Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Як вовк у Мекку ходив (чеченська казка)


Як вовк у Мекку ходив (чеченська казка)Cтарий, немічний вовк лежав під деревом та й думав: «Минули мої літа, геть пішла моя сила, нема в ногах колишньої прудкості. Щодалі важче їжу добувати, щодалі важче від ворогів утікати. Як його жити далі?»

І враз спала йому така думка: «Покаюся в гріхах, сходжу в Мекку та й повернуся ходжею. Коли люди побачать мене в чалмі, то шануватимуть і пригощатимуть. Казатимуть: якщо ми догодимо вовкові-ходжі, то аллах нагородить нас!»

Звеселів вовк, що так гарно придумав. І поклав того ж таки дня податися в далеке місто Мекку, а щоб усі знали про його подорож до святих місць, заспівав пісню:

Туп, туп, іль-аллах,

В Мекку я пішов.

Помолюсь місцям святим

Та й вернусь ізнов!

Туп, туп, іль-аллах,

В Мекку я схотів.

Хай відпуститься мені Тисяча гріхів.

Туп, туп, іль-аллах,

В Мекку путь моя.

Там на голову чалму Намотаю я.

Туп, туп, іль-аллах,

Мекка – мрій межа,

Коли стану я не вовк,

А святий ходжа!

Та й подався вовк у далеку дорогу. Ішов, ішов, а до Мекки ще ой-ой-ой скільки йти! А їсти страх як хочеться! А голод же не тітка. Геть і пісню благочестиву забудеш, і про те, щоб у Мекку йти, роздумаєш...

– Чи ж мої предки ходили в Мекку? То навіщо ж мені оця морока? – вигукнув вовк та й повернув назад. І нову пісню завів, тепер уже коротшу:

В Мекку дурні хай ідуть,

А в мене не вийшло.

Хай співають: «Іль-аллах» –

Це для мене смішно!

«Туп, туп, туп» та «іль-аллах» –

Я про це забуду.

А м’ясця чи так, чи сяк

Я собі добуду.

Прибіг вовк у свій рідний ліс. А туди якраз забрів кінь.

– З поверненням тебе, вовче-ходжо! Нарешті ми житимемо у дружбі! – привітав його кінь, гадаючи, що вовк відтепер вестиме праведне життя.

А вовк прикинувся, буцімто хворий, і почав скімлити:

– Та бач, не дійшов я до святих місць, сил забракло. Вирішив повернутися в рідні краї, щоб не вмерти на чужині. Піду в хащі помирати. Дай-но обійму тебе на прощання.

Здогадався кінь, що вовк намислив. «Еге ж, знаємо ми ваші вовчі обійми!» – подумав він сам собі та й відповів:

– Еге ж, треба нам попрощатися. Але перш ніж ти обіймеш мене востаннє, відірви, будь ласка, підкову з моєї задньої ноги. Вона ледь тримається, хляпає, ступнути як слід мені не дає. Бо як тебе вже не буде, то хто ж її відірве? Та й ковалів у нашому лісі немає!

«Від того, що я відірву підкову, я нічого не втрачу. Навпаки, не доведеться потім зуби об неї щербити, кістки кінські обгризаючи»,– подумав вовк.

Підійшов він ззаду до ноги з підковою, приготувався, пащеку роззявив, а кінь його як хвицне – вовк аж у кущі полетів!

– Ти чого,– здивовано питає кінь,– у кущі втік? Почекай, у мене ще на одній нозі підкова ледь тримається. Відірви заразом і її!

А вовк відповідає:

– Мої діди не відривали підків з конячих копит. Я ліпше знову в Мекку піду – за тридев’ять земель, аніж погоджуся підкови відривати!

Та й побіг геть... От біжить він та й біжить, аж бачить: віл на галяві пасеться. «От коли я досхочу наїмся! – зрадів вовк.– Віл не хвицається, як коняка. Та й підків у нього нема!»

Прикинувся, що ледь-ледь плететься, додибав до вола.


Як вовк у Мекку ходив (чеченська казка)

– З поверненням тебе, вовче-ходжо! Нарешті ми житимемо у дружбі! – привітав віл старого вовка.

– Та бач, не дійшов до святих місць, сил забракло. Вирішив повернутися в рідні краї, щоб не вмерти на чужині. Піду в хащі помирати. Дай-но обійму тебе на прощання! – почав причитати вовк.

Здогадався віл, що вовк надумав. «Еге ж, знаємо ми ваші вовчі обійми!» – подумав віл. Але удав, що дуже зворушений і повірив вовкові:

– Еге ж, давай попрощаємося! Та спершу зроби мені добру послугу. На рогах у мене налигач висить, в очі лізе, за дерева чіпляється. Відв’яжи, будь ласка, цю огидну мотузку. Як тебе не буде, то хто ж мені налигача відв’яже?

«Від того, що я відв’яжу налигача, я нічого не втрачу. Навіть краще для мене: не доведеться мотузку жувати, коли волятину їстиму!» – подумав старий вовк та й каже:

– Ну ж бо, нахили голову, я відв’яжу налигача!

Нахилив віл голову, підійшов вовк ближче, вже й пащеку роззявив, щоб за край налигача вхопитися та почати розплутувати,– коли віл як підхопить його рогами, мов навильником, та як пожбурить у кущі!

– Куди ж ти втік? – запитав, буцім здивований, віл.– Невже я рогом тебе зачепив? Ну, пробач, я буду обережніший. Підійди ще раз, відв’яжи налигача!

А вовк відповідає:

– Е-е, ні, годі з мене, не буду відв’язувати. Мої предки з налигачами ніколи не мали мороки.

Я ліпше знову в Мекку піду –

за тридев’ять земель,– аніж погоджуся налигачі відв’язувати!

Та й побіг геть. Біжить та й біжить, аж бачить: галявина! А на галявині віслюк пасеться. «Осьде мій обід, – зрадів вовк.– У віслюка ріг немає. І підкови відривати я йому також не буду... Та й дурний він, нічого не запідозрить». Прикинувся вовк, що ледь-ледь дибає, та й підходить до віслюка.

– З поверненням тебе, вовче-ходжо! Нарешті ми житимемо у дружбі! – привітав віслюк старого вовка.

– Та бач, не дійшов я до святих місць, сил забракло. Вирішив повернутися в рідні краї, щоб не вмерти на чужині. Піду в хащі помирати. Дай-но обійму тебе на прощання, бо ж більше не побачимося! – почав причитати вовк.

Стало віслюкові шкода вовка. Проте на всяк випадок вирішив бути обережнішим – мало що у вовка може бути на мислі?!

– Довго я за тобою сумуватиму,– відповів він вовкові.–

Але коли розлучаються друзі, той, що залишається, повинен заспівати прощальну пісню. Дозволь мені зійти на ось цей пагорбок та поспівати!

«Хай поспіває, мені не жаль! – подумав вовк.– А тоді вже ми наїмося!..»

– Ну, якщо у вас між друзями так заведено,– сказав вовк,– то заспівай. Тільки не треба дуже довгої, бо в мене вже сил дуже мало!.. Боюсь, що до кінця не дослухаю.

От виліз віслюк на пагорбок та й реве на всю округу:

– Гі-а! Гі-а! Гі-а!

А неподалік, у долині, лежав аул. Почули люди, що віслюк реве якось тривожно,– і здогадалися: щось там скоїлося. Вхопили рушниці – та мерщій за село.

Віслюк побачив людей і вмовк. Каже до вовка:

– Оце і вся моя прощальна пісня! До вподоби вона тобі?

Озирнувся вовк, аж бачить: люди довкола! Кинувся тікати, та пізно!

Гримнули постріли – і вовк, прострелений кулями, впав на землю.