Жила – була на світі принцеса, і було їй всього чотири роки. Звали її Анна Іоланта Ізабелла Єлизавета Марія Катріна Інес Беатріс. Імен, звичайно, забагато, але і хрещених у принцеси теж було чимало. Сама ж вона кликала себе Белла. Вона була ще маленька, і це ім’я було їй як раз.
Принцеса жила з батьком і матір’ю в королівському замку, який стояв на краю Великого лісу.
Щовечора вона купалася в великій мармуровій ванні в красивій ванній кімнаті. Рівно о сьомій приходила нянька і вела принцесу з саду, де та бавилась на квітучій галявині. Але маленькі діти, виявляється, більш тямущі, ніж ми, дорослі, про них думаємо. Ось і у принцеси Белли теж були свої таємні плани.
– Чому я повинна лягати спати завидно, коли всі дорослі ще гуляють, розмовляють і веселяться? – сказала принцеса самій собі. – Не хочу, щоб мене вкладали так рано!
Вона озирнулась і помітила місток, перекинутий через струмок. На другому березі була стежка, яка вела в Дрімучий ліс і губилася там між деревами. Маленька принцеса тихенько сиділа серед квітів і гралась камінцями, які знайшла в траві. Нянька знала, що дівчинка в надійному місці, і тому вирішила відлучитися на хвилинку в замок – поговорити через віконце з куховаркою. Але тільки вона відвернулася, як Белла схопилася і з усіх своїх маленьких ніжок помчала через місток – прямо в ліс. Вона бігла і бігла, поки не опинилася в зарослій мохом гущавині. З усіх боків її оточували височенні сосни. Від швидкого бігу принцеса аж розчервонілася і важко дихала.
– Ой, як тут чудово і красиво! – вигукнула вона і сплеснула ручками. – Але, як мені жарко!
На принцесі було біле шовкове плаття. На шиї – довге намисто з круглих білих перлин, а на розпущеному світлому волоссі – маленька золота корона, блищала дорогоцінним камінням. На ніжках були білі шовкові панчішки і розшиті білі шовкові туфельки. Белла розщепила всі гудзички на сукні і стягнула її вниз.
– Спершу треба її акуратно скласти, – голосно сказала вона сама собі, – як вчила мене робити няня.
Принцеса обережно згорнула плаття і поклала його на камінь. Залишившись в одній сорочці, вона розсміялася від задоволення.
– Як приємно і прохолодно! – Белла поплескала себе по грудях, потім сіла на землю і подивилася вгору на дерева. – Які ж ви величезні! – вигукнула вона, закинувши голову так, щоб їй було видно верхівки сосен.
– Ми старі, дуже старі! – пролетів шепіт по кронах дерев. – Ми стільки всього бачили-перебачила! Багато принцес виросло, постаріло і померло на нашому віку, а потім з’являлися нові.
– Зате ви не можете бігати, як я! – крикнула дівчинка, піднялася і побігла далі вглиб лісу.
Але в туфельках на високих підборах вона спіткнулася і впала. Тоді Белла сіла зняла туфельки і панчохи.
– Нехай полежать тут, я потім за ними повернуся! – подумала вона і акуратно поставила туфельки – одну біля другої – на складені разом панчішки. – Як приємно бігати босоніж! – вигукнула вона, і її рожеві ніжки знову замиготіли по моху.
У лісі було так чудово! Сонце все ще стояло високо і сяяло щосили, посилаючи крізь гілки на землю мільйони золотих променів. За деревами під горою виблискувало і блищало неспокійними срібними бризками озеро. Навколо було тихо-тихо. Запах сосен і ялин, пролітаючи хвилями в теплому повітрі, лоскотав ніс.
– Як чудово пахне! – прошепотіла маленька принцеса і вдихнула глибше. – Краще, ніж парфуми в маминій спальні, краще, ніж ладан у церкві.
І ось дівчинка вийшла на галявину, де розрісся малинник. Ягоди вже дозріли, і вона почала збирати їх і їсти.
Раптом її босі ніжки на щось наступили, і в ту ж мить перед нею як з-під землі з’явилася, стала на хвіст гадюка і втупилася на крихітку своїми жовтими очима, роздвоєний зміїний язик загрозливо ворушився.
– А ти хто така? – запитала принцеса і опустила руку, якою вже було потяглася за ягодами. – Ну і погляд у тебе! А як ти язичком ворушиш! Я теж вмію показувати язик, дивись! – І Белла висунула свій маленький гостренький язичок.
Змія опустилася і згорнулася кільцем навколо ніг дівчинки.
– Яка ти красива! – сказала, нахиляючись, принцеса. – У тебе така блискуча шкіра, і ти так дивно звиваєшся! Давай потанцюємо!
І – о диво! – змія немов би посміхнулася у відповідь дивною, зловісної посмішкою, а потім почала звиватися кільцями на моху. Маленька принцеса задерла сорочку, ледь досягавшу їй до колін, і заспівала:
Не біжи, не біжи, а стрибай,
Потанцюй, потанцюй на пальчиках!
Її маленькі акуратненькі ніжки виробляли кумедні па, а ручки вона тримала високо над головою і сміялася від щирого серця. Змія була так захоплена цим танцем, що і сама звивалася на землі в хитромудрі фігури.
Але раптом вона втомилася, витягнулася на всю довжину і з шурхотом зникла в кущах малини.
– Ага! Ти вже втомилася! – крикнула Белла їй услід. – А я ні! Я ні!
І вона закрутилася по моху, співаючи все голосніше і голосніше:
Не біжи, не біжи, а стрибай,
Потанцюй, потанцюй на пальчиках!
Нарешті принцеса зупинилася і знову почала збирати малину, а наївшись, стала класти ягоди в ліву долоньку.
– Це для мами і няні, – сказала вона і пішла далі.
Але не встигла вона зробити і кількох кроків, як почула, що хтось з тріском продирається крізь кущі.
– Це напевно няня прийшла, хоче укласти мене в ліжко!
Але це виявилася зовсім не нянька, а здоровенний ведмідь, він зупинився подалі і дивився на дівчинку маленькими хитрими оченятами.
– Ой, ви тільки подивіться на цього телепня! – вигукнула принцеса. – Яка Величезна собака! Як шкода, що у мене немає хліба, пригостити тебе! А малину ти їси? – запитала вона і простягнула долоньку. – Хочеш ягід, любий? – запропонувала вона ласкаво. – Більше мені нічим тебе пригощати.
Ведмідь перевальцем підійшов до дівчинки і з’їв ягоди, які та йому простягнула. Він обережно облизав маленькі пальчики, а потім з цікавістю подивився на принцесу.
– І як тобі не жарко в такій теплій шубі в літню спеку? – здивувалася принцеса і провела ручкою по густій ведмежій шерсті. – Бідний маленький телепень! – додала вона ласкаво і поцілувала ведмедя в ніс. – Ти, напевно, запарився! А зняти шкіру і на камінчик покласти, як я моє платтячко, не можеш.
Ведмідь тихенько загарчав і потерся об дівчинку, а потім раптом розвернувся і пробурчав щось, чого вона не зрозуміла. І тут з кущів викотилися стрімголов двоє ведмежат. Вони були схожі на дві великі живі муфти, грайливі і незграбні, але такі кумедні – очей не відірвати!
– Ой, які ви чудові! – вигукнула принцеса. Вона опустилася на коліна і обняла їх.
– Це твої дітки? – запитала вона великого ведмедя. Той ласкаво посміхнувся, немов хотів сказати: «Так, сама бачиш».
– А у мене не залишилося ягід, щоб їх пригостити, – засмутилася принцеса. – Але йдіть за мною, я покажу вам, де вони ростуть, і ви самі наберете, скільки забажаєте.
Здоровенний ведмідь зупинився віддалік і дивився на дівчинку маленькими хитрими оченятами
Принцеса побігла вперед, а ведмідь з ведмежатами пошкандибали слідом.
– Ось тут! – сказала Белла, коли вони прийшли в малинник. – Тут ви наїстеся відмінною соковитою малиною.
Вона розвела гілки і показала ягоди.
– налітайте, малюки! – покликала вона ведмежат.
І ті кинулися до неї з усіх лап, так що дівчинка ледь втрималася на ногах.
У ведмежат очі розбігалися – так багато було смачної, соковитої малини! Вони накинулися на ягоди і жадібно почали їсти – аж надто їм хотілося проковтнути побільше.
– Ну ну! Заспокойтеся, малюки! – спробувала заспокоїти їх принцеса, але ведмежата все далі забиралися в кущі.
Ведмідь йшов за ними слідом і бурчав, немов говорив: «Яка добра маленька дівчинка, вона допомогла моїм синам знайти малину!»
Але тут ведмежата посварилися через гілки, обсипані ягодами. Вони накинулися один на одного, почали кусатися і дряпатися.
Старий ведмідь хотів розтягнути забіяк, але ті побігли в ліс, і йому довелося наздоганяти їх.
Залишившись одна, принцеса пішла далі в ліс, наспівуючи на ходу:
Будь-яка пташина, що в лісі живе,
Радісно і дзвінко співає пісеньки.
Обережно, пташко, на сторожі будь,
Як побачиш яструба пісеньку забудь!
Раптом пролунав пташиний клекіт. Белла зупинилася, витягла шию і прислухалась.
І в ту ж мить почула над головою шум крил. Хтось смикнув дівчинку за волосся, і вона відчула, як корона злетіла у неї з голови.
– Ой, моя прекрасна корона! – закричала принцеса і обома ручками схопилася за голову.
Вона підняла очі і побачила високо на дереві чорного ворона, він тримав у дзьобі її корону.
– Віддай! – крикнула принцеса птиці. – Ніхто не дозволяв тобі брати мою золоту корону!
– Тихіше, дівчинко! – відповів ворон. Він поклав корону в гніздо, а сам сів на краю і став розглядати принцесу. – Я не для себе взяв твою корону, а для моїх бідненьких пташенят: у них зовсім немає іграшок.
– Так у тебе є дітки? – запитала принцеса. – Де ж вони?
– Тут, в гнізді, – прокаркав ворон. – Вони ще не вміють літати.
– Покажи мені своїх пташенят! – попросила принцеса і заплескала в долоні. – Я так люблю маленьких діточок!
Ворон пірнув в гніздо і через секунду звідти показалися чотири чорні пташенятка.
– Це твої діти? – здивувалася принцеса. – Які бридкі!
– Бридкі ?! – розсердився ворон. – Та у тебе немає ніякого смаку!
– Я ще така маленька, – зітхнула принцеса. – Всього чотири рочки. Може, я ще не все розумію.
– Так, схоже на те, – пробурчав ворон.
– А твої пташенята вміють співати? – запитала принцеса.
– Вони ще не закінчили навчання, але голоси у них прекрасні, – відповів ворон. – Ой, будь ласка, нехай вони заспівають мені що-небудь! – попросила принцеса і стиснула кулачки від нетерпіння. – Мені так хочеться почути, як вони співають!
– Тоді почекай трохи, – сказав ворон. – Спершу я допоможу їм розспіватися.
Принцеса здогадалася, що ворон в гнізді давав пташенятам настанови – вони так розкаркались, що, здавалося, вже ніколи не вгамуються. Але ось вони притихли, ворон злетів на край гнізда, а по обидва боки від нього сіли по парочці пташенят, і вони почали:
Кар, кар, кар.
Ми співаємо дружно.
Кар, кар, кар.
Співаками будемо!
– Це все? – злякано запитала принцеса.
– Можемо заспівати ще раз, – запропонував ворон.
– Ні, дякую, – подякувала принцеса. – Я не можу більше чекати, мені треба повернутися додому до заходу сонця! – І вона побігла з гори вниз – туди, де крізь стовбури дерев блищало озеро.
У вечірньому світлі воно здавалося ще світлішим. Принцесі захотілося подивитися, що там, на березі. Сонце ще нижче опустилося до горизонту, і озеро виблискувало, немов великий срібний щит, поверхню його покривало біле латаття, серед якого плавали дикі лебеді.
– Ой, які гарні квіточки! – вигукнула маленька принцеса і хотіла було застрибнути на великий зелений листок, щоб нарвати лілей …
Але тут до неї з очеретів виплив лебідь.
– Не заходь у воду! Не заходь в воду, маленька гарна дівчинко! – крикнув він і витягнув до принцеси довгу шию. – Втопишся! Сідай краще мені на спину, я пропливу серед квітів, і ти зможеш зірвати їх стільки, скільки захочеш.
Пропозиція принцесі дуже сподобалося. Вона залізла на спину лебедю, зняла з себе намисто і одягла його, немов віжки, птаху на шию. Лебідь швидко поплив по воді. На ніжки принцеси летіли бризки, але вона тільки сміялася: адже це була така приємна прохолода! Вони пропливли повз латаття, і Белла набрала повний оберемок квітів. Посеред озера знаходився острівець, де росли великі дуби і схожі на піраміди кущі ялівцю.
– Хочу туди! – Принцеса вказала пальчиком на острівець. – Сяду там на травичку і сплету собі вінок.
Лебідь пронісся по воді і завмер біля плоских каменів, з яких легко можна було перестрибнути на берег.
Принцеса зіскочила у нього зі спини і поспішила в тінь під деревами.
– Ти забула своє намисто! – гукнув її лебідь.
– Залиш його собі на пам’ять! – відповіла принцеса, махнула рукою і попрямувала до дуба.
Там вона сіла в високу траву і почала плести вінок. Але у неї нічого не виходило. По-перше, у неї не було мотузочки, щоб зв’язати стебла квітів, а по-друге, латаття швидко зів’яли. Їм не сподобалося, що їх вирвали з води, і їх важкі головки сумно похилилися.
Маленька принцеса намагалася як могла, але у неї так нічого і не вийшло. Врешті-решт вона кинула квіти на землю і розплакалася. А почувши свій власний плач, ще більше засмутилася і, закривши обличчя руками, стала плакати все голосніше і голосніше. Раптом почувся шелест крил, Белла відняла руки від обличчя і побачила величезного птаха, яка приземлилася перед нею і дивився на неї суворим поглядом.
– Що за дивна курка? – запитала дівчинка і подивилася на птаха. – Таких великих курей немає навіть в замку мого тата.
– Я зовсім не курка, – відповідала птах, гордо піднявши голову. – Я – орел, найголовніший і найсильнішй серед всіх птахів у небі, моє гніздо он там, на скелі. Я звик жити в повній самоті і сподівався, що ніколи людські діти мене не турбуватимуть. Але ось ти, сидиш тут і плачеш так, що мої пташенята перелякались, а вони тільки-тільки почали засипати. Забирайся звідси! Тобі тут не місце!
– Але куди ж я піду? – схлипуючи, запитала принцеса. – Адже я так далеко зайшла від дому! А сонце скоро сяде, і тоді всі в замку перелякаються, якщо не знайдуть мене.
– Гаразд, я тобі допоможу, – сказав орел. – Тут тобі залишатися не можна. Сідай мені на спину, і я віднесу тебе додому. Але поквапся, бо мої пташенята не люблять залишатися вночі самі.
Принцеса поспішила залізти орлу на спину, і той обережно злетів на скелю над озером.
– Спочатку я повинен сказати пару слів моїм малюкам! – пояснив він і полетів назад до свого гнізда, яке влаштував на кущі, що ріс на скелі.
В гнізді лежали двоє голих пташенят Зачувши шелест крил, вони відкрили дзьоби в очікуванні частування.
– Ну-ну, – сказав їм орел. – Заспокойтеся! Ви вже досить отримали. Лежіть тепер тихенько і чекайте, коли я повернуся. Я тільки віднесу це людське дитинча, щоб воно більше не турбувало нас своїм плачем.
Орел підхопив принцесу і злетів високо в небо.
Спершу у Белли трохи запаморочилося в голові, але незабаром вона осміліла, зважилася подивитися вниз – і зрозуміла, яка дивовижна їй випало пригода.
Сонце спускалося все нижче і нижче, в його вечірніх променях все небо світилося золотом. Тут і там на землі миготіли білі крапки – це були села, замки і церкви, а іноді показувалися гладкі блискучі плями, немов хтось залишив в траві дзеркало, – це були лісові озера. Повітря було на диво легким і чистим, набагато легшим і чистішим, ніж внизу, біля землі. Маленька принцеса розкинула руки і голосно закричала від радості.
– Ну ти і розшумілася! – сказав їй орел з докором. – Тримайся гарненько, я починаю спускатися. Бачиш, он він – замок твого батька.
Принцеса подивилася вниз, але не впізнала свій рідний дім. Їй здалося, що вона бачить крихітну іграшку, забуту посеред лісу. Але скоро вона вже розрізнила чотири вежі, і більше вже не сумнівалася, що це її рідний замок.
З запаморочливою швидкістю летів орел до парку. Він приземлився на початку довгої алеї, яка вела до замку.
– Ну ось, тепер ти вдома, – сказав він. – Залишайся тут і більше не турбуй нас.
– Але що ж мені дати тобі в подяку за допомогу? – запитала принцеса.
Вона все ще трохи побоювалася цього важного птаха.
– Ой, знаю! – вигукнула вона і стягнула з себе сорочку. – Це остання одежинка, яка у мене залишилася. Думаю, з неї можна зшити чудові сорочки для твоїх орлят.
Орел нічого не відповів, взяв сорочку в дзьоб, розправив крила і незабаром зник за лісами.
І ось принцеса залишилася в парку зовсім голенька.
Як добре, що вона встигла повернутися додому до настання темряви! Белла поспішила по алеї до флігеля, де знаходилася її спальня.
Раптом вона помітила, як щось світиться між дерев.
– Що це там таке? – здивувалася дівчинка і завмерла на місці.
Це був молодий місяць. Прекрасний новонароджений місяць зійшов на ще червоному вечірньому небі, немов срібний серп. Ніколи раніше принцеса не бувала в парку так пізно і ні разу не бачила місяць. «Який він далекий і прекрасний», – подумала Белла і низько вклонилася місяцю.
На якусь мить завмерла вона в поклоні, щоб показати місяцю свою повагу, а потім повернулася і бігом кинулася до палацу …
А там панував страшний переполох – принцеса пропала! Її шукали всюди: в парку, в лісі, в горах … Король і королева гірко плакали: а раптом вони більше ніколи не побачать свою маленьку дочку?
Белла тихо відкрила двері, пробігла босими ніжками по підлозі і обняла батьків.
– А ось і я! Я повернулася! – вигукнула вона і розсміялася.
– Дорога, кохана донечка! – ахнула королева. – Але на тобі ж нічого немає! Куди ти поділа весь свій одяг?
Принцеса несміливо подивилася на своє голенькі тільце.
– Навіть, не знаю, – відповіла вона зніяковіло. – Тільки не лайте мене, адже мені було так весело!