Служив у пана один побережник. Раз лиш пішов він у ліс і заблудився. Блудив, блудив і знайшов млаку. «Десь тут вода має бути», – думає. Дивиться – так і є: високий, товстий дуб, а під дубом криниця, що запала листом.
Вкляк він на коліна й вигрібає листя. Коли вода очистилася і він нахилився, аби напитися, почувся голос із-за дуба:
– Не пий!
Злякався побережник, але сказав:
– На те вона тут і є, аби пити.
А з-за дуба той же голос:
– Продай мені те, що в тебе вдома є, а ти не знаєш. Дам стільки грошей, скільки хочеш, не треба буде в пана служити ні тобі, ні твоїм дітям, ні внукам.
Подумав собі чоловік і погодився.
Рівно через дев’ятнадцять років те, що він продав, мало бути на цьому місці.
Побережник напився води, зайшов за дуба подивитися, хто з ним розмовляє, і побачив старого діда, по шию закутого в залізо – лише голову видно. Старий сказав, де гроші, побережник набрав їх, скільки хотів, та й пішов. Дід ще й дорогу показав.
Прийшов побережник додому, гроші заховав у стодолі в солому, а сам увійшов до хати, сів біля столу і думає.
Жінка його питає:
– Чого ти такий сумний?
Тоді він каже:
– Я щось нині продав, а не знаю, що.
– Як то – продав, а не знаєш, що?
– А так, продав те, що є вдома, а я не знаю.
– Ти продав у мені дитину, – злякалась жінка. – Того і того місяця я зайшла у тяготу.
Сумували обоє, плакали, але зарадити горю не могли.
Уродився у них хлопчик, гарний-прегарний. Перебув років сім і пішов до школи. Понад усіх дітей він найкраще вчився.
Як минуло йому вісімнадцять, настала пора вести до діда.
Жінка плаче, чоловік плаче, і хлопець плаче, бо батьки плачуть, але що робити? Взяв батько сина за руку і повів до того дуба. Як віддав його дідові, то так заридав із жалю, що аж земля затремтіла.
Каже дідо:
– Не плач. Я його купив не на вічно, а лише на дев’ять діб. Іди ще набери собі грошей і вдома господарюй.
А був той дідо царем і називався Лючієм.
Коли залишився сам із побережниковим сином, сказав:
– Візьми, сину, з дупла цього дуба ключі, зайди в печеру, там відкриється тобі великий палац. Відімкни його, обмини одинадцять кімнат, а дванадцята твоєю буде, в ній і живи.
Так хлопець і зробив. Увійшов у гарну-прегарну світлицю, сів на м’яке крісло й чекає, що буде. Настав і вечір, хлопець роздягся, ліг на пухове ліжко. А заснути не може. Десь коло півночі почав засинати, коли хтось увійшов до світлиці й ліг поруч. Так і не побачив – хто, бо вранці залишився сам.
Так було ще дві ночі, а тоді хлопець наважився піти до діда.
– Що скажеш, сину? І їжу маєш, і житло маєш, чого ще треба? – питає дід.
– Все є в мене, але відпустіть до тата за книжками. Я в школі вчився найкраще, бо дуже любив книжки. Сюди не взяв жодної, бо було не до них: плакав батько, плакала мати, і я плакав. Та без книжок не можу тут жити.
Подумав старий і відпустив, але наказав відразу вернутися.
Прийшов додому хлопець, зраділи батьки.
– Може, погано тобі на службі? Може, не маєш що їсти? – турбується мати.
– Я живу в такім палаці й таке їм, що вам і не снилося, – відповідає хлопець. – Лише кожної ночі хтось коло мене лягає спати, а хто – не знаю.
Дала мати синові сірники, свічку, горнець і сказала:
– Прийдеш до палацу, засвіти за дня свічку, прикрий горнцем, а як вночі хтось прийде, то зніми горнець і побачиш. Лише дідові не показуй, що несеш.
Забрав він усе, що мати дала, не забув і книжки взяти.
Недалеко від дуба заховав горнець, свічку і сірники. Дідові показав, що приніс, а йому вже й руки видко – із заліза почав вивільнятися. Навіть погортав деякі книжки.
«Диво дивне», – подумав хлопець і пішов ніби по ключі, а сам всі свої причандалля під плащ і – до палацу. Тут все зробив, як порадила мати, і став чекати.
Прийшла пізня година, і знову хтось коло нього ліг. Підняв горнець і побачив прекрасну жінку. Не знав, не думав, що тої ж миті дідо знову вліз у залізо по шию.
Приходить юнак вранці до старого, а той плаче.
– Чого ти плачеш?
І розповів йому дідо, що був він колись царем і мав три доньки. Середуща була дуже гарна, і чорт хотів її взяти за жінку. Та ні сам цар, ні цариця, ні старша сестра не хотіли такого зятя, і за це всі троє мусять терпіти страшну біду.
– Коли тебе ще не було на світі, – казав дідо, – мені приснилося, що коли тобі мине вісімнадцять років, переночуєш із моєю наймолодшою донькою дев’ять діб, і якщо не побачиш її обличчя, а вона твого, тоді вийду з цього заліза царем, як і був колись. Не допоміг ти мені, то відпускаю тебе у світ. Будеш ходити, не знаючи кінця-краю дорозі. Як надокучить бути чоловіком – станеш оленем, надокучить оленем – бігтимеш зайцем, а як не захочеш уже ходити по землі – будеш голубом. Лише запам’ятай, що двічі не будеш іти по одній дорозі.
Попрощався, бідолаха, з дідом і пішов. Як надокучить бути чоловіком, то стає оленем. Як не біжить оленем, то скаче зайцем. А коли вже не може йти, то летить голубом.
Добрався він до такої гори, що вже не може й голуб перелетіти, сів на камінь та й нарікає на батька: «Продав мене, сам панує, а я мушу через нього бідувати».
Плакав скільки хотів, бо ніхто його не розрадив. Витер сльози і помітив далеко під горою ніби сад, а в ньому – наче будова якась.
Полетів голубом попід гору – і справді: сад, а в саду чарівний палац.
Сів на дерево коло палацу і почав співати.
Почувши спів, з палацу вийшов чорт із царевою дочкою.
– Скільки то років, як я тут, – дивувався чорт, – скільки то років, як ти тут, і ще мій батько жив, але ніяка птиця не залітала сюди. Якби я цього голуба зловив, змайстрував би для нього золоту клітку, і він би нам співав.
Голуб дався йому піймати і став жити в золотій клітці. Його годують, а він поспівує.
Через кілька днів чорт пішов на полювання. Царівні стало сумно, вона позачиняла двері й вікна, випустила голуба з клітки і почала його цілувати та пестити, бо згадала, скільки вдома бачила всіляких птахів.
Став тоді з голуба чоловік. Налякалася царівна, а він каже:
– Нема чого мене боятися, а скажи мені, хто ти і звідки?
– Я царя Лючія донька, – відповіла царівна. – Мій тато в залізо закований мучиться, мати із сестрою в дрімучому лісі караються, а мене чорт заніс аж сюди. І мушу вже тут помирати.
Признався тоді хлопець, хто він такий, і питає, скільки тато її буде мучитися.
– Доти, поки чорт житиме.
Тоді він каже:
– Як прийде чорт, то запитай, чи є що таке на світі, аби він здох від того.
Примчав увечері чорт, поставила перед ним вечерю царівна і ніжним голосом каже:
– Любий мій, ти найдужчий й наймудріший у світі. Але снилося мені, що й на тебе є смерть, та я все боюся, звідки вона прийде.
Засміявся чорт на ті слова.
– Є на цім світі держава, а в тій державі гора Висаня, – почав оповідати. – На тій горі живе моя тітка Пазя. Вона має дванадцять голів на тулубі. Якби знайшовся силач, що відтяв би їй всі голови, то тулуб почав би утікати. Якби його розпоров хто, то з нього вискочить меткий олень. Якби того оленя наздогнати і розпороти, з нього вискочив би заєць. Наздогнати і розірвати цього зайця може лише леґінь, який перекинеться в зайця. Але із того зайця вилетить голуб. Якби того голуба впіймати і живого розірвати, то з нього випало б яйце. То яйце і є моя смерть. Та цього ніхто не зробить, і тому я не боюся розкривати таємницю.
Голуб у золотій клітці вислухав усе, добре запам’ятав, а через кілька днів, коли чорт пішов на полювання, попросив царівну випустити його з клітки і полетів.
Довго чи недовго летів, а долетів до тієї держави, де править Пазя. Обернувся хлопцем, розпитав, де гора Висаня, і знову голубом полетів туди.
Дивиться – аж перед ним великий палац, обгороджений залізним парканом, на кожнім стовпі чоловіча голова, і на брамі теж голови, лише на одному стовпі ще немає.
В цей час вийшла з палацу Пазя. Зробився голуб хлопцем, привітався.
– Чого ти зайшов сюди, леґеню? – питає Пазя. – Чи не тому, що на одному стовпі ще голови людської не вистачає?
– Хочу на службу найнятися, – відповів на те хлопець.
– Добре, – каже дванадцятиголова Пазя, – будеш пасти в мене овець. Платитиму стільки, скільки хочеш.
Переночував леґінь, а тим часом Пазя поробила вівцями чортів. Вранці розбудила хлопця, звеліла погнати овець у поле. Пішла разом із ним, показала маленьку латку поля, розділила її навпіл і наказала:
– Маєш пасти їх на одній половині. Якщо хоч одна вівця перейде межу, твоя голова буде на тому стовпі.
Десь за годину добре паслися вівці, а потім всі повтікали за межу. Бігав-бігав хлопець за ними, нарешті так стомився, що впав на землю і заснув.
Поки спав, налетів беркут і положив біля нього золотий меч.
Перед обідом прокинувся хлопець, а до нього вже біжить, висунувши дванадцять жал, Пазя. Та в очі блиснув меч, хлопець схопив його, махнув направо, наліво, і злетіли всі дванадцять голів. Почав утікати тулуб, але парубок наздогнав його і розпоров животище. З живота вискочив олень, хлопець і сам зробився оленем, наздогнав і роздер його. З оленя вискочив заєць. Довелось і леґеневі зайцем ставати. Зловив і зайця, розпоров. Знав, що з зайця вилетить голуб, зразу ж перетворився на голуба, почав гнати-наздоганяти втікача, пригнув до землі, роздер, а яйце, що випало з нього, взяв у дзьоб і полетів до тієї держави, де був чортів палац.
Чорт якраз був у саду і роздивлявся, чи не сидить десь на дереві голуб, що втік із золотої клітки. Побачив його в небі, хотів було приманити, та голуб опустив на нього яйце із дзьоба, і чорт розсипався на порох і мак.
В ту мить цар Лючій, цариця і його найстарша дочка визволилися з неволі.
А наш леґінь взяв пару чортових коней, посадив на одного цареву дочку, а на другого сам сів, і рушили вони додому. Сім років блукали, поки дісталися до своєї держави.
Як побачив їх старий цар, поцілував у руки-ноги, віддав йому корону і оженив на тій доньці, що мав із нею хлопець дев’ять ночей ночувати, а обличчя не бачити.
Розказав я те, що знаю, а може, ви знаєте, що було далі, то мені розкажете.