У горах Карпатах на полонині Цадул росла маленька арніка. Навколо стояла тисяча різних трав і тисяча квітів, вони лепетали під вітром і слухали казки про Чугайстра. А маленька арніка цілі дні дивилася на сонце.
– Яке воно миле й усміхнене! – говорила рослинка. – Я б хотіла бути схожою бодай на найтонший його промінець!
– Що ти кажеш! – шелеснув кмин. – Хіба можна квітці рівнятися до сонця? Цвіти, як я: скромно, зате суцвіть багато!
– Або як я: пахну, наче мед! – хвалився медівник.
– Ні, краще, як я! – порадила польова гвоздика і показала рожеву квітку-зірочку.
Сонце слухало їх з висоти і голубило кожну зеленинку.
Але одного разу воно сховалося за хмари. Арніка затужила.
– Чому ти не прояснюєшся? – питала вона в нахмареного неба. – Чому ти не смієшся? – кликала сонце.
– Бо мені сумно, – мовило сонце з-за сивої пелени. – Ген у долині, у смерековій хатчині, сидить мала дівчинка, мов леліточка, і прегірко плаче. А я не можу її розрадити!
Глянула арніка (а з полонини видно весь світ) – справді, сидить дівчинка, мов леліточка, витирає сльози.
– Скажи мені, сонце, чого вона плаче?
– Бо в неї мама захворіла і не видужає, поки не нап’ється живої води! – відповіло сонце і прикрилось ще темнішими хмарами.
Сумує арніка, хилить листочки додолу. А далі й каже:
– Піду я шукати живу воду. Інакше біді не зарадиш.
– Що ти, арніко! – зашуміла зелена полонина.
– Куди ти, арніко? Одна-одненька, та ще й боса? – зашелестіли трави.
– Зачекай трішки! – гукає нечуй-вітер. – Я витчу шовкові парашути, на них полечу білим світом, ту воду пошукаю!
– Зажди до осені! – і реп’ях озвався. – Восени трапляється помандрувати на собачому хвості. Як не є, а все не пішки.
Та арніка лиш голівкою похитала:
– Ні, не чекатиму.
Вийшла на широке роздоріжжя – котрим шляхом податися?
– Повій, вітре, по Карпатах, – просить вона. – Політай, подивись, може, побачиш, де джерело з живою водою?
Повіяв вітер, облітав гори та й розказує:
– Вуйко Петро нові ворота ставить, дівці Аничці на весілля струцні [1] печуть. Більше я нічого не побачив!
– Може, ти, лісовий шуме, про живу воду почуєш? – знов питає арніка.
Прокотився лісовий шум верховинами і до арніки вернувся:
– Попід буками суниці достигли, у лісі білі гриби кинулися, а в гнізді у горлиці вилупились пташенята. Більше я нічого не вивідав!
Оглянулася арніка: в кого ще про живу воду спитати? Ніде нікого, тільки серед неба мала цяточка, мов мачинка.
– Чи то ти, славний орле беркуте? – питає арніка.
– Я, – проклекотів з неба беркут. – Я один знаю про те, що ти шукаєш, бо далеко літаю, а ще далі бачу.
Спустився донизу, сів на сивому камені.
– За верхами, за лісами, аж там, де баба дріт пряде, стоїть найстарша гора на ймення Говерла. Вона головою в небо впирається, блискавками підперізується. З її верха й витікає живе джерело! Тільки як ти туди дістанешся, дитинко-зеленинко?
Уклонилась арніка славному орлові беркутові:
– Мушу дістатися.
Де трава висока – вітер стежку прогорне. Де потічок біжить – верба гілки, наче кладку, простеле.
– Чи сюди до найстаршої гори на ймення Говерла? – гукає арніка.
– Сюди, сюди! – кивають трави. – Через бір, але в бору стережися: там блуд сидить, мандрівників збиває з дороги!
– Дякую, буду стерегтися.
А блуд уже здалеку арніку примітив. Позаплутував стежки, позамикав дороги, сам зачаївся за корчем та й чекає.
Зайшла арніка в бір. Ялинове гілля нависло над головою, під ним присмерк, вогкість, застояне павутиння... Глядь – а стежки під ногами нема! Метнулась арніка вправо, кинулась уліво, – блудові ж цього й треба. Підкрався ззаду і тихцем до неї причепився. Враз арніці закрутилося в голові і так усе переплуталося, що ніяк не впізнає, ні куди їй іти, ні звідки прийшла. Зовсім заблудила! І нема в кого дороги спитати. Глухі ялини мурмочуть щось своє, а долі, на глиці, лиш зеленаві поганки позбирались на відьомську раду.
– Ходи до нас, на тиху глицю, в сонне павутиння, – кличуть арніку. – Тут забудеш мандри, задрімаєш, – повік не прокинешся...
– Я не хочу спати! – затріпотіла арніка листям.
– Ходи, ходи! – хихочуть поганки. – В наш бір ні півні не доспівують, ані пси не догавкують. Вже тобі звідси нема дороги!
Тут арніка не на жарт злякалася: хто допоможе, хто з бору виведе? І раптом, мов зі сну, зринув у пам’яті шепіт: «...білі гриби кинулися...» Це ж лісовий шум розказував, що тепер грибна пора! Значить, десь має бути і гриб-боровик.
Стала арніка серед ялиць і проказала чарівну примовку, якою діти викликають доброго господаря бору:
– Грибе, грибе, покажися: чи ти в горі, чи в долині, чи на буковині?
– Ось де я! – обізвався боровик.
Виліз з-під глиці, обтрусив бриля від голок.
– Чого тобі?
– Добродію боровиче, виведи мене з бору! Я йду до Говерли, та от – заблукала...
– Знаю, чиї це витівки! – каже боровик. – Ану повернись!
Не встигла арніка повернутись, як блуд скік з плечей! І сховався за ялицю. Арніка відразу й упізнала місцину:
– Оце я звідти надійшла... А туди, під гору, простувала!
– Правильно, туди на Говерлу, – говорить боровик. – На ось білу нитку з моєї грибниці, щоб блуд удруге не заморочив. Тільки гляди не обірви!
Йде арніка та й іде. Дивиться – а попереду круті скелі, дике каміння.
– Чи туди до Говерли?
– Туди, – відповідають хмари, що спочивали між верхами. – Але там сидить дід з торбою, той, що неслухняних дітей забирає. Тебе, малу, побачить – теж забере.
– Ой, лихо, – сполошилась арніка. – Але піду: буду від діда між камінням ховатися.
Пішла. Дороги нема – одна крутизна, ще й каміння босі ноги коле. Раптом хтось сердитий – хап арніку! То дід повертався з села з порожньою торбою, бо там неслухів не знайшлося. Схопив арніку, в торбу вкинув, тугим вузлом зав’язує та ще й примовляє:
– А не ходи одна лісами! А не лазь дикими скелями!
– Пустіть мене, діду! – благає арніка. – Люди добрі, порятуйте! – Але дід тільки сміється.
– Не лементуй, даремно криком не виголоднюйся, – кепкує він. – Однак ніхто тебе не врятує.
А недалеко йшла Аничка з дружками в сусіднє село, просити людей на весілля. Почула крик.
– Пустіть, діду, арніку. Я за те в вашу торбу струцень покладу.
Струцень пахучий, рум’яний, з доброї пшениці. Дід такого давно не куштував.
– Та... Те... Туди малим не можна! – насупився старий.
– Ой дідуню! Арніка стільки світу пройшла, хай мандрує далі. Нате струцень, буде на обід.
Пустив дід арніку. Вона подякувала дружкам та Аничці, пішла далі.
А далі – що це хурчить на всі гори? То баба дріт пряде, залізне веретено крутить, а воно гуркоче, аж гуцули на Говерлу не зважаться підніматися: кажуть, гроза буде.
– Звідки ти, дитинко? – питає баба в арніки.
– Ой, здалеку! Ноги збила, гори обходила.
– То розкажи, що в світі діється. Бо я сиджу пряду, нікуди не ходжу, нічого не бачу.
Сіла арніка, розповіла про Аничку з дружками, про достиглі суниці, про горличчиних пташенят, а найбільше – про сонечко за хмарами і заплакану дівчинку.
– Таке лихо вчинилося! – заклопоталася баба. – Набери мерщій води, віднеси тій дівчинці для хворої мами!
Взяла баба арніку за руку, привела до живого джерела.
– У віщо тобі, дитинко, води зачерпнути?
А в арніки ні горнятка, ні відеречка!
– Я її сама нап’юся...
Напилася, бабі подякувала – і гайда назад через дикі скелі, де дід сидить, струцнем частується, через бір похмурий (там боровик – щирий провідник, а виріс – голова як добрий полумисок!), через річки-потоки, через верхи високі. Добралася в те село, де в дівчинки захворіла мама. Постукала у вікно:
– Дівчинко-леліточко, я живу воду принесла! Візьми мою галузку.
Дівчинка взяла, зварила на ній чаю, дала мамі напитися – мама й одужала. В ту ж мить усе навкруг засміялося, заряхтіло, засяяло! То сонце прогорнуло хмари і сипнуло золотим промінням.
Зраділи верхи і доли, зраділо зіллячко на полонині Цапул:
– Наша арніка живу воду принесла!
Тільки арніка глянула на себе і засмутилася: листя по далеких шляхах обшерхло, обтріпалося, ніжки позбивані... А вже пора цвісти.
– Не журись, арніко! – мовить сонце. – Розгорни пелюстки!
Арніка послухаалась, розтулила пуп’янок – а з нього квітка, мов сонечко, так і сяє!
– Це тобі нагорода, що мій смуток розігнала! – всміхнулось сонце і поцілувало арніку.
Звідтоді цвіте арніка сонячним цвітом.
А жива вода в її стеблах так і лишилася. Як хто з гуцулів захворіє, то й шукає арніку. Кажуть, нема над неї зілля на всі Карпати!
[1] Струцні – весільне печиво у гуцулів.