Новорічна індичка (Крістіан Піно)

***

Новорічна індичка (Крістіан Піно)  На Новий рік у кожній країні господиня готує найсмачніші традиційні страви. Чехи, наприклад, на святковому столі обов’язково матимуть запеченого коропа, італійці – м’ясний пиріг, а французи – золотисту індичку. Якось з останньою стравою сталася дивовижна історія.

  Неподалік села розкинулося невеличке фермерське господарство. Його власники – дядько Жером і тітка Мартина – були роботящими, але дуже жадібними та черствими людьми, які у своєму житті керувалися лише однією мудрістю: хто не працює, той і не їсть.

  Власних дітей фермери не мали, проте виховували племінника, на ім’я Анрі. Хлопчик був дуже маленький і худенький, бо його годували лише хлібом.

  – От як почнеш працювати, – казала тітка Мартина, – тоді й отримуватимеш суп із м’ясом. А поки дякуй, що ми з власної доброти даємо тобі хліб.

  І фермерша на очах голодної дитини нарізала запашні шматки м’яса та підсмажувала, притрушені цукром, апетитні пластинки яблук.

  Був переддень Нового року. Тітка Мартина поралася на кухні, готуючи страви для святкового столу, а малий Анрі спостерігав із кутка.

  – А мені… мені дасте індички та пирога? – тремтячим голосом поцікавився хлопчик.

  – Може, ще крему і фруктів? – закричала Мартина. – Невже ти купив борошно, масло та цукор?

  Анрі нічого не відповів, але на очах з’явилися сльози.

  – Якщо тобі нічого робити, – мовила фермерша, – то піди в село та купи мені кориці для пудинґу та картоплі для індички.

  Хлопчик накинув старенький кожушок і побіг до крамниці.

  – Анрі, ти з’явився досить пізно, вже темно, – зауважив торговець.

  – Так, пане, – погодився малюк, – але мене спорядили купити кориці та картоплі. Будь ласка, дайте найкраще, щоб тітонька залишилася вдоволеною.

  – Мартина повинна пям’ятати, що я завжди вас добре обслуговую, – забуркотів торговець, запаковуючи продукти.

  Раптом до крамниці увійшов високий дідусь із довгою сивою бородою. Привітавшись, старий поцікавився в малого:

  – Що сталося? За декілька годин настане Новий рік, а ти такий сумний.

  – Тітонька Мартина на святковий стіл готує індичку, але я навряд чи її скуштую.

  – Оце так біда! – промовив подорожній із загадковою усмішкою. – Послухай мене уважно. Коли годинник проб’є північ, ти повинен промовити: «Діду Морозе! Зміни те, що повинно змінитися!» Запам’ятав? Тоді твоє бажання обов’язково здійсниться.

  – Це було б пречудово, – зітхнув Анрі.

  І перш ніж хлопчик устиг подякувати, дідусь зник.

  Коли малий повернувся додому, то йому дали на вечерю шматочок хліба і спровадили в ліжко. Та Анрі, очікуючи на зазначений час, намагався не заснути. Різні аромати з кухні долітали до його кімнати. «Невже декілька слів дозволять мені скуштувати всі ті смачні страви, які там готуються? – міркував хлопчик. – Навіть індичку?! Я іншого м’ясного, крім курочки, не їв…»

  Мріючи про святкову вечерю, Анрі непомітно заснув, і привиділося малому, що дядько Жером розрізає смажену індичку й один величезний шматок протягує йому…

  Враження було настільки сильним, що хлопчик прокинувся. Майже вчасно, бо за кілька хвилин годинник почав сповіщати прихід нового року. Тоді Анрі як закричить:

  – Діду Морозе! Зміни те, що повинно змінитися!

  Хлопчик озирнувся, прислухався, та нічого особливого не сталося.

  А на кухні почали розгортатися дивовижні події. Тітка Мартина ретельно готувалася до свята. На стіл вона постелила білосніжну скатертину, а з шафи дістала найкращий посуд. Смачні страви вабили своїми ароматами, а на величезній тарелі в оточенні картоплі лежала смажена індичка із золотистою шкірочкою.

  Фермери, святково убравшись, сіли за стіл. Дядько Жером приготувався розрізати індичку. Але що це? Гострий ніж сковзнув по запеченій птасі, не залишивши ані сліду.

  – Погано просмажилася, – забурчав чоловік, – не можу розрізати.

  – Давай я спробую! – запропонувала Мартина. – Ти, напевне, дуже втомився, тому тремтять руки.

  Фермерша взяла ніж, намагаючись розрізати індичку. Але – хрусь – і лезо зламалося.

  – Принеси сокиру, – наказав тоді дядько Жером.

  Але скільки фермери не різали, скільки не рубали, та на запашній соковитій птасі не з’явилося навіть подряпини.

  Тим часом Анрі висунув голову на кухню й побачив: стіл заставлений різноманітними стравами, золотиста індичка цілісінька, а поряд валяється шість зламаних ножів і сокира. Хлопчик вибрався на стілець і підсунув до себе запеченого птаха. А потім виделкою легенько відділив шматочок м’яса.

  Від побаченого Мартина та Жером на декілька секунд утратили мовлення. Фермерша невпевнено піднесла виделку до птаха – й жодного результату.

  – Анрі,– звернувся тоді дядько Жером, – чи не хочеш розрізати індичку?

  – А мені дадуть хоч маленький шматочок?

  – Ну, звичайно!

  – А шматок пирога?

  – Також, – запевнив чоловік.

  – А крему?

  – Якщо ти ще не наїсися, – усміхнулася фермерша, – то смакуватимеш і десерт.

  Зрозуміли жадібні фермери свої помилки, за які в новорічну ніч Дід Мороз провчив їх. Вихователі вибачилися перед хлопчиком, і відтоді маленькому жилося дуже добре, й не лише тому, що скуштував новорічну індичку. Дядько Жером і тітка Мартина всім серцем полюбили Анрі, а це – найбільше щастя.

  Ось такі чудеса здійснив у новорічну ніч дідусь із сивою бородою.

* Пудинґ – солодка запіканка з начинкою.