Одного разу вирушив багатій з молодим слугою Ахмедом до великого східного міста. Залишив господар парубка біля подвір’я знайомого купця, а сам попрямував у справах. Невдовзі чоловік повернувся й гукнув до підлеглого.
– Ахмеде, й навіщо я тільки завітав до цього міста! Мешканці лише й говорять про крадіїв, які щодня залишають людей без копійчини в гаманці.
– Не вір тому, що кажуть, господарю! То все балачки! – спокійно мовив парубок.
– Про всяк випадок наглядай за конем. Зніми з нього сідло та якомога сильніше прив’яжи до паркану, – наказав багатій.
– Гаразд, добродію. Відпочивай та ні про що не турбуйся! – запевнив слуга.
Поласувавши обідом, чоловік заснув. За годину він прокинувся й запитав у хлопця:
– Ахмеде, ти спиш?
– Ні, – відповів парубок.
– Про що замислився? – заплющуючи очі, поцікавився багатій.
– І гадки не маю, яким чином Всевишній помістив на воду землю, а вона й досі не втонула... – замріявся слуга.
– Не проґав коня, грамотію! – посміхнувся господар, повертаючись на інший бік.
Міцно спав багатій. Коли на небі засяяли місяць і зорі, він прокинувся та запитав у слуги:
– Усе міркуєш, Ахмеде?
– Думи не йдуть з голови, господарю! – озвався хлопець.
– Цього разу про що? – поцікавився чоловік.
– Як Всевишній зміг накрити землю небом, а стовпів не поставив?
– За конем краще наглядай, аби не поцупили, – розсердився на хлопця господар та знову заснув.
На світанку розплющив очі сонько та гукнув до молодика:
– Тепер над чим роздумуєш, бідняче?
– Коня все ж таки вкрали. То я і міркую, дозволиш ти мені сідло нести чи сам впораєшся? – зухвало відповів Ахмед.
Чоловік неабияк розгнівався на слугу. Довелося бідолашному тікати, щоб уникнути покарання. Тож повернувся багатій додому без слуги та коня. Ще й сідло не захотів нести. Ото вже ледащо!