У сиву давнину, за прадавніх часів, жив на землі троль на ймення Пейкко. Ніхто достеменно не відав, звідки він узявся. Одні подейкували, що він такий самий володар природи, як могутня господиня моря Велламо чи лісовий цар Тапіо. Інші ж вважали, що Пейкко – звичайний собі чолов’яга, тільки лісовий і дикий.
Одне знали напевне: був Пейкко велетом, вищим і дужчим за будь-кого з людей. Обличчя заросле мохом-волоссям, кучма на голові скуйовджена, а руки й ноги – наче з дубових колод витесані. Був Пейкко старий, багатий, але, правду кажучи, розумом не багатий.
Тільки-но з’являвся троль у селі, як місцеві парубки одразу починали з нього кепкувати. А найпершим серед жартунів був молодий та завзятий Матті.
Якось прийшов Пейкко до людей і заклався з Матті, що пересидить його в лазні, хоч би якою спекотною вона була.
– Згода! – каже Матті. Розтопили лазню, пішли паритися.
А хитрий Матті заздалегідь видовбав у стіні дірку і тихцем висунув носа надвір, де свіже повітря гуляло. Пейкко знай каміння розжарює, знай окропом поливає! Піч шипить, наче сотня розлючених кішок, пара клубочиться, а Матті лише сміється:
– Піддай-но ще, друже, бо щось прохолодно! А самому що? Стоїть біля дірки й дихає вільно.
Не витримав Пейкко такої пекельної спеки, вискочив надвір, розлютився і шпурнув під лазню палаючу головешку. Спалахнула будівля, як свічка, і згоріла дотла, лише піч чорніє. А Матті тим часом через свою дірку надвір вислизнув – цілий і неушкоджений.
Наступного дня прийшли люди на згарище, а там Пейкко сидить, насуплений.
– Ну що, – питає, – добре вчора попарився?
– Та де там! – всміхається Матті. – Погано ти, Пейкко, топив, я геть змерз, аж дрижаки пробрали.
Іншого разу зустрілися вони взимку. Знову почали сперечатися.
– Ох і люта нині зима, – бурчить Пейкко.
– Та невже? – дивується Матті.
– Аякже! У такий мороз робота з рук валиться.
– Ет, пусте! Нема такого морозу, щоб я не стерпів. Закладімося?
– Згода! – зрадів троль. І нумо насилати на хлопця лютий холод та крижаний вітер.
А Матті схопив сокиру, зціпив зуби й давай дрова рубати – тільки тріски летять! Рухається швидко, кров грає, піт виступає. А Пейкко стоїть, зуб на зуб не попадає, труситься від холоду, що сам накликав.
– Чи не занадто холодно? – питає, цокочучи зубами.
– Може, й холодно, та вітерець добряче зігріває! – сміється Матті, витираючи чоло.
Здивувався троль: з чого б це вітру гріти? Зупинив він вітер, вгамував мороз – все одно програв, бо Матті навіть не змерз.
Тоді підбив Пейкко хлопця на нове змагання: хто глибше в землю вженеться, стрибнувши зі скелі. Погодився Матті:
– Стрибаймо! Але вночі нишком викопав під горою глибоку яму, накидав туди хмизу, а зверху хвоєю притрусив – ніби так і було.
Вранці стали вони на краю урвища. Стрибнув Пейкко – гуп! – земля здригнулася, і троль по коліна в ґрунт вгруз. Стрибнув Матті – шусть! – і зник під землею, навіть маківки не видно.
Від подиву Пейкко аж рота роззявив. Так і стояв, поки Матті з ями не вибрався, обтрушуючись від глиці.
– Та ти, певно, чаклун! – зітхнув троль. – Як інакше ти зміг крізь землю пройти?
– Ніякий я не чаклун, – відповів Матті, хитро підморгнувши. – Просто я справжній чоловік, а до того ж – трохи кмітливіший за тебе!