На пагорбі, куди навіть ворони боялися сідати, стояв старий, почорнілий від часу маєток. Люди оминали його десятою дорогою, хрестилися і спльовували через ліве плече. Казали, що в головній залі, серед павутиння й пилу, висить прокляте дзеркало.
Воно не мало влади над тілом, але мало владу над правдою. Кожен, хто насмілювався зазирнути в його срібну глибину, бачив себе не таким, яким він є для людей, а таким, яким він є насправді.
Ходив туди якось сільський староста – чоловік пихатий і багатий. Зайшов королем, а вибіг, кричачи від жаху, бо замість свого рум’яного обличчя побачив у склі свиняче рило, що жадібно плямкало. Ходила туди й перша красуня села, горда Оксана. Глянула – і зомліла: з дзеркала на неї дивилася потворна стара з чорними дірами замість очей, бо душа її була пуста від заздрощів.
Відтоді люди боялися дзеркала, як вогню.
"Воно показує демонів!" – шепотіли вони.
Жила в тому селі маленька сліпа дівчинка, сирітка Ганнуся. Була вона тихою, мов мишка, і світлою, мов ранкова роса. Ніхто ніколи не чув від неї лихого слова.
Почула Ганнуся розмови про дивне дзеркало і вирішила піти до маєтку.
– Куди ти, дурненька! – кричали їй услід. – Ти ж і так нічого не бачиш, а там тебе ще й нечиста сила згубить!
Та дівчинка не послухала. Вона не боялася темряви маєтку, бо темрява була її вічною супутницею. Напомацки знайшла вона холодну раму і стала перед склом.
– Здрастуй, дзеркало, – прошепотіла вона. – Покажи мені, хто я.
І тут сталося диво. Стара амальгама, що звикла відбивати людські гріхи, раптом затремтіла. З глибини скла, розганяючи вічний морок кімнати, полилося м’яке, золоте світло. Воно було таким яскравим, що пробилося крізь забиті віконниці й осяяло двір.
Ганнуся завмерла. Вперше у житті її незрячі очі відчули тепло, схоже на дотик сонця. Вона не бачила свого обличчя, але вона бачила світло. Чисте, тепле сяйво своєї доброї душі.
Дзеркало не розбилося, не потемніло. Воно просто світило, як маяк. І зрозуміли люди, які прибігли на те сяйво: дзеркало не було злим. Воно було чесним. Воно лише віддавало те, що люди приносили з собою. І тільки той, хто носить сонце всередині, не боїться зазирнути у вічі правді.