У місті Бімбомграді на центральній площі стояло дерево, як дерево – саме звичайне. Стовбур. Кора. Гілки. Листя. Але все ж воно було чарівним, адже на ньому жили Думки: Розумна, Добра, Зла, Дурна, Весела і навіть Дивна.
Щоранку з першими променями сонця Думки прокидалися, робили зарядку, вмивалися і розліталися по місту. Вони прилітали до Кравців і Листонош, Лікарів і Водіїв автобусів, Будівельників і Вчителів. Вони поспішали до школярів і зовсім маленьких дітей, які тільки-но вчилися ходити. Думки прилітали до серйозних бульдогів і кучерявих болонок, до котів, голубів і акваріумних рибок. Тому з раннього ранку всі жителі міста: і люди, і коти, і собаки, і голуби – всі здійснювали різні вчинки. Розумні чи дурні. Добрі чи злі.
У Думок було багато роботи. Особливо у Веселої, Розумної та Доброї. Вони мали всюди встигати і всіх відвідати, нікого не забути: ні великих, ні маленьких. «У нашому чудовому місті, – часто казали вони, – має бути якомога більше жартів, радості, усмішок і веселощів. Тоді всюди лунатиме сміх, а в містян ніколи не буде поганого настрою. «Вперед!» – кричали одна одній Розумна, Добра та Весела Думки. – Нас чекають жителі Бімбомграда! Ми їм потрібні!» І вони летіли над великими проспектами й маленькими вуличками, над довгими скверами та величезними площами, випереджаючи своїх шкідливих родичок: Дурну, Злу і Нудну Думки. Саме тому в Бімбомграді рідко хто нудьгував. Усі працювали, і в усіх завжди був гарний настрій.
Тепер ви розумієте, як засмутилися Розумна, Весела та Добра Думки, коли до їхнього міста прийшла негода.
Негода привела з собою холодний вітер. Вона затягла небо чорними, кошлатими хмарами й вилила на площі та вулиці Бімбомграда колючий дощ. Негода розігнала по домах жителів міста. Вона зло свистіла в підворіттях і на горищах, з усіх сил дула в димові й водостічні труби. «У-у-у! – свистіла вона. – Закінчилися ваші веселощі! Тепер ви назавжди забудете пісні й жарти! Тепер вам більше не сміятися! У-у-у!»
Добра, Весела та Розумна Думки дуже засмутилися. Зате їхні шкідливі сестриці, Зла і Дурна, навпаки, раділи й були щасливі.
«Тепер, коли холодно й сиро, – думали вони, – ніхто не буде веселитися. Тепер не наші веселі й розумні сестриці, а ми станемо найшанованішими Думками в нашому сирому й холодному місті», – раділи Зла, Дурна й Нудна Думки. – Не мине й дня, як у Бімбомграді розучаться співати й танцювати. Ми поселимо на площах і вулицях тугу, а в майстернях і будинках — нудьгу. Ми всіх пересваримо, навіть найкращих і найдобріших».
Ось що казали одна одній злодійки, відправляючись до жителів міста. Але раділи вони марно. Шкідливі сестриці забули, що на їхньому дереві живе ще одна думка – їхня далека родичка, Дивна Думка.
Дивна Думка не часто приходила до жителів міста. Але якщо вона когось відвідувала, то в місті починалися дива.
Важливі Інженери згадували дитинство – вони влаштовували різнокольорові феєрверки й салюти. Поважні Двірники раптом переставали бути поважними. Вони присідали навпочіпки й малювали крейдою сонце і хмари, а також одне одного. А Кухарі та Кондитери дивували жителів міста такими тортами й тістечками, що навіть Архітектори й Художники ахали: «Усі, – вигукували вони, – записуємося в Кондитери!»
Того дощового похмурого дня Дивна Думка довго думала, до кого їй прийти, і вирішила, що давно не була у Веселого Шевця. Веселий Швець і справді був веселою людиною, але цього дня він був сумним. Негода зіпсувала йому настрій.
Веселий Швець слухав, як барабанить по даху дощ, як свистить сердитий холодний вітер, і сумно зітхав.
Але варто було Дивній Думці заглянути до нього в майстерню, як обличчя Веселого Шевця знову стало веселим, а Дурній і Злій Думкам довелося забиратися геть.
Веселий Швець взявся за роботу. І ось уже на черевиках з'явилися зелені підошви, а на чоботях – сині.
Майстер дістав пензлик, і незабаром туфлі стали бузковими й червоними, на підборах розквітли намальовані ним волошки та ромашки, а носки прикрасилися метеликами й бабками. Він працював невтомно, і тільки коли останній чорний черевик перетворився на бузковий, відклав пензель і вийшов на вулицю. Дощ і вітер шуміли над містом, але голос Веселого Шевця був гучнішим. «Гей! – крикнув він. – Діти Бімбомграда, ви мені потрібні! Ви потрібні місту! Біжіть сюди – і ми переможемо негоду!»
І незабаром вулицями та площами крокували взуті в різнокольорові черевики, чоботи, туфлі й ботинки хлопчаки та дівчата. Вони хлюпали по сірим калюжам й вони ставали різнокольоровими. У барвистих – синіх, червоних, жовтих – калюжах відображалися чорні хмари і перетворювалися на сині, червоні й жовті хмари. І коли остання чорна хмара перетворилася на бузкову, дощ припинився, а разом із ним пішла й негода.
Містяни виходили з будинків, раділи й сміялися. Вони славили Веселого Шевця й підкидали вгору дітей. Вони співали пісні й веселилися. А разом із ними веселилися Думки: Добра, Розумна й Весела. «Хай живе Дивна Думка! Хай живуть Диваки-Майстри! Хай живуть діти Бімбомграда!» – кричали вони й високо вгору підкидали свої великі яскраві капелюхи.