Старі люди кажуть, що лелека (або бусол, як його кличуть на Поліссі) – то не просто птах. То Божий вартовий, якому довірено берегти людський хліб і спокій.
Колись давно зима була дуже підступною і злою. Не хотіла вона поступатися місцем літу. Тільки-но селяни посіють жито, тільки-но зацвітуть вишні, як зима – шусть! – і висипає зі свого мішка сніг посеред липня. Гинув врожай, голодували люди, плакали діти.
Побачив це Господь і розгнівався. Загнав він зиму, морози і хуртовини у високу крижану комору на сьомому небі. Зачинив міцно двері, але замок був ненадійний – зима весь час товклася всередині, намагаючись вирватися на волю. Потрібен був надійний сторож, який би день і ніч пильнував ті двері.
Подивився Творець на землю і побачив лелеку. Птах був поважний, спокійний, ніколи не метушився і дуже любив людей.
– Будеш, – каже Господь, – небесним ключником. Стій біля брами і пильнуй, щоб холод не втік.
Злетів лелека під самі хмари. Став біля брами. Щоб двері не відчинилися під натиском вітрів, він вперся в них лапою. Стоїть він на одній нозі на хмарині, а іншу, зігнуту, міцно притискає до дверної клямки, не даючи снігам вирватися.
Робота ця тяжка і відповідальна. Стоїть бусол годину, стоїть день, стоїть місяць... Лапа, що тримає двері, терпне і клякне від небесного холоду. І коли вже зовсім несила терпіти, лелека мусить змінити ногу.
Він дуже швидко опускає затерплу лапу і піднімає іншу, щоб знову підперти браму. Але в ту коротку мить, доки він переступає, двері на секунду прочиняються. Звідти встигає вислизнути жменя білих крижинок.
Ось чому влітку, коли спека стоїть неймовірна, раптом падає град. Це лелека, наш втомлений вартовий, ногу міняє.
Тому й шанують люди цього птаха понад усе. Бо якби не його терпіння і не його варта на одній нозі, засипало б нас снігом посеред літа, і не мали б ми ні хліба, ні тепла.