Вітробородий (норвезька казка)

***

Вітробородий (норвезька казка) Були собі чоловік і жінка, і мали вони сина-одинака на ім’я Ганс. Здавалося матері, що хлопця пора віддавати в науку, і звеліла вона батькові пошукати йому десь доброго майстра.

 – Влаштуй хлопця так, щоб він став майстром над майстрами,– сказала вона й приготувала їм торбу харчів.

 І батько з сином вирушили в дорогу. Вони побували в багатьох майстрів, але всі казали, що зможуть навчити хлопця тільки того, що вміють самі, а більше не навчать.

 Повернулися батько з сином ні з чим додому, а мати й каже:

 – Не для того я вас виряджала з дому, щоб ви ні з чим вернулися. Ти повинен знайти хлопцеві такого господаря, у якого він стане майстром над майстрами.

 Приготувала вона знов повну торбу харчів, і батько з сином вирушили в дорогу.

 Ішли вони, йшли і дійшли до крижаного поля. Дивляться – а назустріч їм їде вершник на чорному коні.

 – Куди ви дорогу верстаете? – запитав він.

 – Хочу віддати сина в науку, та ніяк не знайду для нього доброго майстра, бо моя стара значного роду й хоче, щоб хлопець став майстром над майстрами.

 – Непогано складається,– сказав вершник. – Я саме той чоловік, що вам треба, і їду шукати собі учня. Сідай, синку, позад мене на коня,– звелів він хлопцеві.

 Посадовив він хлопця позад себе й відразу знявся в повітря.

 – Стривай-но хвилину! – гукнув йому батько. – Я хочу знати, як

 тебе звуть і де ти живеш!

 – Я живу на півночі й на півдні, на заході й на сході, а звуть мене Вітробородий,– відповів вершник. – Прийдеш через рік, і я скажу тобі, який уже з твого сина став майстер.

 І він полетів разом з Гансом.

 Минув рік, і батько прийшов дізнатися про сина.

 – За рік не навчишся всього,– сказав Вітробородий,– Поки що він тільки вміє ходити коло худоби.

 І домовились вони, що Ганс лишиться у Вітробородого ще на один рік, навчиться всього, а тоді батько знов прийде по хлопця.

 Минув другий рік, і вони зустрілися на тому самому місці.

 – Тепер хлопець усе вміє? – запитав батько.

 – Так, тепер він став майстром над майстрами, тільки ти його ніколи більше не побачиш,– відповів Вітробородий, і не встиг батько отямитись, як він зник разом з Гансом.

 Прийшов батько додому, а мати питає, де син і що з ним сталося.

 – А хтозна, що,– відповів батько. – Щось недобре.

 І він розповів, що йому сказав Вітробородий.

 Почула мати, що чоловік не знає, де їхній син, розсердилась на нього і зразу ж вирядила його знов у дорогу.

 – Приведи сина, хоч би тобі довелось іти й до самого диявола,– сказала вона й приготувала йому на дорогу торбу харчів.

 Ішов чоловік, ішов і опинився в густому лісі. А коли пройшов ним цілий день, аж до самого смеркання, то побачив удалині ясне світло й подався на нього. І знов ішов довго-довго, поки дійшов до невеличкої хатини під горою. Біля хатини стояла стара жінка й набирала з криниці воду носом, такий він був у неї довгий.

 – Добрий вечір, матусю,– привітався чоловік.

 – Добрий вечір, синку,– відповіла стара. – Мене вже сто років ніхто не звав матусею.

 – Можна мені переночувати у вас? – спитав чоловік.

 – Ні, не можна,– відповіла стара.

 Але чоловік витяг харчі, сам попоїв і пригостив стару. Вона зраділа і пустила його переночувати. Побачив чоловік, що жінка подобрішала, й запитав її про Вітробородого.

 – Я про нього нічого не чула,– сказала вона. – Та мені коряться всі звірі в цьому лісі, я зараз скличу їх і запитаю, може, котрийсь знає про нього.

 Жінка вийняла ріжок і почала скликати звірів. І кожного питала про Вітробородого, але ніхто про нього не чув.

 – У мене е дві сестри,– сказала жінка,– може, котрась із них знає, де його знайти. Я позичу тобі свої лижі, і ти сьогодні ж увечері доберешся до першої сестри, хоч до неї триста миль.

 Чоловік узяв лижі й до ночі здолав триста миль. Коли він приїхав, та сестра теж стояла біля хатини й набирала з криниці носом воду.

 – Добрий вечір, матусю,– привітався чоловік.

 – Добрий вечір,– відповіла вона. – Мене вже сто років ніхто не звав матусею.

 – Можна мені переночувати у вас? – запитав чоловік.

 – Ні, не можна,– сказала стара.

 Але чоловік витяг харчі, сам попоїв і пригостив стару. Вона зраділа і пустила його переночувати. Побачив чоловік, що жінка подобрішала, й запитав її про Вітробородого.

 – Ні, я про нього нічого не чула,– сказала вона. – Але мені кориться вся риба навколо, може, котрась і знає про нього.

 Жінка засурмила в ріжок, скликала всю рибу, та хоч скільки питала, жодна не чула про Вітробородого.

 – У нас є ще одна сестра,– сказала жінка,– може, вона щось знає. До неї звідси шістсот миль, але я позичу тобі свої лижі, і ти доберешся туди сьогодні ж таки ввечері.

 Чоловік поїхав і справді до вечора був уже в третьої старої. Та саме стояла біля вогнища в хатині і згрібала жар носом, такий він у неї був довгий.

 – Добрий вечір матусю,– привітався чоловік.

 – Добрий вечір, синку,– відповіла стара. – Мене вже сто років ніхто не звав матусею.

 – Можна, мені переночувати у вас? – запитав чоловік.

 – Ні, не можна,– сказала стара.

 Але чоловік витяг харчі, сам попоїв і пригостив стару. Вона зраділа й пустила чоловіка переночувати. Побачив він, що жінка подобрішала, й запитав її про Вітробородого.

 – Ні, сама я нічого не чула про нього,– сказала вона. – Але мені коряться всі навколишні птахи, я зараз скличу їх і спитаю, може, котрийсь щось знає.

 Стара засурмила в ріжок, птахи злетілися, та жоден із них не чув про Вітробородого. Не було серед птахів тільки орла. Невдовзі й він з’явився і відповів старій, що прилетів просто від нього.

 – Коли так,– сказала стара,– то донеси до Вітробородого цього чоловіка, бо він його шукає.

 – Донесу, але не зараз,– відповів орел,– спершу мені треба трохи попоїсти й відпочити до ранку, я стомився після довгої дороги й не

 долечу так далеко.

 Коли орел наївся й відпочив, стара висмикнула в нього з хвоста перо, а на те місце посадовила чоловіка. Орел відразу знявся й полетів, але добулися вони до Вітробородого аж опівночі, так до нього було далеко. Коли вони долетіли, орел сказав:

 – Ті, що лежать біля дверей,– усі неживі, ти на них не зважай. А ті, що всередині, міцно сплять, їх не добудишся. Підійди до столу й візьми три шматки хліба. А коли почуєш, що хтось хропе, висмикни в нього з голови три волосини, і він не прокинеться.

 Чоловік зробив так, як йому порадив орел: узяв зі столу три шматки хліба, а тоді висмикнув у Вітробородого волосину.

 – Ох,– застогнав той, але не прокинувся.

 Тоді чоловік висмикнув ще одну волосину, і Вітробородий знов застогнав. Та коли він висмикнув третю волосину, Вітробородий так заревів, що стіни затремтіли, а однаково не прокинувся.

 Потім орел навчив чоловіка, що йому робити далі, і той послухався: пішов до дверей стайні, наткнувся на великий камінь і підняв його. Під каменем лежало три дощечки, і він теж узяв їх. Тоді штовхнув двері, і вони відразу подалися. Він кинув додолу шматки хліба, вибіг заєць і з’їв їх. Він узяв і зайця. Потім орел звелів йому висмикнути три пір’їни в нього з хвоста, а на те місце примостити зайця, камінь і дощечки та сісти самому. Так чоловік і зробив. Тоді орел піднявся й полетів.Вітробородий (норвезька казка)

 Летів він, летів, притомився й сів на скелю трохи відпочити. І питає чоловіка:

 – Ти нічого не бачиш?

 – Бачу, за нами летить зграя ворон,– відповів чоловік.

 – То полетимо ще трохи,– сказав орел і піднявся вгору.

 А за якийсь час знов питає:

 – А тепер ти нічого не бачиш?

 – Бачу, ворони доганяють нас,– відповів чоловік.

 – Кинь ті три волосини, що ти висмикнув з голови Вітробородого,– сказав орел.

 Чоловік кинув волосини, вони миттю обернулися в зграю круків і прогнали ворон.

 Орел полетів далі. Летів він летів, притомився і знов сів на скелю трохи відпочити.

 – Ти нічого не бачиш? – запитав він чоловіка.

 – Та я не певен,– відповів той,– але мені здається, наче хтось далеко женеться за нами.

 – То полетимо ще трохи,– сказав орел.

 А за якийсь час знов питає:

 – А тепер ти щось бачиш?

 – Так, тепер він уже близько,– сказав чоловік.

 – Кинь додолу ті дощечки, що лежали під каменем біля дверей стайні,– звелів орел.

 Чоловік кинув дощечки, і з них відразу виріс високий, густий ліс. Довелось Вітробородому вертатись додому по сокиру, щоб прорубати собі дорогу. А орел полетів далі. Та скоро він притомився і сів трохи відпочити на сосну.

 – Ти нічого не бачиш? – спитав він чоловіка.

 – Та я не певен,– відповів чоловік,– але мені здається, що ген далеко щось мріє.

 – То полетимо ще трохи,– сказав орел і знявся вгору.

 За якийсь час орел знов запитав:

 – А тепер ти нічого не бачиш?

 – Бачу, тепер він зовсім близько,– відповів чоловік.

 – Кинь додолу той камінь, що ти взяв перед стайнею Вітробородого,– сказав орел.

 Чоловік кинув камінь, і з нього зробилася висока гора. Почав Вітробородий пробиватися крізь неї, добувся до середини гори і зламав собі ногу. Довелось йому повернутись назад.

 А орел тим часом доніс додому чоловіка й зайця. А вдома заєць обернувся в його сина Ганса.

 Коли настав ярмарок, хлопець перекинувся в буланого коня й попросив батька повести його на продаж.

 – Коли хтось прийде купувати мене, скажете, що продаєте за сто талярів. Але потім не забудьте скинути з мене вуздечку, а то я ніколи не звільнюся від Вітробородого, бо то він прийде мене купувати,– сказав син.

 Так воно й вийшло. З’явився покупець і почав прицінюватись до коня. Коли вони сторгувалися й чоловік отримав свої сто талярів, покупець захотів узяти й вуздечку.

 – Ні, ми так не домовлялися,– сказав Гансів батько,– Вуздечки я вам не віддам, бо в мене ще є коні.

 І кожен пішов своєю дорогою. Але не зайшли далеко, як кінь обернувся в Ганса, і коли батько повернувся додому, хлопець уже сидів на ослінчику біля груби.

 Другого разу син перекинувся в гнідого коня і загадав батькові повести його на ярмарок.

 – Коли хтось прийде купувати мене, заправте двісті талярів. Він заплатить їх і ще й пригостить вас. Та хоч би скільки він пригощав вас, не забудьте зняти з мене вуздечку, а то більше ніколи мене не побачите.

 Так воно й вийшло. Батько отримав за коня двісті талярів, а коли вони прощалися з покупцем, не забув зняти вуздечку. А покупець недовго проїхав, як кінь обернувся в хлопця, і коли батько вернувся додому, Ганс уже сидів на ослінчику біля груби.

 Третього разу було те саме. Хлопець перекинувся у великого вороного коня і сказав батькові, що покупець дасть за нього триста талярів, але хоч би що батько робив, нехай не забуде зняти з нього вуздечку, а то він ніколи не спекається Вітробородого*

 – Добре,– пообіцяв батько.

 На ярмарку він отримав за коня триста талярів, але Вітробородий так щедро пригостив його, що він забув про все на світі. І Вітробородий швиденько забрав коня з вуздечкою.

 Веде він його дорогою, а при дорозі стоїть заїзд. Вітробородий захотів трохи погрітися, прив’язав коня коротко до поруччя ганку, поставив Перед носом у нього діжку з розпеченою смолою, а біля хвоста скриньку з вівсом і зайшов до заїзду. Кінь стояв, тупав копитами, натягав повіддя, сіпався і форкав. Надвір вийшла служниця, і їй стало шкода коня.

 – Сердешний,– сказала вона. – Хто твій господар, що так тебе мучить?

 Вона попустила повід, щоб кінь зміг обернутися й попоїсти вівса.

 – Я його господар! – крикнув Вітробородий з шинку й вибіг до коня.

 Але тепер кінь скинув із себе вуздечку, стрибнув у ставок біля дороги

 і перекинувся там у маленьку рибинку. Вітробородий обернувся в щуку, і тоді Ганс перекинувся в голуба. Вітробородий став яструбом і погнався за голубом.

Вітробородий (норвезька казка) А біля вікна королівського замку стояла королівна і спостерігала за тією гонитвою.

 – Якби ти був такий розважний, як я, то залетів би до мене у вікно,– сказала вона голубові.

 Голуб залетів у вікно, обернувся в Ганса і розповів королівні все про себе і про свої пригоди.

 – Стань золотою каблучкою на моїм пальці,– сказала королівна.

 – Ні, не можна,– відповів Ганс,– а то Вітробородий нашле на твого батька таку хворобу, що ніхто не зможе її вилікувати, тільки він сам. А за те він захоче золоту каблучку.

 – Я скажу, що бережу її як пам’ять по матері і не можу нікому віддати,– мовила дівчина.

 Ганс обернувся в золоту каблучку на пальці в королівни, і Вітробородий не зміг його взяти. Та далі сталось так, як хлопець казав. Король захворів, і жоден лікар не здатен був його вилікувати. Нарешті прийшов Вітробородий і сказав, що вилікує короля, але за те хоче отримати золоту каблучку. Проте королівна не схотіла віддати каблучки, сказала, що то в неї пам’ять по матері.

 Почув про це король, розсердився і звелів їй віддати каблучку, хоч би по кому то була пам’ять.

 – Сердьтесь не сердьтесь, а я її не віддам,– відповіла королівна. – Коли ж таки хочете забрати її в мене, то заберіть разом з пальцем.

 – Я допоможу стягти каблучку,– сказав Вітробородий.

 – Ні, я сама спробую,– відповіла королівна. Вона підійшла до вогнища, посипала пальця попелом, і каблучка спала. Але спала не додолу, а в попіл, наче її і не було. Вітробородий миттю обернувся в півня і почав розгрібати вогнище так завзято, що всім у вуха набилося попелу. Та Ганс обернувся в лиса і задушив півня. Так він назавжди спекався Вітробородого.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)