Були собі два брати: один бідний, а другий багатий. У багатого і хліба, і худоби, і землі, і грошей багато; а в бідного не було чого й пообідати. І він таки спочатку жив собі гарненько, аж поки не поселились у нього під піччю злидні. Чого вже той чоловік не робив, до яких уже він знахарок не вдавався – ніяк не виб'ється з бідності. А старший його брат не хотів бідного і братом називати.
Живе багатий рік, живе й другий, дожидає діток – не дає йому бог! В багатого і грошей, і худоби – всього, всього багато, а діток бог не дає. Чого вже він не робив! І на церкву давав, і акафісти наймав, і сам молився рано й вечір перед образами – не дає бог діток, та й годі! Бачить багатий, що бог його молитви не приймає, пішов до бідного брата та й каже йому:
– Молись ще ти, щоб мені бог послав діточок, то тоді я тебе у куми візьму.
– Добре, буду молиться.
От бідний помолиться богу за себе, а тоді молиться за брата, щоб бог йому послав хоч одну дитинку. Пройшов рік, перечув бідний через людей, що у його брата найшлась дитина. Приходить він до жінки та й каже:
– А знаєш, – каже, – жінко, що?
– А що там, чоловіче?
– А у мого брата родини.
– Невже родини?
– Далебі, родини.
– Від кого ж ти, чоловіче, чув?
– Люди казали. А знаєш, жінко, що?
– А що, чоловіче?
– Піду я оце на родини до брата, адже ж він мені казав, як дасть бог дитину, то тебе в куми буду просить.
– Не йди, – каже, – чоловіче, якби він тебе хотів у куми взяти, то б уже давно за тобою прислав.
– Піду я, жінко, да хоч подивлюся на хрестини.
Пішов. Приходить туди, а той і питає:
– А тобі чого треба?
– Та це я, – каже, – прийшов до тебе просить конячки, нема чим і протопить, поїду в ліс та назбираю хмизу.
– Візьми та гляди, – каже, – небагато накладай на віз, щоб ти мені коня не зіпсував.
Запріг він коня, приїхав додому та й каже:
– А вилазьте, злидні, поїдемо у ліс!
Позлазили злидні з-під печі (а їх було аж дванадцять), посідали на віз і поїхали. Приїхали туди, чоловік той випряг коня, пустив його пастись, а сам зрубав дуба товстого-претовстого, розколов його до половини та й каже до злиднів:
– Братики, голубчики, допоможіть мені це дерево розколоти!
– Як же, – кажуть, – ми тобі будем допомагати, коли у нас сокири нема?
– Ви, – каже, – без сокири. Закладіть усі руки у цю щілину, та й роздирайте. Половина вас нехай тягне в одну сторону, а половина в другу, то воно й розколеться.
От злидні кинулись всі до дерева, позакладали в щілину руки по самі лікті та й силкуються. Той чоловік стукнув обухом, клини повилітали, обаполки збіглись докупи і держать за руки усіх злиднів. А тут як схватиться буря та вихор, як зачне корчить дерева – таке скоїлось, що господи! Одно дерево упало на віз і розтрощило його на шматочки, друге вбило коня; насилу той чоловік вискочив з лісу.
– Ну, ще хвалить бога, що мене не вбило. Бодай вони були пропали, прокляті злидні!
Приходить той чоловік до брата та й стоїть, бідний.
– А чого ти стоїш, – питає той. – Може, вже у лісі воза поламав?
– Ох, – каже, – коли б то воза!
– А то ж що? Може, коня убив?
– Ох, коли б то тільки було на коняці окошилось!
– Так ти, може, й віз поламав й коня убив?
– Ох, так, братику... Ох, так, рідненький...
Стоїть уже, бідний, та мовчить, а той його лає та проклинає за віз та за коня... Лаяв-лаяв, а далі і каже:
– Поведи мене в ліс, я хоч подивлюсь, як ти там так добре справився.
Повів бідний його у ліс на те саме місце, де він злиднів покинув. Злидні як побачили багатого, та так його просять, та його молять, щоб він визволив їх із неволі.
– Визволь нас, чоловіче, визволь нас, голубчику, випусти нас, соколику.
Як почали просить, як почали просить, да так гарненько, да жалібненько, що багатому аж шкода стало, – він забив клинки, обаполки розійшлись, злидні повиймали руки та й кажуть йому:
– Ну, чоловіче, ти визволив нас, забери ж тепер нас усіх у свою господу!
– Що ж ви, – питає він, – за люди?
– Ми, – кажуть, – злидні.
– Е, – каже, – коли ви злидні, так цур вам і пек вам: навіщо ви мені здались?
– Ні вже, чоловіче, коли визволив, так забирай нас усіх у свою господу.
– Не хочу!
Як сказав він «не хочу», так усі злидні і кинулись йому на шию. Роздіймав він їм руки, роздіймав, нічого не вдіє. Так і пішов із злиднями додому. Увійшов у хату – вони так і посипались на долівку, і з того часу стали жити у багатого.
Після того бідний розжився трохи, як у нього не стало злиднів, а багатий ще бідніший став, як той був.
- Сказка про злыдней (Злыдни) (рос.)