Жила собі в одному таборі дівчина-красуня. Була вона в батька й матері одна-єдина, як зіронька ясна. Жили вони заможно, ні в чому нужди не знали, і берегли доньку як зіницю ока.
Пішла якось дівчина до річки сорочки прати. Коли гляль – їде вершник, та такий вродливий, що й очей не відвести. Чорнобровий, статний – кращого леґеня у світі не знайдеш. Зупинив він коня та й питає:
– Здрастуй, красуне! А де ваш табір стоїть?
– Та ось там, неподалік, – відказує дівчина, сором’язливо опускаючи очі.
– А ти де?
– І я поруч.
– Біжи ж ти до свого шатра, а я скоро слідом буду.
Повернулася дівчина додому, аж тут і гість на поріг. Прив’язав коня, зайшов до шатра, вклонився господарю:
– Здоров був, батьку!
– Звідки ти, хлопче, і чого тобі треба? – питає старий.
– Ром я, міняйлом ходжу. Чи не знаєш, де тут можна конями помінятися?
– Та тут недалеко пан живе, – каже старий, – але він нашого брата не жалує, циган на дух не переносить.
– Дарма! – сміється гість. – Не бійся, батьку, ходімо!
Пішли вони. Старий з осторогою за версту від панського маєтку зупинився, а молодий сміливо на подвір'я рушив.
– Хто там прийшов? – гукає пан із ґанку.
– Циган, пане, – доповідають слуги.
– Ану, кличте його сюди!
Зайшов гість у світлицю, гордо, наче рівний.
– Сам прийшов? – питає пан.
– Ні, там у полі мій товариш чекає.
Послав пан лакея, щоб старого привели. Побачив старий слугу – злякався, думав, що битимуть, і навтікача! Ледве наздогнали, ледве вмовили повернутися.
А гість тим часом часу не гає:
– Чи не поміняємося ми з тобою, пане, кіньми?
– Можна й помінятися, – загорівся пан.
Вивели циганові коня – красеня, кращого, ніж його власний. Помінялися вони, та ще й грошей пан чимало додав, наче заворожив його той гість.
Повернулися чоловіки до шатра, гість і каже:
– Віддай мені, батьку, свою дочку за дружину.
– То вже як донька сама вирішить, – відказує мудрий старий. – Силою не віддам.
Спитали дівчину, а вона аж спалахнула:
– Піду за нього! Коли не за нього, то ні за кого більше не піду!
– Ну, тоді чекайте, – каже наречений, – через тиждень із батьком свататися приїду.
Минув тиждень, приїхали свати, все честь по честі, засватали дівчину. Почали до весілля готуватися, а наречений раптом каже:
– Віддай мені, батьку, дочку без вінчання. Ніколи мені весілля справляти.
– Як так – без вінчання? – здивувався старий. – Чого такий поспіх?
– Та ми біля панського поля стояли, – вигадує хитрий гість, – і наші коні всі хліба потолочили. Треба терміново до пана йти, за шкоду платити, часу обмаль. Віддай так, а як справи владнаємо, тоді й відгуляємо.
– Хай донька сама скаже, – нахмурився батько. – Як згодиться, то я перечити не стану.
А дівчина, засліплена коханням, і слухати нічого не хоче:
– Їду з ним! А як не відпустите, то весь вік буду блукати й щастя не знатиму!
Що було робити батькові? Згнітивши серце, віддав дочку без церковного благословення.
Забрав її красень-чоловік. Живе вона в чужому таборі, все ніби добре, та серце не на місці. Якось пішла вона до криниці води набрати, а за нею дітлахи місцеві біжать, дражняться. Придивилася молодиця – а в тих дітей крізь волосся ріжки пробиваються!
Зрозуміла тут бідолашна, куди потрапила і за кого заміж пішла. Заплакала гірко, кинулася до чоловіка, благає:
– Поїдьмо до мого батька в гості! Хоч на деньочок!
Не хотів він, віднекувався, та вона так просила, що врешті погодився. Запрягли коней, приїхали до батьків. Зраділи старі, що донечка жива-здорова. Батько на радощах частування виставив, зятя горілкою почастував. Випили вони, і ліг зять під пологом у шатрі відпочити.
Вибрала дочка хвилинку, підбігла до батька, бліда, як полотно, і шепоче:
– Ой, таточку, біжи швидше за священником! Хай святий отець прийде, бо біда у нас!
Прийшов священник, зібралися люди. Почав панотець молитву читати й шатро свяченою водою кропити. Тільки впала крапля на сплячого – як схопиться він! Зрозумів чорт, що викрили його. Заревів нелюдським голосом, пробив головою і полог, і намет, і вилетів геть чорним вихором, тільки його й бачили.
Врятувалася дівчина від нечистого, та туга серце їй виїла. Пожила вона вдома лише тиждень, зів’яла, як квітка на морозі, та й померла, бідолашна.