Жив колись у багатому маєтку, оточеному високими мурами, пан на прізвисько Злотолюб. Був він такий заможний, що навіть ґудзики на його жупані були з діамантів, а коні їли овес із срібних ночов. Та не було в його серці спокою, бо понад усе на світі любив він своє золото і понад усе боявся його втратити.
Щодня і щоночі ввижалися панові злодії.
– Сонце, – бурмотів він, затуляючи вікна важкими шторами, – занадто яскраво світить! Воно навмисне виграє на моїх монетах, аби приманити грабіжників. А люди... О, ті люди! Тільки й дивляться, де б щось поцупити!
Одягнений у розкішний, чорний оксамитовий жупан, який він ніколи не знімав, аби підкреслити свою велич, пан ходив своїми володіннями, підозріло мружачись на кожного стрічного.
Одного разу вирішив Злотолюб: "Немає на землі надійного місця. Треба ховати скарби там, де людське око не бачить, а сонячний промінь не дістає".
Узяв він лопату, відігнав слуг, бо нікому не довіряв, і почав копати посеред свого саду.
– Збудую собі палац під землею! – шепотів він, кидаючи землю набік. – Там буде тихо, темно і безпечно. Тільки я і моє золото.
Копав він день, копав другий. Зносив у глибоку яму скрині з перлами, мішки з дукатами, золоті кубки. Що глибше він заривався, то спокійніше йому ставало. Там, у сирій прохолоді, золото не блищало зрадливо, а лежало тьмяною, важкою купою.
– Ще глибше! – наказував сам собі пан, витираючи піт рукавом оксамитового жупана. – Тут хробаки повзають, можуть підгледіти!
Він так захопився, що перестав виходити на поверхню. Його очі, звиклі до темряви, почали боліти від найменшого промінчика світла. Руки, що колись тримали лише келихи вина, стали широкими й міцними, а пальці, розгрібаючи глину, викривилися, перетворившись на кігті.
Люди в селі почали забувати, як виглядає пан, а він тим часом будував нескінченні лабіринти, перетягуючи свої скарби з місця на місце.
І ось одного разу, коли Злотолюб вирішив закопатися у саме серце землі, почула його Мати-Земля. Набридло їй, що цей жадібний чоловік тривожить її надра не заради води чи зерна, а заради мертвого металу.
– Ти так боїшся світла? – пролунав гулкий голос, від якого здригнулися підземні склепіння. – Ти ховаєшся від людей? То залишайся тут навіки!
У ту ж мить сталося дивовижне перетворення. Пан хотів крикнути, але з горла вирвався лише тихий писк. Його розкішний оксамитовий жупан, яким він так пишався, приріс до тіла, перетворившись на густу, чорну, блискучу шерсть. Його очі, що так ненавиділи сонце, зменшилися і заросли шкірою, ставши сліпими, бо навіщо зір тому, хто вибрав вічну темряву? А руки, що загрібали золото, стали широкими лапами-лопатами, вивернутими назовні, аби зручніше було рити ходи.
Так багатий пан перетворився на Крота.
З того часу він вічно блукає у своїх темних лабіринтах. Його оксамитова шубка завжди чиста, хоч і в землі, нагадуючи про колишнє багатство. Він і досі боїться сонця, тому рідко виходить на поверхню. А коли й висуне носа, то лише на мить, аби перевірити, чи не вкрали його скарби, і знову пірнає вглиб.
А люди, бачачи купки землі на городі, кажуть:
– О, знову сліпий пан свої скарби переховує. Бач, як землю розкидав, усе йому мало місця!