Чи правда це, чи вигадка – хто тепер знає? Та брехати мені не личить. Чув я цю бувальщину від свого діда, а той – від своєї бабусі перейняв. Мій дід прожив на світі сто двадцять літ, а баба його – ще довше. У ті часи, знаєте, літ ніхто не рахував, жили, скільки Бог відміряв.
Звалося те місце Пустим Бором. Кажуть люди, що колись, у сиву давнину, там сам Ілля Муромець ходив, та наша історія трапилася значно пізніше.
Стояв у тих краях багатий маєток. Жив там заможний пан зі своєю панею. І ось одного разу постукав у панську браму старий циган:
– Відчиняй, пане, маю до тебе справу!
Відчинили йому ворота, впустили, почали розпитувати: хто такий, звідки й чого треба? Витягає циган з-за пазухи старовинний сувій і показує господареві. Розгорнув пан папір, глянув – а то карта його ж таки маєтку! Тільки на ній стрілочки намальовані, хрестики поставлені, а внизу напис: "Відміряй від ґанку стільки-то сажнів і стільки-то аршинів".
Зрадів пан, наказав старого нагодувати й напоїти як дорогого гостя. Бо на тій карті скарб був позначений, і не аби який, а ціла скриня із золотом!
Поїв циган, подякував за частування, встав з-за столу й каже:
– Як стемніє, пане, підемо скарб відкопувати. Тільки одна умова: йдемо лише удвох. Пані своєї не бери, бо біда буде.
Погодився пан. Тоді циган питає:
– А що ти мені даси, пане, за те, що я тобі багатство вказав?
– Знайдемо скарб – то наше спільне щастя! Я не поскуплюся, – твердо відповів господар.
Сказано – зроблено. Як тільки ніч на землю впала, вийшли вони на ґанок, почали кроки та сажні відміряти. Дійшли до місця, взялися за лопати. Копали, копали – і таки натрапили на залізо! Вирили величезну скриню.
Тільки хотіли віко підняти, аж чують – пані з вікна гукає:
– Зачекайте! Дозвольте й мені на це диво глянути!
– Не можна! – кричить пан у відповідь. – Сиди вдома!
Та не послухалася пані чоловіка. Підкралася тихенько, стала поруч. Відкрили чоловіки скриню, а вона повна червінців – так і сяють у темряві! Занурив пан руки в золото, набрав повні жмені й насипав циганові в кишені, скільки вмістилося.
А в пані від того видовища аж очі на лоба полізли, жаба почала давити.
"Господи, – думає вона, – на нашій землі, у нашому лісі такий скарб знайшли, і треба його з якимсь волоцюгою ділити! Завіщо йому стільки?!"
Тільки-но промайнула в неї ця чорна думка, як раптом зірвався вітер, загула страшна буря! Підхопила стихія скриню, жбурнула назад у яму, і земля миттю все зарівняла, наче й не копали тут ніколи.
Глянув пан на дружину і все зрозумів. Вихопив шаблю, підскочив до неї та й кричить:
– Зізнавайся, що подумала в цю мить?!
– Ой, пробач! – затремтіла перелякана пані. – Пошкодувала я золота для цигана...
Отак і вийшло: вціліло лише те золото, що пан встиг циганові в кишені покласти. Витягає старий монети, простягає панові й каже:
– Забери, пане, своє золото. Залиш мені хіба що десять червінців на дорогу, і буде з мене.
– Ні! – відрізав пан. – Залиш собі все. То не твоя вина, що скарб пропав, а твоя доля, що ти своє отримав.
Так і не взяв у цигана жодної монети назад.