Колись давно, у глибоку давнину, жили собі троє братів. Двоє були нежонаті, а третій мав дружину й господарював окремо. Один із нежонатих братів був простим і непоказним, із грубуватим обличчям, а другий – гарний, мов промінь сонця над ранковим лісом. Та серце його було темне. Він вирішив, що брат нібито заздрить його красі й навів на нього лихе око. І в душі його народилася чорна думка – позбутися рідної крові.
Одного ранку красень загострив своє списа до блиску й мовив до брата:
– Ходімо, брате, в зарості урукуму. Назбираємо плодів і розмалюємо тіла, щоб були гарні, як у свято.
– Ходімо, – довірливо погодився той.
Вони дісталися кущів, де стиглі червоні плоди сяяли між листям. І каже красень:
– Вилізь, брате, на дерево, там угорі плоди найкращі.
Той поліз угору, вмостився на товстій гілці й почав зривати плоди. А внизу брат узяв списа, замахнувся – і пронизав його наскрізь. Не встиг нещасний навіть скрикнути. Він упав на землю бездиханний.
Убивця відтяв йому ноги, кинув тіло в хащі й повернувся додому, удаючи, що нічого не сталося.
Минув якийсь час. Дружина жонатого брата вирішила відвідати золов’їв.
– Як ви тут, братику? – спитала вона.
– Добре, – відповів красень. – А твій чоловік?
– Та все гаразд, – усміхнулася вона. – А де третій брат?
– Вийшов прогулятись, – збрехав убивця.
Жінка відчула якесь тривожне щось у серці. Пішла трохи згодом до лісу – і там, серед червоного листя урукуму, побачила тіло шурина без ніг. Вона закричала від жаху й побігла додому.
Вона все розповіла чоловікові, і той, не вагаючись, узяв списа та подався в хащі. Там він побачив брата-вбивцю, що стояв біля тіла й бурмотів:
– Кому потрібні ці ноги? Хіба що рибам на корм...
І кинув їх у річку. І сталося диво: ноги перетворилися на рибок сурубі – з блискучими червоними лусочками, немов з плодів урукуму.
А душа вбитого брата піднялася високо в небо й засяяла зорями. Посередині – його тіло, а з обох боків – зорі-ноги. Так народилося сузір’я Епепім, яке ми нині знаємо як Оріон.
Побачивши це, третій брат, сповнений скорботи й гніву, кинувся на красеня. Вони боролися довго й люто, аж поки справедливість перемогла: убивця впав мертвий. І тоді дружина мовила:
– Ти вчинив по совісті, але земля не змиє братньої крові.
Він поховав обох і, схилившись над рікою, довго дивився на зорі. А потім підняв очі до неба – і сам перетворився на світлу зорю Ітенья, яку ми звемо Сіріусом.
Красень-вбивця став зорею Кайюанон – Венерою. І тепер він приречений вічно дивитися на своїх братів: на того, кого вбив, і на того, хто за нього відплатив.
І щоночі, коли ми дивимося на зоряне небо, бачимо три душі: одну, що зійшла вгору чистою, другу, що світиться з докором, і третю – мов променистий меч справедливості між ними.
Так зорі нагадують людям: ніяка краса не врятує того, в чиєму серці поселилося зло.