Іди за мною,– наказала Дорога. І Котоко пішов за Дорогою. Вони йшли, як давні друзі. Котоко оповідав про своє життя, про те, що йому страшенно хочеться мати дітей, чути, як вони бігають, плачуть, співають, танцюють, сваряться у дворі його дому. Він мріяв про це і вдень і вночі...
А Дорога розповідала йому, який то клопіт з дітьми, як важко їх виховувати, які вони неслухняні, адже в неї теж були діти – стежки й стежинки, алеї й алейки, вулиці й вулички... Вона розповідала йому про безсонні ночі, про хвилювання за дітей, про те, що сто разів на день треба повторювати їм одне й те саме.
Котоко слухав і більше, ніж будь-коли, хотів мати дітей, щоб сто разів на день повторювати їм одне й те саме, щоб говорити з ними, коли навіть охрипне, коли навіть утратить голос...
Він ішов за Дорогою, а Дорога, пряма-прямісінька, йшла своїм шляхом. Довго йшов Котоко, притомившися, вже збирався відстати від Дороги і спочити, коли бачить Велику Зелену Муху.
– Куди йдеш, чоловіче, перший з людей, хто спинився в наших краях?
– Шукаю собі дитину.
– Друже, хіба ти не знаєш, що дітей ніхто не шукає на дорогах, у всякому разі, у нашому краї?
– У нашому також дітей не шукають на дорогах, але життя моє таке дивне, що...
І чоловік розказав про своє життя Великій Зеленій Мусі. Задзижчала Муха схвильовано, застогнала від жалості й попросила, вмиваючись сльозами:
– Візьми мене з собою!
Котоко взяв Велику Зелену Муху і посадив собі на плече. Ох і тяжка була та Велика Зелена Муха! Чоловік насилу переставляв ноги, така вона була важка.
Дорога теж ніби відчувала вагу Великої Зеленої Мухи. Вона то збігала вниз, то йшла під гору, то звертала вбік, то повертала назад, в’юнилася, ставала то слизькою, то кам’янистою. Та чоловік не відступав, він йшов і йшов, згинаючись під тягарем, який ніс на плечі.
Дорога спускалася в яри, дерлася на стрімкі скелі, обминала ріки, струмки, болота, бігла через піски, продиралася через бамбукові хащі, проштовхувалася між полями цукрової тростини, перетинала пальмові гаї...
Якось уранці на розі Дороги Котоко зустрів Вранішню Зорю.
– Куди йдеш, чоловіче?
– Шукаю собі дитину.
І Вранішня Зоря, рожева, тремтлива, усміхнена, готова до подорожі, цікава знати, як-то собі знаходять дітей, попрохала:
– Візьми й мене з собою!
Чоловік узяв Зорю і посадив її на вільне плече, росяно чисту, сповнену радості життя, шовкову Зорю, і пісня полинула йому з вуст. А Зоря іскрилася від радощів, щастя, веселощів і сповнювала його силою та впевненістю!
Дорога знову стала прямою, заквітчалася пахучими квітами. Над нею літали барвисті пташки. А серце Котоко ще більше ніж коли-небудь прагнуло мати дітей, щоб тисячу разів на день казати їм одне і те саме, щоб дивитися, як вони граються, щоб чути, як вони галасують, співають, бігають, сваряться.
«Тату, ви бачили?»
«Це він перший почав».
«Ні, ні, це неправда».
«Як ти знову битимешся, я тобі покажу».
Котоко і його друзі дійшли до білої-білої ріки, через яку їм допомогла переправитися Велика Зелена Муха. Ріка була така широка, що, перебравшись на той бік, Зелена Муха знесилено впала на землю і померла, забарвивши воду в зелений колір. Ви й тепер можете часом побачити зелену воду в річці.
Йдучи за Дорогою, Котоко поминув золоту сапку, на яку не звернув жодної уваги. Радий-радісінький чоловік весело йшов, несучи на плечі Вранішню Зорю. І співав усіх давніх пісень свого краю, які тільки знав. Пісні змінювали одна одну в його вустах, поспішаючи ожити, кваплячись, щоб їх знову проспівали, щоб вони могли полинути з вітром і пробудити всі пісні, які дрімають у людських серцях. Гарно співав Котоко своїм чистим голосом! І зачаровані його співом за ним услід ішли дерева, гори, струмочки й пагорби. Та й кого не зачарує той, у кого на плечі сидить Вранішня Зоря, у кого серце переповнене щастям і радістю? Чиє серце не зачарує чоловік, який іде шукати собі дітей з Вранішньою Зорею на плечі, з такою спокійною, такою мирною, такою закоханою у життя Вранішньою Зорею? Й усі йшли слідом за Котоко, і золота сапка теж пішла за ним.
І от дійшли вони до початку Дороги – до розлогої долини біля підніжжя гори, вершина якої губилася в хмарах.
У тій долині Котоко збудував собі хатину. Одного дня він працював на полі, і золота сапка викопала небаченої краси бульбу. Чоловік взяв її в долоні і довго милувався нею. Бульба була така гарна, що Котоко притулив її до серця, якому так хотілося мати дітей, і сказав:
– Гарна бульбо, як тебе звати?
– Ямса! Ямса!
– Яке гарне ім’я! О прекрасна Ямсо! Чи можеш ти стати жінкою і подарувати мені дітей?
– Стати жінкою і подарувати тобі дітей?
– Так, дітей, прекрасна Ямсо.
– А як мені стати жінкою? Якою силою?
– О! Я знаю, що ви, звірі і рослини, маєте чудодійну силу!
– Та й ви, люди, теж.
– Прекрасна Ямсо, послухай-но мою історію.
І Котоко розповів про своє життя.
Бульба Ямса замислилася:
– Еге ж, я стану тобі за жінку, подарую дітей, а мене потім дражнитимуть Ямсою!
– Хто ж тебе дражнитиме?
– Та хоча б твої сестри.
– Але ж я тут сам-самісінький.
Послухалася його Ямса, стала вродливою жінкою. Одружилися вони з Котоко і стали щасливо жити. А тим часом у рідному селі Котоко хтось сказав, що він живий, і сестри пішли його шукати.
Ямса подарувала Котоко багато дітей. І жили вони щасливо й мирно, ніколи не сварилися одне з одним. Та ось одного разу Дорога, яка не вміла берегти таємницю, привела до Котоко двох його сестер. А з ними прийшло нещастя. Сестри принесли його в своїх речах, своїх серцях, своїх очах, бо в дорозі їх не супроводжувала Вранішня Зоря.
Поселилися сестри в Котоко і почали прискіпуватися до його дружини Ямси. Та Ямса не відповідала. Вона думала, що Котоко за неї вступиться. А Котоко мовчав. І Ямса вдавала, що нічого не чує і ні на які глузування не відповідала. Це нарешті розізлило Котоко, і він не стримався, буркнув:
– Ямса Ямсою й залишиться!
– Що ти кажеш? – здивувалися сестри.
– А нічого!
– А нам здалося, що ти говорив про Ямсу.
– Ви не дочули.
Але сестри наполягали, погрожували, що підуть геть:
– Ми підемо від тебе, якщо не скажеш, хто та особа, з якою ти одружився.
Чи ж не мав тепер Котоко дітей? Та їх був повний двір, он як весело вони зараз щебечуть. Ямса, маленька бульба, може тепер іти собі геть. А діти лишаться з ним. І, підійшовши ближче до сестер, Котоко шепнув їм на вухо:
– Моя жінка – то ямса.
– Що? – не зрозуміли вони.
– Мати моїх дітей – звичайнісінька ямса.
– Праве вухо зрозуміло, а ще є ліве.
І чоловік зашепотів у ліве вухо сестер:
– Моя жінка – ямса.
– А! Тепер ми розуміємо, чому вона тремтить, коли дме вітер.
– Тільки нікому не кажіть.
Ту розмову підслухав вітер і переказав її Ямсі, яка стала ще стриманішою, ще мовчазнішою. Але й найміцніший терпець уривається. Одного вечора Котоко, повернувшись із полювання, побачив, що його сестри намагаються побити Ямсу. Він кинувся рознімати їх.
– Ага! Ага! Заступайся за свою красуню Ямсу,– пирхнули жінки.
– Мовчіть! Мовчіть!
– Ага, а своїй красуні Ямсі ти дозволяєш нас ображати,– розреготалися вони образливим сміхом, сміхом у якому зібрали всю свою ущипливість, усю свою жовч, сміхом, який обпалює шкіру, мов вогонь, сміхом, який доводить до нестями.
– Ямса! Дика Ямса!
– Що ви кажете?
– Я-а-а-мса! Маленька бульба, яка стала жінкою!
– Вона терпіти не може, щоб її називали Ямсою.
– Хоче чи ні, а ми зватимемо її Ямсою.
– Я-а-а-мса! Ха-ха! Я-а-а-мса! – дражнили злі жінки й аж били себе по боках від сміху, аж стрибали з радощів.
Ямса зібрала дітей і подалася в джунглі.
Котоко метнувся за нею, намагаючись затримати її. Ямса йшла дуже швидко. Чоловік насилу встигав за нею. Трави розступалися перед жінкою й дітьми, а чоловікові заступали дорогу.
Котоко насилу продирався крізь хащі. Діти, весело вистрибуючи, бігли вперед.
Стежка примхливо в’юнилася лісом. І от за одним з поворотів Котоко побачив прекрасне витке стебло ямси, яка ніжно хитала головою. Здавалося, що листочки рослини тримали останні золоті промені сонця. На деревах співали пташки. По землі повз черв’ячок; бігали тисячоніжки; серед гілля бавилися мавпочки; над стежкою ширяли ластівки.
Котоко дивився на прекрасну ямсу. Та ось Сонце, спинившись на найвищій горі, яка височіла над долиною, замість того, щоб там лишитися, як завжди, на ніч, покотилося далі. Диво дивне! Пташки перестали літати, мавпочки припинили свої ігри, вода перестала текти, вітер ущух! Диво дивне! Сонце йшло від них. Сонце пішло далі, не спинившись на звичайний нічліг. Сонце впало в прірву, і одразу настала ніч, темна й важка.
То була перша ніч. Бо доти Сонце спочивало на горі, яка височіла над долиною, на тій горі, від підніжжя якої починалася Дорога. А ніч настала тому, що не зумів чоловік утримати свого язика за зубами...