Квіти маленької Іди (Ганс Андерсен)


Квіти маленької Іди (Г. Х. Андерсен) – Бідні мої квіточки померли!– сказала маленька Іда.– Ще вчора ввечері вони були такі красиві, а тепер усі посхилялися. Від чого це вони так? – запитала вона студента, що сидів на дивані.

Вона дуже любила цього студента; він умів розповідати надзвичайно цікаві історії і вирізати з паперу дуже забавні картинки – сердечка з крихітками-танцівницями всередині, квіти і чудові палаци з дверима, які можна було відчинити. Великий витівник був цей студент!

– Чому у квітів такий поганий вигляд сьогодні? – знову запитала Іда і показала йому зів'ялий букет.

– Знаєш що? – сказав студент.– Сьогодні вночі квіти були на балу, от вони тепер і посхиляли голівки.

– Та квіти ж не танцюють! – здивувалася Іда.

– Танцюють! – заперечив студент.– Ночами, коли темно і всі ми спимо, вони весело танцюють одна з одною. Майже кожну ніч у них буває бал.

– А дітям не можна піти до них на бал?

– Можна,– сказав студент.– Адже маленькі маргаритки і конвалії також танцюють.

– А де танцюють найкрасивіші квіти? – запитала маленька Іда.

– Ти була, за містом, де стоїть великий палац,– влітку у ньому живе король,– і де такий чудовий сад з квітами? Пам'ятаєш лебедів, які підпливали до тебе за крихтами хліба? Ось там у квітів і бувають справжні бали!

– Я ще вчора була там з мамою,– сказала маленька Іда,– але тепер на деревах немає більше листя, а в саду немає квітів. Куди вони зникли? Влітку їх так багато!

– Вони всі у палаці,– відповів студент.– Треба тобі казати, що як тільки король і придворні переїдуть в місто, квіти зразу ж тікають із саду прямо у палац, і там для них настають веселі часи. От би тобі подивитись! Дві найкрасивіші троянди сідають на трон – це король з королевою. А червоні півники стають біля них, стоять і вклоняються,– це камер-юнкери. Потім приходять інші прекрасні квіти, і починається бал. Гіацинти і крокуси удають із себе маленьких морських кадетів і танцюють з панночками – голубими фіалками; а тюльпани і великі жовті лілії – це літні дами, і вони стежать за тим, щоб усі танцювали поважно і взагалі поводилися пристойно.

– А квіточкам не перепаде за те, що вони танцюють у королівському палаці? – запитала маленька Іда.

– Але ж ніхто не знає, що вони там танцюють! – відповів студент.– Правда, старий доглядач іноді вночі заглядне у палац з великою в'язкою ключів у руках, але квіти, як тільки почують дзеленчання ключів, зразу ж притихнуть, сховаються за довгі фіранки, що висять на вікнах, і тільки ледь-ледь виглядають звідтіля, одним оком. «Тут щось пахне квітами!» – бурчить тоді старий доглядач, а бачити нічого не бачить.

– От цікаво! – сказала маленька Іда і навіть у долоні заплескала.– Виходить, я теж не можу їх побачити?

– Можеш,– відповів студент.– Заглянь у віконця, коли знову підеш туди, от і побачиш. Сьогодні я бачив там довгу жовту лілію: вона лежала і потягувалася на дивані – уявляла, ніби вона придворна дама.

– А квіти з Ботанічного саду теж можуть прийти туди, хоч сад і далеко від палацу?

– Ну, звичайно, можуть! – відповів студент.– Адже вони вміють літати і літають, коли захочуть. Хіба ти не помітила, які красиві метелики, червоні, жовті, білі? Вони ніби справжні квіти і колись були квітами. Одного разу стрибнули вони із стеблинки високо в повітря, залопотали пелюстками, ніби маленькими крильми, і полетіли. А оскільки вони поводилися добре, то їм дозволили літати і вдень. Тепер їм уже не треба було повертатися додому і смирно сидіти на стеблинці, от їхні пелюстки і перетворилися у справжні крила. Ти ж це сама бачила. А втім, можливо, квіти з Ботанічного саду і не бувають у королівському палацу. Можливо, вони навіть не знають, як там весело ночами. Ось що ти повинна зробити,– і нехай потім дивується професор ботаніки, який живе тут недалеко, ти ж його знаєш?– Коли прийдеш в його сад, розкажи якій-небудь квіточці про великі бали у королівському палаці! Квіточка розкаже про це іншим, і всі вони втечуть. Професор прийде в сад, а там ні однієї квіточки! Ото здивується! «Куди ж вони зникли?» – подумає.

– Та як же квіточка розкаже іншим? Адже квіти не розмовляють.

– Звичайно, ні,– проговорив студент,– зате вони вміють порозумітися знаками. Ти сама бачила, як вони гойдаються, ледь подме вітерець, як ворушать своїми зеленими листочками. І вони так само добре розуміють одна одну, як ми, коли розмовляємо.

– А професор розуміє їх? – запитала маленька Іда.

– Звичайно! Якось ранком він прийшов у сад і бачить, що висока кропива робить знаки своїми листочками прекрасній червоній гвоздиці. Ось що їй говорила кропива: «Ти така мила, я тебе дуже люблю». Професору це не сподобалось, і він ударив кропиву по листі, а листя у неї – все одно що у нас пальці,– ударив і обпікся! З того часу він не наважується її чіпати.

– От цікаво! – сказала маленька Іда і засміялася.

– Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? – обурився нудний радник, який теж прийшов у гості до батьків Іди і сидів на дивані.

Він терпіти не міг студента і завжди бурчав на нього, особливо коли той вирізав химерні і забавні фігурки – подібні до чоловічка на шибениці із серцем в руках (його повісили за те, що він був серцеїдом) або старої відьми на мітлі, з чоловіком на носі. Все це дуже не подобалось радникові, і він завжди твердив:

– Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? Що за дурна фантастика?

Але маленьку Іду надзвичайно потішало оповідання студента про квіти, і вона думала про них увесь день. Отже, квіти схилили голівки тому, що стомилися після балу. Не дивно, що вони захворіли.

Маленька Iда понесла квіти до столика, на якому стояли всі її іграшки; у шухляді цього столика теж було повно всякої всячини. В ляльковому ліжечку спала лялька Софі, але маленька Іда розбудила її.

– Тобі доведеться встати, Софі,– сказала вона,– і цю ніч провести у шухляді. Бідні квіти хворі, їх треба покласти в твою постільку – тоді вони, можливо, видужають.

І вона вийняла ляльку з ліжечка. Вигляд у Софі був дуже незадоволений, але вона не сказала жодного слова, розсердившись на Іду за те, що та підняла її з ліжка.

Маленька Іда поклала квіти у постільку, гарненько . вкрила їх одіяльцем і веліла їм лежати тихо, обіцяючи за це напоїти їх чаєм і завіряючи, що тоді вони вранці встануть зовсім здоровими. Потім вона завісила ліжко, щоб сонце не світило в очі її квіточкам.

Весь вечір оповідання студента не виходило у неї з голови, і, збираючись іти спати, дівчинка не витримала і заглянула за опущені на ніч віконні фіранки. На підвіконнях стояли чудові квіти її матері – тюльпани і гіацинти,– і маленька Іда тихенько їм прошепотіла:

– А я знаю, що вночі ви підете на бал!

Квіти зробили вигляд, що нічого не зрозуміли, вони навіть не ворухнулись. Та маленьку Іду не проведеш!

В постелі Іда ще довго думала про одне і те ж і уявляла собі, як це, мабуть, мило, коли танцюють квіти! «Невже і мої квіти були на балу у палаці?» – подумала вона і заснула.

Та серед ночі маленька Іда раптом прокинулась: вона тільки що бачила уві сні квіти, студента і радника, який лаяв студента за те, що він забиває їй голову дрібницями. В кімнаті, де лежала Іда, було тихо, на столі горів нічник, і батьки дівчинки міцно спали.

– Цікаво, чи сплять мої квіти в ляльковій постільці?– сказала собі маленька Іда.– Як би мені хотілося про це знати! – Вона підвелася, щоб подивитися у напіввідчинені двері, за якими лежали її іграшки і квіти, потім стала прислухатися. І ось їй здалося, ніби в сусідній кімнаті грають на роялі, але дуже тихо і ніжно; такої музики їй ще не доводилося чути.

– Мабуть, що квіти танцюють! – сказала собі Іда.– Як би мені хотілося на них подивитись!

Але вона не посміла встати з ліжка, щоб не розбудити батьків.

– Хоч би квіти самі увійшли сюди!– мріяла вона. Але квіти не входили, а чудесна музика все звучала.

Тоді маленька Іда не витримала, тихенько вилізла з ліжка, підкралась навшпиньки до дверей і заглянула у сусідню кімнату. О, як там було гарно!

В тій кімнаті нічник не горів, проте було зовсім світло від місяця, який дивився з віконця прямо на підлогу, де в два ряди вистроїлися тюльпани і гіацинти. На вікнах не залишилося жодної квітки, там стояли лише горщики з землею. А на підлозі всі квіти танцювали одна з одною, та так мило: то ставали в коло, то простягали одна одній довгі зелені листочки і кружляли попарно. На роялі грала велика жовта лілія,– мабуть, це її бачила маленька Іда влітку! Дівчинка пам'ятає, як студент сказав: «О, як вона схожа на фрекен Ліну!» Тоді всі підняли його на сміх, але тепер Іді і справді привидилось, ніби довга жовта лілія схожа на Ліну. Вона і на роялі грала точнісінько, як Ліна – повертала своє довге жовте лице то в один бік, то в інший і кивала в такт чудовій музиці. Іди не помітив ніхто.

Та раптом маленька Іда побачила, що великий голубий крокус вискочив прямо на середину стола з іграшками, підійшов до лялькового ліжечка і відхилив положок. На ліжечку лежали хворі квіти; вони швидко встали і кивнули на знак того, що і їм теж хочеться танцювати. Старий Курилка із зламаною нижньою губою встав і вклонився прекрасним квітам. Вони були зовсім не схожі на хворих, зіскочили на підлогу і, дуже задоволені, стали танцювати з іншими квітами.

В цю хвилину почувся стук – ніби щось впало зі столу, Іда подивилася в той бік. Виявилось, що це маслянична верба швидко зіскочила вниз до квітів, бо вважала себе їхньою родичкою. Верба, прикрашена паперовими квітами, теж була дуже мила; на верхівці її сиділа крихітна воскова лялька в крислатому капелюшку, точнісінько такому, як у радника.

Гулко тупаючи своїми трьома червоними дерев'яними ніжками, верба стрибала серед квітів. Вона танцювала мазурку, а інші квіти не знали цього танцю, тому ще були дуже легкі і не могли тупати з такою силою.

Та ось лялька на вербі раптом витягнулася, завертілася над паперовими квітами і голосно закричала:

– Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? Що за дурна фантастика?

Тепер лялька напрочуд схожа на радника – в такому ж крислатому капелюшку, така ж сердита і жовта! Але паперові квіти вдарили її по тонких плечах, і вона зовсім зіщулилася, перетворилася в крихітну воскову ляльку. Це було так забавно, що Іда не могла втриматися від сміху.

Верба продовжувала танцювати, і раднику хоч-не-хоч доводилося танцювати разом з нею все одно – чи витягувався він на всю довжину, чи залишався крихітною восковою лялькою в чорнім крислатім капелюшку. Нарешті, квіти, особливо ті, що лежали в ляльковому ліжку, почали жаліти радника, і верба залишила його в спокої. Раптом щось лунко застукало в шухляді стола, де разом з іншими іграшками лежала лялька Софі. Курилка підбіг до краю стола, ліг долілиць і трошки висунув шухляду. Софі встала і здивовано оглянулася.

– Та тут, виявляється, бал! – проговорила вона.– Чому про це мені не сказали?

– Хочеш танцювати зі мною? – спитав її Курилка.

– Теж мені кавалер! – відрізала Софі і повернулася до нього спиною, потім сіла на ящик і стала чекати, що її запросить яка-небудь квітка, але ніхто і не думав її запрошувати. Тоді вона – почала покашлювати: «Кх, кх, кх!» Але і тут ніхто до неї не підійшов. А Курилка танцював один, і не так вже погано.

Помітивши, що квіти на неї і не дивляться, Софі раптом звалилася з шухляди на підлогу, та з таким гуркотом, що всі збіглися, оточили і почали питати, чи не забилася вона. Квіти розмовляли з нею дуже ласкаво, особливо ті, які тільки-що спали в її ліжечку.

Софі зовсім не забилася, і квіти маленької Іди стали дякувати їй за чудову постільку, потім повели з собою в місячний кружок на підлозі і почали танцювати з нею; а інші квіти теж пішли в танок і танцювали навколо них. Тоді Софі, дуже задоволена, сказала квіточкам, що звільняє їм своє ліжко,– їй добре і в шухляді!

– Дякуємо,– відгукнулись квіти,– але ми не можемо довго жити. Вранці ми всі помрем. Скажи лише маленькій Іді, щоб вона поховала нас в саду, де закопана канарка. Влітку ми знову виростемо і будемо ще красивіші.

– Ні, ви не повинні помирати! – вигукнула Софі і поцілувала квіти.

В цю мить двері відчинилися, і в кімнату увійшло багато прекрасних квітів. Маленька Іда ніяк не могла зрозуміти, звідки вони взялися,– мабуть, з королівського палацу. Попереду йшли дві чудові троянди в маленьких золотих коронах,– це були король з королевою. За ними, вклоняючись на всі боки, йшли гарні левкої і гвоздики. Музиканти – великі маки і півонії – дули в стручки, червоніючи від натуги, а маленькі голубі дзвіночки і біленькі проліски дзвеніли, ніби на них були надіті бубонці. От була забавна музика! За, музикантами йшло безліч інших квітів, і всі вони танцювали – і голубі фіалки, і червоні маргаритки, і ромашки, і конвалії. Квіти танцювали і цілувались та так мило, що не можна було очей відвести. Нарешті, всі побажали одне одному на добраніч, а маленька Іда пробралася в своє ліжко, і до ранку їй снилися квіти і-все, що вона бачила вночі.

Вранці вона встала і побігла до свого столика – подивитися, чи там її квіточки.

Вона відхилила положок... Так, квіти лежали в ліжечку, але зовсім, зовсім зів'ялі! Софі теж лежала на своєму місці, в шухляді, і лице у неї було сонне.

– А ти пам'ятаєш, що тобі веліли передати мені? – запитала маленька Іда.

Але Софі тільки тупо подивилася на неї, не розкриваючи рота.

– Яка ж ти невдячна! – сказала маленька Іда.– А вони ще танцювали з тобою!

Потім вона взяла картонну коробочку, у якої на кришці була намальована гарненька пташечка, відкрила її і поклала туди мертві квіти.

– Ось вам і домовинка! – сказала вона.– А коли приїдуть мої норвезькі кузени, ми вас закопаємо у саду, щоб ви на майбутнє літо знову виросли і стали ще красивішими!

Йонас і Адольф, двоюрідні брати Іди, які приїхали з Норвегії, були жваві хлопчаки. Батько подарував їм по новому самострілу, і вони взяли їх з собою, щоб показати Іді. Вона розповіла хлопчикам про бідні померлі квіти і веліла поховати їх. Попереду йшли хлопчики з самострілами на плечах, за ними – маленька Іда з мертвими квітами в коробці. Могилку вирили в саду, Іда поцілувала квіти і опустила коробку в ямку, а Йонас з Адольфом вистрілили над могилою із самострілів – адже ні рушниць, ні гармат у них не було.

Читати казку "Квіти маленької Іди" іншими мовами:


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)