Край дрімучого лісу, біля джерела з чистою водою, жив собі дідусь-бідняк. І була в нього донька. Щовечора ходила дівчина до джерела по воду. Побачила її якось жаба та й каже людським голосом:
– Ти гарна й моторна! Але заміж вийдеш за зачарованого джигіта. Він лежатиме і спатиме.
Дівчина не повірила. «Хіба бувають такі джигіти? Даремно жаба лякає мене»,– заспокоїла вона себе, набрала у глек води та й пішла додому.
Наступного дня вона знову прийшла до джерела. І знов жаба промовила:
– Ти гарна й моторна! Але заміж вийдеш за зачарованого джигіта! Він лежатиме і спатиме!
Не повірила дівчина знов. «Вигадує щось ця жаба. Вчора казала про зачарованого джигіта, сьогодні – про зачарованого… Певне, робити нічого – ото й дражниться!» Так заспокоїла себе дівчина, набрала глек води й пішла додому.
На третій день вона знов до джерела поспішає. Не встигла ще води зачерпнути, аж тут уже й жаба. Витріщилася на дівчину та й гукає:
– Ти гарна й моторна! А заміж вийдеш за зачарованого джигіта! Він лежатиме і спатиме!
Злякалася бідна дівчина. Прибігла до батька та й каже йому, що їй жаба віщувала.
– Бути такого не може,– сказав батько.– Може, і є десь зачарований джигіт, але навіщо тобі за нього заміж виходити? Давай-но підемо звідси – далі від лиха!
Так і вчинили. Взяли своє добро та й подалися шукати місця глухішого та спокійнішого. Ідуть собі та йдуть, коли це посеред густого лісу натрапили на палац, обнесений високим муром. Батько підійшов до брами, хотів відчинити. Але брама була замкнена. Натиснув на браму батько плечем що є сили – тільки даремно! А донька підійшла, легесенько так штовхнула – а брама й відчинилася. Зайшла дівчина у двір, а батько не встиг – брама одразу ж зачинилася. Дівчина злякалася, хотіла відчинити браму, щоб батька впустити, та нічого з того не вийшло.
Озирнулася довкола – ніде ні душі. Піднялася сходинками, зайшла до однієї кімнати – нікого, зайшла до другої – теж, так само і в третій. Оглянула геть увесь замок. І тільки в останній кімнаті побачила, нарешті, людину. Це був молодий джигіт. Він лежав на постелі, і дівчині здалося, що він спить. Вона гукнула його, потім ще раз, голосніше, та джигіт і не ворухнувся. Сіла дівчина поряд на стілець, узяла віяло-опахало, яке тут лежало, та й почала ним махати, щоб джигітові легше дихалося.
Отак і минав день за днем. Дівчина не лишала замок, все доглядала заснулого джигіта. Два роки вже минуло відтоді, як вона увійшла в цей замок. Ось уже й третій рік пішов...
І ось одного дня, коли третій рік уже кінчався, до кімнати, де сиділа дівчина, увійшла якась жінка. Це була служниця господаря замку. Дівчина зраділа, що нарешті побачила людину, й попросила жінку:
– Зроби ласку, посидь біля сонного джигіта, а я піду розшукаю свого батька.
Служниця мовчки взяла віяльце та й сіла на стілець. А дівчина вийшла з замку й розшукала в лісі батька. Той поставив собі саклю при дорозі, вирізував для перехожих розмаїті цяцьки – чекав, коли донька повернеться. Зраділи обоє, розповіла донька батькові про джигіта, а тоді знову до палацу пішла.
А батько й каже їй на прощання:
– Якщо тобі стане дуже сумно, прийшли кого-небудь, я тобі передам ляльку, що вміє говорити, чоловічка, що вміє стрибати, і чарівний ніж-саморіж.
А тим часом, поки дівчина ходила до батька, джигіт прокинувся й розплющив очі. Лихі чарівниці приспали його на три роки, але як тільки пішов четвертий рік, їхні чари зникли.
Джигіт підвівся й побачив перед собою служницю з віялом-опахалом у руці. Він вирішив, що то вона доглядала його, поки він спав. І сказав їй таке:
– Віднині тут усе твоє! Я хочу з тобою одружитися.
Коли ж повернулася від батька дівчина, яка три роки доглядала заснулого джигіта, то її зробили наймичкою.
Нелегко жилося новій служниці: і турбот вище голови, і жура та образа мучать. Ось одного разу господар палацу зібрався в місто по весільні подарунки. Прийшов він до нової наймички та й питає:
– Що тобі з міста привезти?
А вона й каже:
– Із міста мені нічого не треба. Але біля замку, при самій дорозі, ти побачиш саклю. У ній дідусь живе, розмаїті цяцьки майструє. Привези мені від нього ляльку, яка вміє говорити, чоловічка, що вміє стрибати, та ніж-саморіж.
Джигіт не забув про її прохання. Приїздить увечері й привозить усе, що просила наймичка: і ляльку, яка вміє говорити; і чоловічка, що уміє стрибати, і ніж-саморіж.
Подякувала дівчина джигітові за ці подарунки та й пішла до своєї кімнати. І незабаром звідти плач почувся.
Здивувався джигіт, тихцем підійшов до дверей та й слухає.
А дівчина посадила ляльку та чоловічка перед собою і почала розповідати, що їй жаба навіщувала, та як вона до палацу потрапила, і як її наймичкою зробили. Розповідає, а сама слізьми обливається. А коли скінчила оповідь, вигукнула, дивлячись на живу ляльку:
– Лялько, лялько, чому ти не плачеш від горя, хіба тобі не шкода мене?
Лялька й заплакала.
– А тобі не жаль мене? – звернулася дівчина до чоловічка.– Чому ти не підстрибнеш, не впадеш на кам’яну підлогу й не розіб’єшся з горя на скалочки?
Чоловічок підскочив у повітря, упав на підлогу й розбився на дрібні скалочки.
Взяла дівчина в руки ніж-саморіж та й каже:
– А тобі за мене не тяжко? Чому ти не підлетиш угору від жалю, не вдаришся об стелю і не вразиш мене в серце?
Підлетів ніж у повітря, вдарився об стелю й полетів назад. Та джигіт розчинив двері, ускочив до кімнати й устиг відштовхнути дівчину вбік.
Ніж і впав на кам’яну підлогу.
– Я стояв за дверима і все чув.
Тепер я знаю, хто мене доглядав,– сказав джигіт,– Будь моєю дружиною.
Побігла дівчина по батька, привела його до палацу. Відгуляли вони бучне весілля. За столом згадували біду та раділи, що лихе вже позаду.
І були вони такі раді та щасливі, що навіть служниці її підступність пробачили...