Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Як суддя мух засудив (угорська казка)

Казки про:
1358

Як суддя мух засудив (угорська казка)В улоговині між двома високими горами жив собі бідний чоловік із дружиною. Не було у нього ні землі, ні худоби. Крім старого сіряка і багатого сусіда, нічого у нього не було.

Дружина багатого сусіда була велика чепуруха. Вона тільки те й робила, що прала і вішала білизну на тин сушитися.

Дружина бідняка щодня бачила на тину чисту білизну. І стало їй врешті прикро, і вона сказала чоловікові:

– Глузує з нас сусідка!

– А чому це вона з нас глузує? – спитав чоловік.

– Щодня пере білизну! А в мене нема чого прати.

– Це правда,– погодився чоловік.

Сів він у куток і став думати-гадати, як би втерти носа сусідці. Довго думав, нарешті придумав.

– Знаєш що зроби? – сказав він дружині.– Візьми мій сіряк, випери його і повісь на шипшиновий кущ? що росте за хатою. Хай всі бачать: і в нас є що прати, і ми любимо чепуритися.

Випрала біднякова дружина сіряк і повісила його на кущ. А коли сіряк висох, вона знову його випрала.

Доти прала і сушила той сіряк, аж поки почалися заморозки.

Якось повісила вона сіряк на шипшиновий кущ, а на другий день не змогла зняти. Примерз сіряк до куща.

Зажурилась біднякова дружина, аж заплакала.

Почув той плач бідний чоловік і вийшов подивитися, що сталося.

– Примерз до куща твій сіряк! – сказала, плачучи, дружина.– Що ж я тепер пратиму, коли й цей дірявий сіряк пропав? А якщо не пратиму його, то нема чого й сушити. А якщо не пратиму й не сушитиму, то сусідка глузуватиме з мене, бо вона пере і сушить білизну і влітку, і взимку!

Чоловік почав нахиляти гілки шипшинового куща й смикати за сіряк. Та хоч як він старався – сіряк не хотів розлучатися з кущем.

Розсердився чоловік, побіг у сіни і приніс лопату, щоб викопати шипшиновий кущ з корінням, занести його в теплу хату й зняти сіряк. Та лопата, коли він устромив її в землю під коріння, вдарилася об щось тверде. Нахилився чоловік і побачив, що то глек з металевими кружальцями. Витяг він глек, дивиться – аж то срібняки. І було їх багато – з півпуда, як не більше.

Але чоловік ніколи в житті не бачив золота й срібла. Мацав він глек, мацав, крутив і туди, і сюди. Нарешті вирішили вони з дружиною, що в глеку – сир.

– Ось ми вже сир маємо,– сказав чоловік.– Звари галушок. Хоч раз наїмось досхочу.

Дружина наварила галушок і посипала зверху отим «сиром». Взяли вони ложки й заходилися їсти. Галушки розжували, а на «сирі» трохи зуби не зламали.

Саме в цей час повз їхню хату проходив вівчар, який гнав овець на пасовище. Йому захотілося пити, і він зайшов на подвір’я. Зазирнув у вікно і остовпів: побачив, як чоловік і жінка їдять галушки із срібняками.

«Чудова нагода дістати трохи грошей!» – подумав вівчар і постукав У двері.

Що тебе привело до нас? – спитав господар.

– Я конаю з голоду,– відповів вівчар.– Чи не дали б ви мені попоїсти?

– А чого ж, дамо,– мовила господиня.– Але в нас нема нічого, крім сиру, та й той лишився тільки тому, що ми не могли його розжувати.

– То й добро,– сказав вівчар,– У мене такі зуби, що й залізо перемелють.

Жінка зібрала все срібло – ще і з мисок повигрібала – й віддала вівчареві.

Той висипав срібло в торбину, подякував і, прощаючись, сказав:

– Вранці приходьте до мене. Я хочу вам віддячити – подарую найкращу вівцю.

Бідняк та його дружина дуже зраділи.

Пішли вони вранці до вівчаря. Той уже чекав їх біля воріт із овечкою.

Та жінка помітила, що в нього є й кращі, вгодованіші овечки,

– Вчора ви обіцяли найкращу,– сказала вона.

– Обіцяв...

– А чому ж дасте невеличку, миршаву? Адже у вас є кращі!

– Вибирайте собі, яку самі схочете,– відповів вівчар.

Жінка вибрала найкращу вівцю.

Пригнали вони вівцю додому. Бідняк зарізав її, оббілував, а дружина засмажила м’ясо, поклала його у велику миску й накраяла свіжого хліба.

Аж тут бідняк побачив, що в хаті нема жодного поліна дров. Все спалили, поки смажили вівцю.

– Замерзнемо з тобою, жінко, якщо не запалимо вогонь у печі,– сказав бідняк.

– Ой, лишенько, справді замерзнемо, якщо не принесемо хмизу! – погодилась дружина.

Пішли вони в ліс по хмиз. Не пройшли й половини шляху, як бачать: назустріч іде солдат.

– Куди ви, голубе, прямуєте? – спитала жінка.

– У фортецю,– відповів солдат.

– То йдіть собі, тільки до нас не заходьте,– сказала жінка.

– Чому так? – спитав солдат.

– Тому, що на столі у нас лежить свіжий хліб та смажена вівця.

– Як би це я міг до вас зайти? – сказав солдат.– Адже я навіть не знаю, котра ваша хата.

– Он вона, стоїть край села. А ключа ми поклали під поріг.

Попрощався з ними солдат не звертаючи ні праворуч, ні ліворуч,

пішов прямо до біднякової хати. Зайшов до світлиці, вийняв з торби ніж і не підвівся з-за столу, поки не з’їв увесь хліб і всю смажену вівцю.

Повернулись бідняк із дружиною, принесли великі оберемки хмизу. Вони були дуже голодні. Але на столі лежали тільки кістки та хлібні кришки. По них повзали мухи.

– Я цього так не залишу! Не заспокоюсь, поки не доб’юсь покарання! – вигукнув бідняк.

– Що ти хочеш робити, чоловіче? – спитала жінка.

– Мухи з’їли весь хліб і всю вівцю. Піду поскаржусь на них судді. Він нас розсудить.

Пішов чоловік до судді й розказав, яке лихо сталося.

Думав суддя, думав, а потім і питає:

– Ви хочете справедливого суду?

– Авжеж,– відповів бідняк.

– Гаразд,– сказав суддя.– Мухи заслуговують покарання. Тільки-но побачите муху – вбивайте її!

Не встиг суддя доказати, як на його чоло сіла муха.

Схопився бідняк і так урізав суддю по лобі, що той ураз помер.