голосом:

– Чого хочеш, господарю?

– Спочатку люльку викурити, а потім коня, та не простого – золотого. Хочу об'їхати цю хату.

– Усе буде зроблено, господарю.

Не встиг Оферма затягтися димом, як під вікнами вже стояв золотий кінь. Хлопець вийшов до коня, схопив його за золоту гриву і сів собі в золоте сідло.

– Поїдемо над хмарами чи понад землею? – спитая його кінь.

– Понад землею.

Кінь пустився й летів цілий рік, доки Оферма обдивився свою золоту хату. Коли були знову на подвір'ї, кінь спитав:

– Їдеш і далі чи злізаєш?

– Та злізаю, бо мушу йти глянути, де ділися королівські вівці.

Оферма повернувся на .галявину й шукає отару. Але вона гейби крізь землю провалилася – нема ніде жодної овечки, хоч реви до неба. Хлопець згадав про ненькову сопілку – витягнув з-під череса й заграв. Не минуло й хвилини, як вівці позбігалися й забекали довкола на весь ліс. їх було ще раз так, як він залишив, бо за рік ягниці окотилися. Оферма погнав отару додому.

А найменша донька короля глипнула у вікно, уздріла його і радісно крикнула:

– Тату, вівчар вертається з вівцями!

– Не говори дурниць,– заперечив король.– Молодий змій давно його роздер на дрібні кавалки.

– Правду кажу, тату...

Король виліз аж на дах палацу. Дивився, придивлявся й зарепетував:

– ...Я все одно уб'ю лайдака, як не дорахуюся якоїсь вівці!

Хлопець пригнав отару на подвір'я. Король вибіг, почав рахувати. Рахував три дні й нарахував ще більше, ніж було перед тим.

– Завтра знову поженеш! – наказав Офермі.

– Най буде й так. Це ж моя служба,– погодився вівчар.

Уранці взяв торбинку з хлібом і цибуле*©, засунув за черес сопілку й батіжок й погнав вівці на зелену пашу. Ішли три дні й три ночі, доки не дісталися на галявину з шовковою травою.

Вівці паслися, а Оферма з'їв хліба з цибулею і ліг під старим дубом. Раптом чує – над
ним хтось реве і ніби розмахує запаленим околотом. А то форкав на нього вогнем шестиголовий змій. Оферма схопився, як ошпарений.

– Гов, дурний змію, таж я не свиня, що хочеш мене обсмалити!

Змій відповів:

– Мой, твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву. Своїм життям маєш заплатити!

Змій роззявив шість пащек – кожна з них була така велика, як багацька стодола.

А Оферма витягнув із-за череса чарівний батіжок і як почав ним ляскати! За якусь хвильку п'ять голів полетіли в ярок. Змій почав просити:

– Змилуйся, легіню, дарую тобі свій кришталевий дім, тільки не рубай мені останньої голови.

– Най буде та , живи, доки сам не здохнеш,– відповів Оферма.– Ходімо до твого кришталевого дому.

Змій тягся за Офермою, щоб скочити на нього і з'їсти. Але хлопець теж не був дурним – як цьвохне батогом, то лиходій вдесятеро зви-вається.

Перед порогом змій сказав:

– Ключ у мене під язиком, засунь руку і візьми...

– Ага, шукай дурніших за себе – не дам тобі відкусити руку! – і вівчар свиснув батіжком: – Виплюни!

Змій виплюнув кришталевий ключик.

– Бери й відчиняй! – наказав Оферма.

– Відчини ти сам! – відповів змій з такою злобою, що з пащі зі словами вирвався сніп вогню.

Легінь відтяв змієві й шосту голову. Потім узяв ключик і відімкнув двері. Як увійшов – очам не повірив: довкола все блищало, аж сміялося. Оферма сів за стіл, почув себе господарем. Закортіло навіть запалити. Взяв зі столу пушку-табакерку й одкрив її. Звідти знову вискочив якийсь кудлатий псисько й запитав людським голосом:

– Чого треба, господарю?

– Подай мені люльку, аби-м собі посидів, бо зроду не бачив отакого дива. Приведи й коня, аби я міг об'їхати дім...

Не встиг Оферма й раз пакнути з люльки, як перед вікнами вже став кришталевий кінь з кришталевим сідлом. Оферма вийшов на подвір'я і сів на коня.

– Як ти хочеш їхати – понад хмарами чи понад землею? – спитав його кінь.

– Понад землею, аби видно все, що в довкола дому.

Оферма вівкав від утіхи – так йому подобався кришталевий дім. Вони їхали два роки. Вернулися на подвір'я і кінь спитав:

– Поїдемо далі?

– Ні, мушу злізти, бо не знаю, де королівські вівці.

Оферма знову побіг на галявину – а там жодної овечки. Він витягнув ненькову сопілку і заграв. Тої ж хвилини почали збігатися до нього королівські вівці. А їх було у три рази більше, аніж передом, бо ягниці двічі окотилися.

Погнав овець додому. Як наближався до палацу, найменша королівна аж у долоні заплескала:

– Тату, ади, вівчар повертається з нашою отарою.

– Не кажи, його вже давно з'їв середущий змій! – відповів король.

– То Оферма, тату!

Король вибрався аж на комин палацу. Дивився, придивлявся і раптом загорлав:

– Знову той лайдак іде на мою голову. Та як недорахуюся хоч однієї вівці – тут йому кінець?

А Оферма йшов собі веселий, моргав найменшій королівні, яка сіла на вікно й сміялася ДО НЬОГОІ
Король навіть не рахував вівці – так їх було багато. Став надутий, як сова. А Оферма каже:

– Та наймолодша королівна буде мені за жінку, правда, ваша милість?

– Не криши петрушку, бо риба ще в ріці,– сердився король.– Найстарший змій має тебе роздерти... Аби-сь знав! Завтра знову виганяй отару.

Уранці Оферма сунув у торбину хліба і цибулі та й погнав овець на пасовисько. Дійшли до галявини, на якій росла шовкова трава.

Легінь з'їв кавалок хліба із цибулею й ліг під дубом шати. Нараз почувся такий рев, що листя на деревах затремтіло.

– Е-е, спати не можна, бо сюди летить найстарший змій,;– подумав Оферма, згадавши, чим погрожував король.

Справді, на гаштину налетів старші дванадщятиголовий змій. Сипав довкола себе такий страшний вогонь, що дерева і трави горіли. Уздрів Оферму й заревів:

– Нащо талабуєш тут мою траву?

– Бо мені так хочеться,– відповів Оферма.

– Я тебе з'їм; як пес муху!

– Подавишся,– вигукнув Оферма і вихопив батіжок. А той аж засвистів. Голови змія котилися одна за другою до ярка. Як залишилася одна, змій почав просити:

– Змилуйся, легіню, не рубай останню... Я тобі подарую діамантовий палац.

- Ні, я вже знаю вас, проклятих зміїв! Даруєте, аби мене з'їсти! Нема дурних!..– Свиснув батіжок, і полетіла дванадцята голова. У ній під язиком Оферма знайшов діамантовий ключик і відімкнув двері у діамантовий палац. А там усе блищало, як сонце. Він закрив очі долонями, аби не осліпнути. Потім сів за стіл, хотів викурити люльку. Тільки відкрив пушку з тютюном, як вискочив знову кудлатий псисько.

– Чого потребуєш, мій господарю?

– Дай мені люльку й приведи коня, най зроблю обзорини.

Не встиг Оферма і три рази пакнути, як під вікнами постав діамантовий кінь. Оферма вийшов на подвір'я і сів на коня, у діамантове сідло.

– Гайда навколо палацу! Але понад землею, аби-м усе видів.

їхали три роки, доки об'їхали увесь діамантовий палац, й вернулися на те саме місце.

– їдеш далі, господарю?

– Вже доста, бо не знаю, що там діється з королівськими вівцями.

Прийшов на галявину – ні одної овечки не видно. Та парубок витягнув із-за череса сопілку і заграв. Вівці гейби з-під землі з'явилися, і їх було, як листя на старому дубі, бо ягниці всі три роки окочувалися.

Оферма погнав отару додому.

– Тату, вівчар вернувся живим! – зраділа наймолодша королівна.

А король розсердився:

– Ади, такий дрантюх – і хоче стати моїм зятем!..

Та мусив віддати за свого вівчаря найменшу королівну. Зіграли гойне весілля: було на ньому тисяча пар гостей, а музика грала цілий тиждень.

Оферма забрав жіночку і перейшов жити до палаців, які йому подарували змії. Один день жив у золотому, другий – у кришталевому, а третій – в діамантовому. На четвертий день сказав своїй жінці:

– Нудно в чужих палацах. Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий.

– Їдьмо, чоловічку!

У селі Оферма збудував собі хатку і жив у ній зі своєю жінкою у любові й злагоді.