Подружилися якось віл, осел, баран і цап і надумали тікати од своїх хазяїв, щоб пожити на волі. Осел наготував сакви з їжею, віл – мішок сіна. Нав’ючили усе це ослові на спину та й пішли. Пройшли трохи й надибали вовчу голову.
– Баране, а візьми-но ту вовчу голову та кинь її в торбу! – сказав віл.
Баран був сильний, але полохливий і побоявся взяти голову. Глянув і обійшов її. Тоді цап, слабосилий, але безстрашний, узяв ту голову й заховав у торбу. Пішли вони далі. Йшли, йшли і зайшли в ліс. Бачать, вогонь горить. Чом не піти туди, не погрітися трохи? А прийшли, то таке побачили! Сидять круг вогню вовки, кашу варять.
– Добривечір! – кажуть їм друзі.
– Доброго здоров’я! – відповідають вовки.– Варимо оце кашу, а м’ясо саме йде.
Злякався баран та й каже:
– Як треба м’яса, то й у нас є.– І звелів цапові: – А вийми те м’ясо з торби!
Цап до торби та й виймає вовчу голову.
– Давай більшу,– втрутився віл.– Що цієї голови – бачиш, скільки їх, усім треба, щоб вистачило.
Цап знову виймає ту саму голову.
– Цю?
– Та ні! Діставай більшу! – закричали друзі.
Поклав цап вовчу голову в торбу, попорпався трохи, тоді вийняв її та й питає:
– Цю, чи знову не ту?
– Ні, більшу, більшу давай! – закричали всі.
Слухають вовки та й думають: «Он скільки побратимів наших побили, поки прийшли сюди. Що ж буде з нами?»
От один вовк і каже:
– Піду-но я води принесу. Треба долити в кашу! – Пішов та й не вернувся.
Інші чекали, чекали, тоді ще один озивається:
– Чогось забарився наш товариш. Чи не скоїлося чого? Піду і я по воду.– Пішов та й не вернувся.
А за ним і ті вовки розбіглися. Зостався тільки один, та й той старий-престарий.
От баран його й питає:
– Куди це поділися твої побратими? Пішли по воду та й не вернулися!
– Сам дивуюся, куди вони могли подітися? Може, що скоїлося з ними в лісі? Піду-но я побачу,– сказав старий вовк і, як дим, щез у лісі.
А друзі посідали коло вогню. З’їли кашу, напилися води й полягали спати. Не прийшли вовки й на другий день, а тоді й зовсім подалися кудись з лісу. І зажили друзі вільно й щасливо.