Вівчарівна (узбецька казка)

***

Вівчарівна (узбецька казка)

Ну, то слухайте: колись жив собі зелений лис, з нього був великий пан, слугував йому фазан, дятел лису шив обнови, а комар кував підкови, щоб не гепнувся вночі, битим шляхом біжучи, і щоб спина не боліла... Але все це не до діла. А до діла – ось воно:

Жив вівчар колись давно...

І був той вівчар удівець. Померла в нього жінка, лишивши по собі доньку.

Минув час, вівчар оженився на вдовиці, що також мала доньку. І стала мачуха знущатися з нерідної дочки: примушувала працювати, мов наймичку, узивала лихими словами.

Для рідної доньки вівчариха пекла пухкі перепічки, а пасербиці кидала суху шкуринку та ще й по голові кулаком била.

У вівчаревім господарстві від першої жінки лишилися корова, півень та курка. Щоранку мачуха виганяла пасербицю в степ пасти корову та ще й давала їй великий жмут бавовни:

– Іди, ледащо, спрядеш мені на вечір оцю бавовну та за коровою дивись як слід, щоб добре напаслася.

Вибравшись у степ, бідолашна дівчинка наглядала за коровою й пряла без перепочинку цілий день, забуваючи часом з’їсти суху шкуринку, розмочену в холодній воді.

Але й промордувавшись до вечора, дівчина жодного разу не спряла половини тої бавовни, що їй давалося на день. Мачуха за це тягала її за коси, била.

А вівчар, побоюючись лихої жінки, ніколи не ставав на захист доньки.

Одного дня вівчарівна, як завше, пасла в степу корову і пряла. Коли знявся шалений вітер і, підхопивши бавовну, поніс її бозна-куди. Кинулося дівча бігти за прядивом, а вітер жене його далі й далі, до самого підгір’я. Добігла дівчина туди й побачила, що бавовну занесло до якоїсь розколини у скелі. Зазирнула вона туди й побачила стареньку бабусю, що сиділа в печері.

– Добридень, бабусю! – привіталася дівчина.

– Добридень, дитино моя! Підійди до мене ближче,– лагідно мовила бабуся.– Скажи мені, що тебе мучить?

Почувши добрість у бабусиному голосі, дівчинка розповіла їй про свою біду ще й додала крізь сльози:

– Якщо я не спряду цієї бавовни, мачуха мене вб’є.

– Не журися, дитя моє,– заспокоїла бабуся дівчинку,– а надалі роби так: бавовну, що даватиме тобі мачуха, згодовуй

корові, а тоді тягни з коров’ячого вим’я нитки та мотай на клубок.

– Дякую вам, бабусю,– зраділа дівчинка.

– А якщо тобі знов яка біда звалиться на голову, приходь до мене, щось надумаємо.

Виявляється, та бабуся була чарівниця. Зрадівши, дівчинка побігла до корови і попросила її:

– Корівонько, з’їж, будь ласка, цю бавовну і зроби мені з неї пряжу.

Корова радо з’їла бавовну, і дівчина стала тягти з її вим’я нитки. До вечора намотала чималий клубок і, повернувшись додому, віддала мачусі. Та аж рота роззявила з подиву, а схаменувшись, зарепетувала:

– Чого стоїш, ледащо? Іди повітку чистити. А тоді казана вимиєш. І постіль постелиш.

Дівчинка швиденько поробила все, що їй загадували. Уранці піднялася раніше за всіх, підмела віником подвір’я, наготувала чай, поприбирала в хаті...

Мачуха знову тицьнула їй у руки жмут бавовни, ще більший, ніж учора, й вирядила в степ. А коли зайшов вечір, дівчинка знову принесла кілька мотків гладенької і тоненької пряжі.

Мачуха втратила спокій, не знаючи, як допекти бідолашній сиротині. Щоразу вона давала їй більше й більше бавовни, а та слухняно приносила дедалі більше мотків чистої пряжі. Мачуха вже й сама не вірила, що можна стільки напрясти за день, тому надумала вивідати, як це дівчина робить. Виправивши пасербицю вранці у степ, мачуха потай пішла за нею і все побачила: як дівчина згодувала корові бавовну, як потім видоїла з вим’я нитки. Лиха жінка чимдуж прибігла додому й напосілася на свого чоловіка:

– Невже ви не помічаєте, що я вже давно нічого не можу їсти? Усе мені не до смаку, а яловичина навіть уві сні пахне.

Заріжте корову, господарю!

Вівчар опирався, а тоді стомився і зробив, як жінка жадала.

Другого ранку сирітка з плачем прибігла до чарівниці.

Вівчарівна (узбецька казка)

– Любенька бабусю, ви тільки послухайте, якої кривди мені заподіяли. Зарізали мою любу корівоньку!

Добра бабуся погладила сирітку по голові:

– Не плач, дитя моє,– стала вона її втішати.– Краще біжи додому, позбирай усе, що лишилося від корівки – шкуру, кров, кістки та ратиці,– і закопай у певному місці. Колись воно тобі знадобиться.

Побігла дівчина додому і зробила все, як бабуся радила.

Минуло небагато часу, й мачуха надумала повести рідну доньку на свято до шахського палацу. Натягла вона на неї найкраще вбрання, причепурилася сама, та й подалися з хати. А щоб сирота не гуляла, мачуха змішала мішок рису й мішок машу і звеліла до їхнього повернення все перебрати, відділивши одне від одного.

Сіла дівчинка та й плаче. Раптом підійшли до дівчинки півень та курка, яких вона дуже любила й доглядала.

Ко-ко-ко – засокотала курка, немов утішаючи вівчарівну, і стала видзьобувати з купи зернятка машу, перекидаючи їх в одне решето, а в друге решето півень видзьобував зернятка рису. Зраділа дівчина несподіваним помічникам і, полишивши їх самих, перелізла через огороду й побігла до бабусі-чарівниці.

– Знаю, знаю, чого ти до мене прибігла,– попередила бабуся сирітку і погладила її по голівці.– Але постривай хвилинку. До тебе прийдуть мої чотири доньки, вони будуть тобі за служниць, коли ти підеш до шахського палацу на свято.

– Хіба я можу піти в такому дранті? – засмутилася дівчина.

– Звісно, що ні,– відказала бабуся.– От і настав час ви-копати все, що лишилося від твоєї корівки. Побачиш, що там є!

Побігла вівчарівна додому й, розкопавши яму, побачила що коров’яча шкура обернулася на розкішне вбрання, немов зіткане з сонячних променів. З коров’ячих ратиць стали черевики, схожі на чарівні човники, а кров та кістки обернулися на коштовне-каміння й перлове намисто.

У цю мить на подвірні з’явилися чотири гарні панночки і привіталися до вівчарівни. То були доньки бабусі-чарівниці. Приступивши до дівчини, вони вмили її, одягли в гарне вбрання, озули в черевички. І стала вівчарівна схожа на чарівну квітку в світлі місячного сяйва...

Вийшли вони разом на дорогу. Ступила дівчина крок, черевичок занурився у дорожну куряву, і вона скоренько забрала ногу назад.

– Ні-ні, пішки нам іти до палацу не випадає,– мовила старша бабусина дочка, дістала з кишені дві чорні квасолини й кинула їх прямо на дорогу.

Вівчарівна (узбецька казка)

Джмелями закрутилися квасолини в дорожному поросі, зняли два маленькі вихорці, що раптом виросли вище дерев. А коли вони вляглися, на їхньому місці опинилися двоє баских вороних коней.

Друга бабусина дочка і собі кинула на дорогу дві білі квасолини, і з них вродилися двоє коней-білашів. Тоді й третя панночка кинула свої дві коричневі квасолини, які обернулися на двійко гнідих. А з персикового камінця, що був у найменшої сестри, утворилася розкішна, простора карета з візником. Змахнув візник батогом, і помчала карета дорогою до шахського палацу.

Недовго вони й їхали, як наздогнали мачуху з її донькою, що швендяли уздовж шляху, обдали їх хмарою куряви. Защеміло добре серце вівчарівни, попросила вона зупинити карету і, затуливши обличчя газовою хустиною, запросила їх, брудних та упрілих, на заднє сидіння.

Видзвонюючи мелодійними дзвіночками, помчала карета далі і незабаром спинилася біля яскраво освітленого палацу. Підскочили до карети шахські служники, розчинили дверцята, низько схилили голови, поки вівчарівна у супроводі чотирьох бабусиних дочок прямувала до святкового входу, піднімалася мармуровими сходами до смарагдової зали, звідки чулася тремка, солодка музика. Мачуха з її донькою лишилися десь позаду.

Щойно ступила вівчарівна на поріг, очі гостей прикипіли до неї, і всі загомоніли:

– З якого краю завітала сюди ця принцеса? Оце красуня! Другої такої немає в цілому світі!

Вівчарівна не встигла й роздивитися довкола, як підскочили гості і, вклонившися, запросили до головної зали, на чільне місце. І частували її там найсмачнішими наїдками й напоями. Замість хліба пригощали солодощами, замість води – шербетом.

А на мачуху та її доньку ніхто й разу не глянув.

Сам падишахів син з першого погляду закохався в красуню і до кінця бенкету не спускав з неї очей.

Вівчарівна (узбецька казка)

Тим часом мачуха зі своєю донькою сиділи мов сироти десь біля самого порога.

Помітивши це, вівчарівна підійшла до них і поставила їм на стіл смачних наїдків.

– Візьміть оце, покуштуйте,– мовила вівчарівна до мачухи.

Не чекаючи кінця бенкету, вівчарівна вийшла з палацу і, розпрощавшись з бабусиними доньками, побігла додому. Там, ніби нічого не чула й не бачила, розкошлала коси і схилилася над решетами з рисом та машем.

Прийшли, нарешті, й мачуха з донькою і заходились вихвалятися перед безталанною сиротою:

– Скільки цікавого ми бачили, якими наїдками ласували,– таке тобі й не насниться! А підвезла нас на свято принцеса. Ото красуня – день будеш дивитися, місяць розповідатимеш... А що ти, нікчемо, робила тут цілий вечір? Те, що я загадала, зробила?

– Так,– відказала сирітка й виставила наперед мішок рису та мішок машу...

Вівчарівна (узбецька казка)

Через деякий час у шахському палаці знову влаштували бенкет...

Падишахів син розповів батькові про дівчину-красуню, і той наказав старим служницям вистежити, з якого міста приїздить вона на свято. Коли вівчарівна, покинувши бенкет, побігла додому, старі служниці подалися слідом за нею.

Вони не встежили, куди забігла дівчина, зате знайшли загублений нею черевичок.

Коли падишахові принесли той черевичок, він уважно подивився на нього й мовив:

– Дуже гарний черевичок. Я такого другого за ціле своє життя не бачив. Недаремно мій син закохався в ту дівчину.

І падишах наказав:

– Обшукати кожну оселю в країні, але знайти дівчину!

Легко сказати, та нелегко зробити. Падишахові служники й служниці перевернули догори ногами всю країну, але дівчини так і не знайшли. Тоді падишах звелів наміряти загублений красунею черевичок кожній дівчині, що живе в межах його володінь.

Минали дні й тижні, з них складалися місяці, а падишахові слуги марно ходили від оселі до оселі, намагаючись знайти власницю черевичка. Черевичок усім був замалий.

Зрештою розлютований падишах, втративши терпіння, спитав:

– Чи залишилася в моїй країні хоч одна дівчина, якій ви ще не спробували наміряти черевичок?

– Опріч вівчаревої доньки, всім наміряли,– відказали слуги.

– Ідіть наміряйте і їй!

Дізнавшись про цей наказ падишаха, мачуха запхала пасербицю в тандир, а отвір заткнула решетом. По тому нарядила й підмалювала свою доньку і виставила перед очі падишахових служниць. Спробували ті натягти їй на ногу черевичок – де там!

Цеї миті на тандир злетіли півень з куркою і, намагаючись витягти дзьобами решето з отвору печі, закричали:

Вівчарівна (узбецька казка)

– Ко-ко-ко! Ку-ку-рі-ку!

Слуги зчудувалися, але нічого не зрозуміли. Тоді півень підлетів до них і, вчепившися дзьобом у їхнє вбрання, потяг до тандира.

- Тут щось не так! – мовила одна із служниць.

Вони витягли решето, зазирнули в тандир і побачили там дівчину. Витягли її і замилувалися: стан гнучкий, щічки мов яблучка рум’яні, вуста маленькі з наперсток, очі – мов у сарни, великі, сумні, полохливі, мова – що шербет солодкий.

Наміряли черевичок – наче на неї зшитий.

Прибігли слуги до падишаха з радісною звісткою.

– Готуйте подарунок за добру вість, знайшли ми вам красуню, яка загубила черевичок.

І наказав падишах того ж дня лаштувати свято.

Та хіба могла таке знести лиха мачуха! Передусім вона помстилася півневі та курці – поскручувала їм голови. А тоді виколола пасербиці очі, одвезла її в тугаї і там покинула. Власну доньку мачуха вбрала, як уміла, начорнила брови, підвела очі сурмою, нарум’янила щоки й посадила в екіпаж, що його надіслав падишах по молоду.

Під’їхав екіпаж до палату, вибіг падишахів син наречену зустрічати.

Завів дівчину до світлої зали, поглянув на неї і вжахнувся... Але відміняти весілля не можна було.

Відшумів весільний той, і падишахів син тої ж ночі подався в далеку мандрівку.

Тепер послухайте, що сталося з вівчарівною.

Покинута лютою мачухою, сліпа дівчина гірко плакала в тугаях. Тут на неї набрів старий ткач, який жив неподалік і саме прийшов нарізати очеретинок для свого верстата. Побачивши, як побивається сліпа красуня, він став заспокоювати її:

– Не плач, дівчино! Ходімо краще зі мною, будеш мені . за доньку!

Погодилася вівчарівна, і старий ткач розповів, що живуть вони вдвох із жінкою, він тче на верстаті дешеву тканину – буз, а жінка з ранку до вечора пряде нитки.

Привів ткач дівчину додому, і в їхній хаті ніби сонце засяяло. Зраділа дівчині й старенька ткачиха.

Та й було чого радіти: дівчина лагідна, слухняна, гарна. На неї й подивитися любо і послухати її – втіха. Засміється вона – з вуст запашні квіти сиплються.

Прочула про ткачеву доньку чарівниця, зайшла їх перевідати. Засміялася радісно вівчарівна, і посипалися з її вуст чарівні квіти.

Вівчарівна (узбецька казка)

– Зберіть ці квіти в кошик,– порадила чарівниця ткачеві,– і підіть до шахового палацу. Там гукайте: «Квіти продаю, квіти продаю!» Як вийде падишахова сваха й спитає про ціну, скажіть, що продаєте не за гроші, а за очі.

Старий ткач усе так і зробив.

– Квіти продаю, квіти продаю! – гукнув він, ідучи попід палацом.

На його голос вийшла падишахова сваха і спитала:

– Скільки хочеш, старий, за свої квіти?

– За гроші не продаю,– відказав старий.– Але віддам усе за двоє очей.

Згадала лиходійка, що десь лежать у неї виколоті в пасербиці очі, і купила за них кошик квітів.

Повернувся старий ткач додому, бабуся-чарівниця вставила дівчині очі, змастила їх цілющою маззю, і вівчарівна знову побачила світ. Яке то було щастя! Вівчарівна гаряче дякувала

за сердечну добрість бабусі-чарівниці, ткачеві і його жінці. Ясно сяяли її очі, розсипаючи довкола щирі перли; дівчина щасливо сміялась, і з її вуст сипалися троянди.

Отак вони й зажили утрьох. Старий ткач щодня продавав квіти й перли, і незабаром сім’я стала дуже заможна. Тугаї поблизу оселі розчистили, обернули на квітники, прокопали канали, щоб зросити пустелю, а згодом і там насадили сади.

...Одного дня падишахів син надумав поїхати на полювання, але там, де колись були тугаї, він несподівано побачив упорядковані селища, а на місці безводної пустелі – родючі поля.

– Хто це зробив? – спитав падишахів син.– Хто обернув цей край на квітник?

– Донька старого ткача,– відказали йому.

Відтоді падишахів син день і ніч мріяв про те, як би побачити ткачеву доньку.

Одного разу дівчина разом зі своїми подругами виїхала на полювання. Верхи скакала вона на конях понад самим берегом річки. А по той бік полював падишахів син. Якоїсь миті вітер зірвав хустку з обличчя дівчини, і падишахів син, вражений її красою, вигукнув:

– Лише безмежне кохання гідне цієї красуні!

І відчув, що в серці його спалахнуло таке почуття.

Незабаром ткачева донька запросила падишахового сина, усіх його родичів і візирів до себе в гості. Шитий золотом килим вона простелила від своєї оселі до шахського палацу.

Сорок дівчат слугували гостям, попереджаючи кожне їхнє бажання. Старий ткач з дружиною сиділи поруч самогопадишаха і його сина на пухнастих ковдрах.

А сама дівчина, взявши в руки дутар, заграла і в пісні переповіла все, що з нею сталося, відколи батько її вдруге одружився. Наприкінці дівчина зірвала з обличчя покривало. Упізнавши її, мачуха з донькою від ляку померли.

А батько й донька, віднайшовши врешті одне одного, відчули велике щастя.

Багато днів і ночей тривало свято, що принесло чесним і справедливим людям щирі радощі.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)