Малюк Цахес на прізвисько Ценобер – розділ дев’ятий (Ернест Теодор Амадей Гофман)

***

Малюк Цахес на прізвисько Ценобер РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Збентеження вірного камердинера. Як стара Ліза зчинила бунт, а міністр Цинобер, тікаючи, посковзнувся. В який дивний спосіб князів лейб-медик з'ясував наглу смерть Цинобера. Як зажурився князь Барсануф, як він їв цибулю і як ніхто не міг заступити йому Цинобера.

Карета міністра Цинобера майже цілу ніч даремне стояла біля Терпінового дому. Візника все запевняли, що міністра давно вже там немає. Але той не вірив, щоб його вельможність у дощ і в бурю пішки пішов додому. Та коли нарешті все світло погасили і всі двері позамикали, візникові довелося-таки вернутися впорожні, але, приїхавши, він негайно збудив камердинера й запитав, чи вернувся міністр, і Христом-богом просив його пояснити, як таке могло статися.

– Його вельможність, – тихо відповів камердинер на вухо візникові, – його вельможність прибули-таки вчора додому пізно ввечері, лягли спати й тепер спочивають. Але… о мій друже, як прибули! Я вам усе розповім, тільки тримайте язика на припоні, бо я пропав, коли його вельможність довідаються, що то я був на темних сходах. Тоді кінець моїй службі, бо його вельможність хоч і маленької статури, проте вдачі надзвичайно запальної, легко гніваються і в гніві самі себе не пам'ятають. Ось хоч би вчора нікчемну мишу, що насмілилась перебігти спальнею його вельможності, геть покололи шпагою. То слухайте! Смерком уже накинув я свого плащика й хотів був тихесенько гайнути в шинок пограти трішки в кості, аж раптом на сходах щось лізе мені назустріч, хропе, сопе і в темряві шмиг у мене поміж ногами, падає на підлогу, підводиться, нявчить по-котячому, а потім рохкає – о боже, дорогий приятелю, тільки не розпускайте язика, а то я пропав, підійдіть-но трохи ближе, ну от, рохкає, як його вельможність мають звичку рохкати, коли кухар пересмажить печеню або коли їм не поведеться в державних справах.

Останні слова камердинер прошептав візникові на саме вухо, прикривши рота рукою.

Візник відсахнувся назад, витріщив очі й сказав:

– Не може бути!

– Так, – мовив камердинер, – то напевне їхня вельможність на сходах прошмигнули в мене поміж ногами. Я добре чув, як вони грюкали стільцями й відчиняли одні за одними двері, поки не дійшли до своєї спальні. Я не наважився піти за ними, але за кілька годин підкрався до дверей і прислухався. А його вельможність хропуть собі зовсім так, як завжди по великих справах. «Друже, багато в небі й на землі такого, що нашій філософії й не снилось», – казав у театрі один меланхолійний принц, весь у чорному, що дуже боявся другого, який весь у сірому картонному панцері походжав перед ним. Друже! Учора, напевне, сталося щось надзвичайне, і воно пригнало їхню вельможність додому. Адже вчора князь був у професора! Можливо, говорячи про те, про се, він натякнув на якусь приємну реформочку – і ось тобі на, міністр уже квапиться з заручин додому й сідає до праці державі на користь. Я зразу здогадався про це з того, як він хропе. Еге ж, має статися щось велике, вирішальне. Ось побачите! Може, нам знову, швидко чи не швидко, доведеться запускати коси! Але ходімо, дорогий друже, під двері спальні і, як вірні слуги, послухаємо, чи їхня вельможність і досі снують у постелі свої глибокі думки.

Камердинер з візником підкралися до дверей і прислухались.

Цинобер хропів, вигравав, свистів у найхимерніший спосіб. Служники стояли в боязкій шанобі, аж поки нарешті глибоко зворушений камердинер сказав:

– Яка ж велика людина наш вельможний пан міністр! Та рано-вранці внизу в міністровім домі зчинився ґвалт.

Якась стара селянка, одягнута в давно вилинялу, убогу святкову сукню, пропхалася в дім і напосілася на швейцара, щоб той негайно пустив її до синочка, до малого Цахеса. Швейцар сказав їй, що тут живе його вельможність пан міністр фон Цинобер, кавалер ордена Зелено-плямистого Тигра з двадцятьма Ґудзиками, а серед служників нема жодного, що звався б малюк Цахес. Але жінка, немов збожеволівши з радощів, закричала, що пан міністр Цинобер з двадцятьма ґудзиками саме і є її коханий синочок, малюк Цахес. На її крик, на голосну лайку швейцара збіглися всі в домі, і гомін стояв дедалі дужчий і грізнішний. Коли камердинер зійшов униз, щоб розігнати челядь, що так нахабно порушує зранку спокій його вельможності, то жінку, яку всі вважали за божевільну, вже виштовхали з дому.

Сіла жінка на кам'яних сходах будинку з другого боку вулиці і почала плакати й нарікати, що лиха челядь не хоче пустити її до милого синочка, до малого Цахеса, який став тепер міністром. Навколо неї збиралося щораз більше людей, і вона їм знову й знову казала, що міністр Цинобер – не хто інший, як її син, що вона його назвала Цахесом, і люди врешті вже не знали, чи вона божевільна, чи, може, в її словах є-таки якась правда.

Жінка не зводила очей з Циноберових вікон. Аж раптом вона голосно засміялася, радісно заплескала в долоні й вигукнула:

– Онде він, онде, моє серденько, мій гномичок, доброго ранку, маленький Цахесе! Доброго ранку, маленький Цахесе!

Всі глянули туди і, побачивши малюка Цинобера, що в гаптованих яскраво-червоних шатах, перевішений орденською стрічкою Зелено-плямистого Тигра, стояв біля вікна, яке сягало до самої підлоги. Всю його постать було добре видно крізь великі шибки, глядачі зареготали й почали щосили кричати:

– Малюк Цахес! Малюк Цахес! Гляньте-но на того маленького причепуреного павіана, на ту химерну потвору, на того відьмака! Малюк Цахес! Малюк Цахес!

Швейцар, усі Циноберові слуги висипали надвір, щоб глянути, з чого люди так регочуть і чого так радіють. Та ледве побачили вони свого пана, як почали завзятіше від усіх реготати й нестямно кричати:

– Малюк Цахес! Малюк Цахес! Курдупель, потвора, відьмак!

Міністр, здавалося, аж тепер зрозумів, що знавісніла юрба на вулиці регоче не з кого іншого, як з нього. Він розчинив навстіж вікно, блиснув на юрбу розгніваними очима, закричав, зарепетував, якось по-чудернацькому вибрикуючи з люті, погрожуючи вартою, поліцією, тюрмою, фортецею.

Але чим більше його вельможність навіснів, тим дужчий здіймався регіт і гамір. Люди почали жбурляти в бідолашного міністра камінням, овочами, всім, що попадало під руку. Довелося йому сховатись.

– Боже милосердний, – злякано мовив камердинер, – то ж з вікна їхньої вельможності виглядала якась маленька огидна потвора. Що ж це таке? Як той вовкулака заліз до кімнати?

Він кинувся нагору, але, як і раніше, двері до спальні були зачинені. Він наважився тихо постукати. Жодної відповіді!

Тим часом, бозна-звідки і як, між людьми пішла глуха чутка, що маленька, смішна потвора таки справді малюк Цахес, який прибрав горде ім'я Цинобер і проліз нагору ганебною брехнею та ошуканством. Щораз голосніше здіймався крик:

– Геть тварюку! Геть! Здерти з нього міністерський сюртук! Замкнути в клітку! Показувати його за гроші на ярмарках! Обліпити його сухозлотницею й подарувати дітям на іграшку! Нагору, нагору! – І люди почали вибивати двері.

Камердинер у розпачі заломив руки.

– Заколот! Повстання! Ваша вельможність, прокиньтесь! Рятуйтесь! – кричав він, але відповіді не було, тільки почувся тихенький стогін.

Двері нарешті виламали, і люди, дико регочучи, гунули нагору сходами.

– Ну, всьому кінець! – сказав камердинер і з усієї сили наліг плечем на двері спальні. Вони, загуркотівши, злетіли з завіс. Але й там не було його вельможності, не було Цинобера! – Ваша вельможність! Ваша вельможність! Хіба ж ви не чуєте? Повстання! Ваша вельможність! Де ж ви ділися? Господи, прости мене грішного, де ж ви зволили дітись?

Так бідкався камердинер, розпачливо бігаючи по кімнатах. Та ніде не чув жодної відповіді, жодного звука, тільки глузлива луна ішла від мармурових стін. Здавалося, Цинобер зник безслідно, беззвучно. Галас надворі трохи затих. Камердинер почув голос якоїсь жінки, що зверталась до людей, і, глянувши у вікно, побачив, як люди помалу виходять із дому, тихо перемовляючись і грізно поглядаючи нагору.

– Заколот, здається, вщух, – мовив камердинер. – Ну, тепер його вельможність, напевне, вийдуть із свого сховку.

Він знов пішов до спальні, гадаючі, що цього разу конче знайде там міністра.

Він кинув навколо допитливим оком і раптом помітив, що з однієї гарної срібної посудини з вушком, яка завжди стояла біля туалету, бо міністр дуже цінував її, як коштовний подарунок самого князя, стирчать маленькі, тоненькі ніжки.

– Боже, боже, – вжахнувся камердинер. – Боже, боже, коли я не помиляюся, то це ніжки його вельможності, пана міністра Цинобера, мого ласкавого господаря. – Він підійшов ближче, заглянув до посудини, здригаючись з жаху, й крикнув: – Ваша вельможність! На бога, що ви робите? Що ви там робите на дні?

Та Цинобер не озивався. Камердинер побачив, що його вельможності загрожує небезпека й що пора вже відкинути вбік усі церемонії. Він схопив Цинобера за ніжки… і витяг. Ах, мертві, мертві були його вельможність! Камердинер голосно заплакав. Візник, служники – всі збіглися, хтось кинувся по князевого лейб-медика. Тим часом камердинер витер бідолашного господаря, поклав у ліжко і вкрив шовковою периною, тільки зморщене личко визирало з-під неї.

Коли це до кімнати ввійшла панна фон Рожа-Гожа. Спочатку вона, бозна-яким чином, заспокоїла людей. Тепер підійшла до мертвого Цинобера, а слідом за нею з'явилася й стара Ліза, рідна мати маленького Цахеса. Мертвий Цинобер здавався тепер кращим, ніж будь-коли в житті. Маленькі очиці були заплющені, носик білий, на вустах застигла легенька лагідна усмішка. Але найперше впадало в око його темно-каштанове волосся, що лягало на плечі чудовими кучерями. Панна погладила малюка по голові, і миттю в чубі тьмяно заблищала червона смужка.

– О, – сказала панна, і очі їй радісно сяйнули. – О Проспере Альпанусе, великий майстре, ти додержав слова! Звершилась його доля, спокутувана ганьба!

– Ох, – сказала стара Ліза, – ох, милий боже, та це ж, мабуть, не мій маленький Цахес, той ніколи не був такий гарненький. То я, мабуть, зовсім надаремне прийшла до міста, і ви мені погану дали пораду, ласкава панно.

– Не ремствуйте, жінко, – мовила фея, – коли б ви робили все так, як я радила, і не вдерлися в цей дім раніше за мене, то все б скінчилося краще для вас. Я вам ще раз кажу: малюк, що там лежить у ліжку, справді ваш син, Цахес.

-Ну, – вигукнула жінка, і очі в неї радісно заблищали, – ну, коли його вельможність справді мій син, то мені в спадок залишаться всі гарні речі, які тут стоять навколо, весь дім, з усім, що в ньому є!

– Е, ні, – сказала панна, – вони вже для вас назавжди втрачені, ви пропустили той час, коли можна було виграти і майно, і гроші. Я вже казала, що вам не судилось бути багатою.

– То я вже, – мовила жінка, і сльози так і потекли в неї по обличчю, – то я вже й не можу взяти свого бідного малюка у фартух і віднести додому? У нашого священика є так багато чудових опудал із птахів та білок, то, може, він напхає мені й мого малюка Цахеса. Я б його поставила на шафу, щоб він там стояв у червоному сюртуці, з широкою стрічкою та великою зіркою на грудях на вічний спомин.

– Як вам могло, – скрикнула панна майже сердито, – як вам могло спасти на думку таке безглуздя! Викиньте його з голови!

Жінка почала схлипувати, нарікати, голосити:

– А що мені з того, що мій Цахес досяг високої шани, великого багатства! Коли б він залишився зі мною, я б його хоч і в злиднях виховала, зате він ніколи не впав би в той проклятий срібний горщик; він ще жив би, і я, може, мала б від нього і радощі, і втіху. Я б його носила скрізь у кошику, люди жаліли б мене і часом дали б якийсь гріш, а тепер…

Раптом у передпокої почулася хода, і панна випровадила стару, наказавши їй зачекати внизу під дверима, бо вона перед від'їздом порадить їй, як позбутися назавжди лиха і злиднів.

Рожабельверде підійшла ще раз до малюка і сказала тремтливим голосом, повним щирого співчуття:

– Бідний Цахесе! Пасинку природи! Я бажала тобі добра! Можливо, я помилялася, думаючи, що чудесний зовнішній хист, яким я тебе обдарувала, осяє благотворним променем твою душу і збудить внутрішній голос, що скаже тобі: «Ти не той, за кого тебе вважають, тож намагайся зрівнятися з людиною, на чиїх крилах ти, безкрила каліко, підносишся!» Але ніякий внутрішній голос у тобі не прокинувся. Твій зашкарублий, мертвий дух не зміг піднестись, ти не позбувся своєї дурості, брутальності, невихованості. Ах, якби ти залишився тільки маленьким нікчемою, невеличким, неотесаним невігласом, ти уникнув би ганебної смерті! Про-спер Альпанус подбав про те, щоб після смерті тебе знов вважали за того, за кого вважали, завдяки моїй силі, при житті. Може, мені ще доведеться тебе побачити маленьким хрущиком, жвавою мишкою або прудкою білкою. Я тільки радітиму! Спи спокійно, маленький Цахесе!

Коли Рожабельверде покинула кімнату, туди зайшов князів лейб-медик із камердинером.

– Ради бога, – сказав лікар, коли побачив мертвого Цинобера й переконався, що всі спроби вернути йому життя будуть марні, – ради бога, як це сталося, пане камердинере?

– Ах, – відповів той, – ах, любий пане лікарю, у передпокої зчинилось жахливе повстання чи революція, все одно, звіть як хочете. Його вельможність, турбуючись про своє дороге життя, хотіли, мабуть, сховатися в туалет, але посковзнулись і…

– Ну, то він умер, – урочисто й зворушено сказав лікар, – він умер від того, що боявся вмерти.

Двері розчинилися навстіж, і до кімнати швидко ввійшов блідий князь Барсануф, а за ним семеро ще блідіших камергерів.

– Чи це правда, чи це правда? – скрикнув князь, та, ледве побачивши малюкове тіло, відсахнувся і, жалібно скривившись, підвів очі вгору й мовив: – О Цинобере!

І всі сім камергерів проказали за князем:

– О Цинобере!

Потім подіставали з кишень, як і князь, хусточки й поприкладали до очей.

– Яка втрата, – почав князь по хвилі мовчазного горя, – яка незамінна втрата для держави! Де знайти людину, що так гідно, як мій Цинобер, носила б орден Зелено-плямистого Тигра з двадцятьма ґудзиками! Лейб-медику, і ви могли допустити, щоб умерла така людина! Скажіть, як це вийшло, як це могло статися, де тут причина, з чого вмер мій чудовий міністр?

Лейб-медик дуже пильно оглянув малюка, старанно помацав місця, де колись бився пульс, погладив його по голові, відкашлявся й почав:

– Найласкавіший пане! Коли б я задовольнявся тільки поверховим спостереженням, то міг би сказати, що міністр умер через цілковитий брак дихання. До цього браку дихання спричинилась неможливість дихати, а до цієї неможливості спричинилася знову ж таки стихія гумору, в яку міністр упірнув. Я міг би сказати, що міністр таким чином умер гумористичною смертю, але я далекий від такої поверховості, далекий від прагнення з'ясовувати нікчемними фізичними принципами все те, що природно й непохитно базується тільки на психічному грунті. Найласкавіший князю, я буду говорити відверто! Перший зародок міністрової смерті – це орден Зелено-плямистого Тигра з двадцятьма ґудзиками.

– Як, – скрикнув князь, гнівно блиснувши на лейб-медика очима, – як, що ви верзете? Орден Зелено-плямистого Тигра з двадцятьма ґудзиками, що його з такою гідністю, так елегантно носив небіжчик? Вінпричина його смерті? Доведіть мені це, бо… камергери, що ви на це скажете?

– Він мусить довести, мусить, бо… – вигукнули всі семеро блідих камергерів.

І лейб-медик повів далі:

– Дорогий, найласкавіший князю! Я це доведу, а тому, ніякого «бо»! Справа стоїть ось як: важкий орденський знак на стрічці, а особливо ґудзики на спині шкідливо вплинули на хребтові вузли і водночас орденська зірка тисла на волокнисте сплетіння між грудо-черевною перепоною та бри-жевою жилою, яке ми звемо сонячним сплетінням і яке переважає в лабіринтних тканинах з нервових сплетінь. Цей важливий орган перебуває в різноманітних стосунках з мозковою системою, і, природна річ, тиск на вузли був шкідливий і для нього. А хіба вільна дія мозкової системи не є передумовою свідомості, виявом найповнішого поєднання цілого в одному фокусі? Хіба життєвий процес не є діяльністю в обох сферах вузлової та мозкової системи? Цього й досить, той тиск порушив функції психічного організму. Спочатку прийшли темні ідеї про потаємну самопожертву на благо держави у формі болючого носіння ордена і так далі; становище ставало дедалі небезпечнішим, аж поки, нарешті, цілковитий розклад вузлової та мозкової систем не призвів до цілковитого зникнення особистості. А такий стан ми позначаємо словом смерть1.Так, найласкавіший пане! Міністр уже втратив свою особистість, себто був уже зовсім мертвий, коли впав у цю згубну посудину. Отже, його смерть мала не фізичну, а куди глибшу, психічну причину.

– Лейб-медику, – невдоволено перебив його князь, – лейб-медику, ви тут варнякали цілих півгодини, але щоб я провалився на цьому місці, коли зрозумів хоч півслова. Що ви хочете сказати своїм психічним та фізичним?

– Фізичний принцип, – почав знов лікар, – це передумова чисто вегетативного життя, а психічний, навпаки, робить можливим існування людського організму, для якого рушійною силою існування є дух, здатність мислити.

– І все-таки, – вигукнув князь, – я вас не розумію! Набалакали казна-чого!

– Я вважаю, – сказав лікар, – я вважаю, ваша ясновельможність, що фізичне означає тільки чисто вегетативне життя, позбавлене сили мислення, як ось у рослин, а психічне полягає в здатності мислити. Та коли воно в людському організмі домінує, то лікар повинен завжди починати з мислення, з духа, а на тіло дивитись як на його васала, що має підкорятися, коли цього забажає володар.

– Ого! – скрикнув князь. – Ого! Киньте краще ці балачки, лікарю! Лікуйте моє тіло і дайте спокій моєму духові, бо він мені ще ніколи не завдавав клопоту. А взагалі, лейб-медику, ви химерний чоловік, і коли б я не стояв отут, над трупом свого міністра, і не був такий зворушений, то я б знав, що зробити! Тепер, камергери, проллємо ще кілька сліз над катафалком небіжчика й підемо до столу.

Князь підніс до очей хусточку і схлипнув, міністри зробили те саме, і всі рушили до виходу.

Біля дверей стояла стара Ліза. Вона повісила на руку кілька вінків золотистої цибулі, такої гарної, що кращої й бути не може. Князь випадково глянув на неї, зупинився, скорбота зійшла з його обличчя, він лагідно усміхнувся й промовив:

– Скільки живу на світі, то ще не бачив такої чудової цибулі. Вона, мабуть, і на смак найкраща. Ви продаєте її, бабусю?

– Еге ж, продаю, – відповіла Ліза, низько вклоняючись, – продаю, ваша вельможність. Оце тільки цибулею і заробляю собі на шматок хліба. Вона солодка, як чистий мед. Чи не покуштуєте часом, ласкавий пане?

І вона подала князеві вінок найкращої, найблискучішої цибулі. Той узяв його, прицмокнув і гукнув:

– Камергери, а дайте-но мені хто-небудь ножика! Отримавши ножика, князь ретельно обчистив цибулину і трохи покуштував із середини.

– Яка смачна! Яка солодка! Яка міцна! Яка пекуча! – скрикнув він, і очі його радісно заблищали. – Мені здається, що я бачу перед собою небіжчика Цинобера, який мені киває і шепоче: «Купуйте, їжте цю цибулю, князю, на благо держави!»

Князь дав старій Лізі кілька золотих, і камергерам довелося розтикати по кишенях цілий вінок цибулі. І це що не все: він наказав, щоб тільки стара Ліза постачала цибулю йому на сніданок. Отак мати малого Цахеса, правда, не розбагатівши, вибилась із злиднів, із усіх нестатків, напевне вже не без допомоги таємничих чарів доброї феї Рожабельверде.

Похорон міністра Цинобера був одним із найпишніших, які будь-коли доводилось бачити в Керепесі; князь, усі кавалери ордена Зелено-плямистого Тигра йшли за небіжчиком у глибокій жалобі. Дзвонили в усі дзвони, навіть вистрілили кілька разів із двох гармат, що їх князь придбав за великі гроші для феєрверку. Городяни, селяни – всі плакали, голосили, що держава втратила свою найкращу підпору і що, мабуть, ніколи вже не стане біля керма влади людина такого глибокого розуму, такої великої душі, такого доброго серця, перейнятого турботою про загальне добро, як Цинобер.

І справді, втрата лишилася незамінною, бо ніколи вже більше не знайшлося міністра, якому б орден Зелено-плямистого Тигра так личив, як незабутньому Циноберові.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)