Дружба (киргизька казка)

Одного разу дружина бідняка пішла збирати до лісу хмиз. І там захопили її пологи. Під молодою чинарою в лісі знайшовся у неї хлопчик. Спеленала жінка хлопчика, скинула, на плечі в’язанку хмизу й рушила додому. А вдома зарізали останню козу, влаштували маленький той і назвали хлопчика Чинарбаєм.

Відколи Чинарбай зіп’явся на ноги, він щодня приходив гратися до тієї чинари. Ріс хлопчик, а дерево росло ще швидше, щодня виростало на цілий аршин і незабаром перетворилося в могутнього розлогого велетня. Чудувалися люди такому ростові, стерегли дивовижне дерево вдень і вночі, та ніхто так і не довідався про його таємницю. Якось Чинарбай, борюкаючись із товаришем, упав навзнак. Глянув він на вершину чинари й побачив дивне диво: верхи на білому сорокакрилому скакуні підлетіла до неї сонцерівна і місяцелика красуня пері. Кінь торкнувся копитом чинари, й вона зігнулась додолу, коли ж знову випрямилася, була вже набагато вищою. Дівчина швидко зникла з очей, та тепер Чинарбай зрозумів таємницю чинари.

Через кілька днів Чинарбай із другом Ашиком, осідлавши коней, вирушили в далеку дорогу на пошуки красуні пері. їхали вони вдень, їхали й уночі. Довкола слався безлюдний степ. Навіть ворон не каркав у сухій пустелі. От стрівся подорожнім дідусь, невеличкий на зріст і з довгою бородою. Привіталися хлопці чемненько та й питаються:

– Чи не знаєте ви, дідусю, куди ця дорога?

– Бачу, здалеку їдете, діти мої, бо й самі ви змарніли, й коні ваші охляли, – каже дідусь.– А чого ви шукаєте, хлопці?

Скочив тоді Чинарбай з коня і, похиливши голову та притуливши долоні до грудей, розповів про свою таємницю.

Дідусь уважно вислухав Чинарбая і відповів йому так:

– Сину мій, ти ще дуже юний. Та нехай здійсниться твоє бажання, хай тобі відчиняться двері до щастя.

З цими словами старий провів долонями по обличчю, благословляючи джигіта, та й мовив:

– Летіла в небі жінка-пері й не встигла повернутися додому: в дорозі захопили її пологи. На вершині молодої чинари народила вона дочку. А в цей час під тією ж чинарою з’явився на світ і ти. Опустилася пері на землю, придивилася пильно до тебе й сказала собі: «Дочка моя і цей людський хлопчик народилися разом в одному місці. Хай же щастя і життя їхнє буде єдиним», – розповів дідусь. – Пері залишила на твоєму чолі свій знак і зникла. Потім донька завжди прилітала до цієї чинари. І кожного разу, коли вона навідувалася сюди, чинара виростала на цілий аршин.

– Як же мені знайти свою наречену? – запитує Чинарбай.

– Більшу частину дороги ви вже залишили позаду. Та тільки терплячий перемагає все. Ще зустрінеться вам і голодний вовк, і смугаста гадюка, і дрімучий-дрімучий ліс. Ви поглухнете від ревіння й виття хижаків. От тоді не озирайтеся, а поріжте коней і віддайте їх звірам, то вони й не зачеплять вас. Не журіться за кіньми: на ранок, коли сонячний промінь торкнеться землі, перед вами відкриється інша дорога. Рушайте по ній і незабаром прийдете до юрти красуні. Міцно опережіть себе довгими її косами, й красуня від вас не втече.

Сказав це дідусь і зник.

Чинарбай та Ашик зробили все, як їм радив старий, і незабаром були вже біля юрти, де спала дівчина-пері. Друзі п’ять разів оперезали себе довгими косами й тоді лиш збудили її. Злякалась дівчина, побачивши біля себе двох чужинців, і злетіла в небо. Тричі злітала вона, піднімаючи в небо друзів, і тричі опускалась на землю.

Зрештою питає незнайомців:

– Хто ви такі? Чого шукаєте? Чого вам треба від мене?

– Я Чинарбай, хлопчик, що народився під чинарою,– відповів Чинарбай.

Дівчина про все розповіла матері. Мати-пері впізнала Чинарбая, помітивши знак на його чолі, й віддала йому доньку за дружину.

Чинарбай з молодою дружиною та вірним другом Ашиком поселився серед високих гір. Друзі щодня ходили на полювання високо в гори, а молода господиня залишалася вдома сама. Якось занудьгувала красуня та й вийшла до річки купатися. Одна волосинка з її голови непомітно впала у воду й потік підхопив її. А в пониззі річки стояв над водою ханський млин. Волосинка потрапила на млинове колесо, намоталася на нього, й млин зупинився. Помітив хан золоту волосинку, зібрав народ і оголосив:

– Волосина пері зупинила млина. Хто знайде мені дівчину-пері?

Горбата, витрішкувата, зморщена баба вийшла з натовпу та й каже ханові:

– Я знайду, але що з того матиму?

– Візьмеш собі, що тільки захочеш.

Взяла тоді баба човна, поставила в ньому вітрило і попливла супроти течії. Запливла вона аж у верхів’я річки, прив’язала човна до берега, а сама пішла шукати пері. Десь під вечір натрапила стара на юрту красуні. Заходить вона до юрти й плаче:

– Ой люба моя дівчинонько! Нема мені в світі до кого прихилитися. Ой нема ні даху над головою, ні місця біля вогнища. Зглянься наді мною, красуне! Я служитиму вам до кінця своїх днів, але не женіть мене. Змилуйтесь над нещасною!

Подумала дівчина, пожаліла стару й узяла її жити до себе. Чинарбай не перечив дружині.

– Ти завжди залишалась сама, от бабуся тебе й розважатиме, стане тобі за матір, – лагідно мовив він.

Минуло кілька днів. Якось повела стара красуню до річки.

– Дочко, глянь лишень, що то видніється в березі? – вдаючи, що недобачає, запитує баба молодицю й показує їй на прив’язаного човна.

Здивувалася пері, не знає, що відповісти, бо човна ще не бачила ніколи. Стара тоді сіла в човен, трохи поплавала й пристала до берега.

– Це чудова розвага,– сказала вона.– Сідай біля мене й ти, покатаємося разом.

Не маючи й гадки про щось лихе, красуня стрибнула в човен.

З цікавістю роздивлялась вона навкруги й так захопилася, що й не помітила, як їхня домівка залишилася далеко позаду.

Так стара привезла красуню до хана й отримала за це винагороду. А хан захотів оженитися на молодій вродливій пері. Вже й порізав чимало худоби, приготував бучний бенкет.

Повернулись додому Чинарбай з Ашиком, здогадались, куди поділася пері, й подалися шукати її. Рушили друзі вниз понад річкою й незабаром прийшли до міста, де жив той хан.

А тут уже починався бенкет. Людей зібралося, як мурашок в мурашнику, ні пройти було, ні проїхати. Підняв Чинарбай рушницю й вистрелив у повітря, подаючи дружині знак. Та впізнала звук чоловікової рушниці, відштовхнула витрішкувату бабу, що не пускала її надвір, й злетіла в небо, подавши коси Чинарбаєві й Ашику. Дивувалися люди, бачивши це, а хан, що пошився в дурні, тільки рота роззявив.

Прилетіли друзі додому. Чинарбай і каже дружині:

– Важко жити на чужині. Багато у нас ворогів, а рідні не маємо.

– То рушаймо до твоєї рідні,– каже йому дружина.

Утрьох і вирушили в дорогу. А перед ними з аїлу в аїл вже

котилася звістка: Чинарбай з дружиною-пері та другом Лишком їде додому. Дійшла ця звістка й до хана

– Як?! Він посмів одружитися з донькою пері? – розгнівався хан. І вирішив хитрощами позбутися Чинарбая, а дочку пері взяти за дружину собі.

Аж сниться Ашикові дивний сон. Прокинувся він і каже своєму другові:

– Щойно я бачив дивний сон, але розповім тобі іншим разом. А зараз, ні про що не питаючи, виконай три моїх поради, дуже тебе прошу.

Погодився Чинарбай. Коли наближалися до аїлу, назустріч їм вийшли три джигіти, ведучи на поводі коней. А сідла у них були змащені отрутою. Показав Ашик Чинарбаєві ту отруту, коней порізав, а сідла спалив. Згодом джигіти привезли Чинарбаєві в подарунок від хана ловчого яструба. Ашик спалив отруєні пута птаха, а самого відпустив на волю. Проїхали вони ще трохи, аж знову везуть подарунок від хана, на цей раз багате вбрання, просочене отрутою. Нарешті приїхали додому. Але хан навіть юрту отрутою скропив. Ашик не розповідав Чинарбаєві про підступні вчинки хана. «Хан з Чинарбаєм одного племені, Чинарбай не повірять у підступність родича», – міркував собі Ашик. Всі були дуже втомлені дорогою, тож, ледве ввійшовши до юрти, одразу ж поснули. Прокинувся згодом Ашик і бачить: на щоки красуні з жердини, що над її головою, поволі скапує отрута. Не роздумуючи, Ашик узявся висмоктувати отруту губами й випльовувати її на долівку. Аж тут прокинувся Чинарбай. Глянув він, що Ашик цілує його дружину, й спалахнув від гніву.

– Така твоя дружба! – гукнув Чинарбай.

Образився друг Ашик і, не сказавши й слова, подався до себе додому. Та в дорозі наздогнала його сумна звістка – помер Чинарбай.

Ашик одразу ж повернув коня.

– Бережися хана, – наказав він красуні-пері, а тіло Чинарбая поклав у скриню й поніс у безлюдний степ. Тут Ашик зупинився трохи перепочити й заплакав над мертвим другом.

Чинарбаєва дружина-красуня увіткнула в землю сім голок і промовила стиха:

– Постань, семистінна залізна юрто!

І семистінна залізна юрта наче виросла з-під землі. Зачинилася в ній красуня-пері й стала чекати Ашика.

Сидить Ашик в безлюдному степу й ридає над тілом друга.

Аж підходить до нього дідок, невеличкий на зріст і з довгою бородою.

– А чого це ти плачеш, хлопче, що за горе спіткало тебе? – питає.

– Дідусю, помер мій друг, єдиний, найближчий з дитинства. Приніс я тіло його до вас, може, чим допоможете.

– Що ж, хай здійсниться твоє бажання, – мовив дідок. Двічі він перестрибнув через скриню й ударив по ній ціпком. Тоді Чинарбай зітхнув, протер очі та й питає Ашика:

– Що ми тут робимо, друже?

Не встиг озирнутися Ашик, як дідуся вже й слід пропав. І розповів Ашик Чинарбаєві, що з ним трапилось. Аж тепер Чинарбай зрозумів усе.

Повернулися друзі до рідного аїлу.

Тим часом хан зібрав усіх своїх майстрів-ковалів і наказав їм пиляти стіни залізної юрти. Лиш побачивши друзів, злякався хан.

– Я подумав, що дружина твоя зголодніла, хотів погодувати її,– виправдовувався він перед Чинарбаєм.

Розгнівався Чинарбай на підступного хана й зрубав йому голову. Зібрався народ і проголосив ханом Чинарбая. Незабаром Чинарбай одружив Ашика й виділив йому половину свого добра. Та яким багатієм не ставав Ашик, він дуже швидко біднів.

Не знаючи, як зарадити цьому, зібрав Чинарбай на раду аксакалів.

І сказав йому сивий мудрець:

– Коли ти помер від ханової отрути, підняв тебе друг Ашик і заплакав: «Не треба мені ні дітей, ні добра, ні худоби, аби тільки ожив мій друг Чинарбай». Ти ожив, і бажання його здійснилося. Тепер він ніколи не буде багатим.

З тих пір і зосталося в народі прислів’я: «За друга й душу віддай».