Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Розумний Яро (вірменська казка)

Казки про:
1205

Розумний Яро (вірменська казка)Жили-були в одному місті три дурисвіти безбороді. Щоднини виходили вони на шлях та й ошукували зустрічних селян як тільки могли. Якось один селянин, на ім’я Яро, вирядив до міста свого сина, щоб той продав корову.

– Прав, синку, за неї не менше трьох золотих, така вже вона гарна та молочна!

От погнав хлопець корову, аж гульк – перестріває його за селом один безбородий.

– Здоров був, братику! – каже безбородий.– Чи не продаси, бува, теля?

– Добридень,– відповідає хлопець,– але яке ж це теля? Це наша корівка, гарна та молочна.

– Корівка? – зареготав безбородий.– Це ж теля, а не корова! Якщо вже намірився його продати, ось тобі тридцять курушів.

– Ти що, на глузи мене береш? – відповів хлопець і погнав корову далі.

Невдовзі бачить – ще один безбородий чимчикує.

– Продай теличку, хлопче,– каже безбородий.

– Це корова, а не теличка,– заперечує хлопець.

– Оце так устругнув! – глузує безбородий.– Слухай-но, братику, я тобі заплачу на десять курушів більше, ніж будь-хто. Не пристанеш на мою ціну – пожалкуєш.

– Ні,– сказав хлопець і погнав корову далі. Іде він та й думає: «Може, й справді батько замість корови теличку дав?»

Незабаром дістався хлопець до міста. Тут перепинив його третій безбородий:

– Продай телицю!

– Це ж корова,– вже невпевнено відповідає хлопець.

– Хай мене грім поб’є, коли не телиця,– клянеться безбородий,– чи ж мені тебе дурити? Продай мені її, а я тобі дам за неї на п’ятнадцять курушів більше, ніж будь-хто.

Розумний Яро (вірменська казка)– Що за чудасія? – дивується хлопець.– Хто не стрінеться, всі торочать, що в мене теличка, а не корова. Мабуть, і справді так.– Хлопець і каже: – Хай уже по-твоєму, давай гроші!

Взяв хлопець гроші, повернувся додому й зразу до батька:

– Тату, а чому ти вирядив мене з теличкою, а казав, що з коровою? Хто не стрічав мене, всі в один голос казали, що то теличка. Але я продав її за гарні гроші – сорок п’ять курушів узяв.

– Чи ж ти не бачив? – розгнівався батько.–Хто ж це тебе обдурив?

– Не знаю, тату, їх було троє і всі безбороді.

– Ага, то це безбороді? Ну, хай начуваються!

Яро був чоловік доброї душі і гострий на розум, але грошей у нього не водилось. Майнув він до сусіда та й каже:

– Позич мені три золотих.

Дав сусід йому три золотих, вернувся Яро додому, зайняв свого віслюка та й погнав до міста. Іде собі, нараз бачить – йому навстріч один безбородий. Яро хутенько підіклав віслюкові під хвоста нові золоті. А як порівнявся з безбородим, стьобнув віслюка лозиною, той махнув хвостом, і один золотий упав на землю. Яро неквапно підняв золотого й поклав до кишені. Побачив таке безбородий, зрадів.

– Братику, продай віслюка.

– Ні, братику, цьому віслюкові ціни нема. Навіть сім колін твоїх дідів і прадідів у складчину не викуплять його.

Та й попростував собі далі.

А коли трапився другий безбородий, знову хльоснув віслюка, і знову в того з-під хвоста викотився золотий, а Яро неквапно поклав його до кишені. Те ж саме утнув Яро і перед третім безбородим. Упевнилися безбороді, що віслюк щедрий на золото, і ну вмовляти:

– Продай, братику, віслюка, ну продай!

– Та ви що, з глузду з’їхали? Чи ж вистачить у вас грошей, щоб заплатити за нього? Єдине, що можу зробити,– позичити його вам на день за невеличку платню.

– То нехай вже й так, давай!

Розумний Яро (вірменська казка)Торгувалися вони, торгувалися та й зійшлися на тому, що заплатять за віслюка вісім тисяч курушів.

Забрав один безбородий віслюка, трохи потримав у себе, але розжився тільки на купу кізяків. Пригнав тоді віслюка до своїх побратимів – і ні пари з уст. Скоро й ті упевнилися, що їх обдурено.

– А щоб його ноги не носили, дурисвіта! Ошукав нас та ще й за які гроші!

А Яро тим часом повернувся додому та й міркує, що ж йому далі робити. Від безбородих не так-то легко відкараскатись. Тоді Яро купив двох зайців та й каже жінці:

– Жінко, оце я піду в поле й візьму з собою зайця, а другого ти приховай. А як прийдуть безбороді, то випровадь їх до мене, а сама приготуй дванадцять різних страв. Хочу я одну штуку встругнути,– сказав, а сам пішов на поле.

Ледь розвиднілось, як прибігли захекані безбороді.

– Де той ошуканець Яро?

– У полі працює,– відказує жінка.

Так і не відхекавшись, вони подалися в поле. А як допалися до Яро, то замалим не роздерли його.

– Братове,– мовить Яро,– даремно ви гніваєтесь на мене. Гроші я вам поверну, вони у мене вдома. Постривайте лишень, ось закінчу роботу, та й підемо додому. Пообідаємо, а тоді й грошики вам оддам, не з’їв же я їх.

По цих словах дістав Яро зайця та й наказує:

– Ану, зайцю, біжи-но додому та передай жінці, нехай зготує для мене й для гостей дванадцять страв,– та й випустив.

Звичайно, заєць щодуху дременув у гори, та безбородим здалося, що він побіг прямо до двору Яро.

Запрошує Яро безбородих:

– Ну, братове, ходімо до мене, там перекусимо, і я поверну вам гроші. Я ж не з тих, хто ласий до чужого.

Вдома Яро гукнув:

Розумний Яро (вірменська казка)– Дружинонько, садови нас за стіл!

Розставляє дружина Яро дванадцять страв, а безбороді дивуються: «Та й розумний зайчисько у Яро».

Яро каже:

– Годі вам, братове, думати-гадати, сідайте-но їсти. Смачного вам! А я затим і гроші вам поверну.

По обіді Яро закричав:

– Жінко, неси-но мерщій ключ! Я оддам їм гроші!

Жінка трохи загаялась. Яро вдав, що це його розгнівало, схопив палицю, мовляв, усипав би тобі, коли б не гості!

– Та грець із ними, з тими грошима,– заспокоюють його безбороді,– краще ми у тебе того зайця перекупимо.

– Ні, ви мене й не підбивайте, зайця я вам не продам! Мало я мав мороки, продавши вам віслюка? А тепер ви мені про зайця торочите!

Але жадібні безбороді розміркували собі так: «Вчений заєць не тільки поверне нам наші збитки, а й сторицею винагородить нас». Дали вони за зайця стільки, скільки й за віслюка, та й пішли додому зі своїм покупом. Недалеко від міста безбороді витягли з торби зайця та й наказують йому:

– Скачи до наших жінок, передай, щоб обід готували.

Заєць, звісно, як чкурнув–тільки його й бачили!

Прийшли безбороді додому, побачили, що жінки палець об палець не вдарили, та й всипали жінкам доброї прочуханки. Божаться жінки, що ніякого зайця і в очі не бачили. Тут прояснилось безбородим, що вони ще раз у дурні пошилися. Вони знову до Яро. Але той завчасу приготувався до цієї зустрічі. Він узяв бичачий міхур, налив туди крові та й каже до жінки:

– Безбороді, либонь, знову навідаються. Начепи цей міхур собі на шию. Як вони з’являться, я тобі скажу: «Швидше неси гроші!», а ти й виду не подавай, мовби не до тебе річ. Я розізлюся й закричу на тебе, а ти ніби й не чуєш. Тоді я вхоплю ножа, кинуся до тебе, але ти не лякайся, я лише міхур проштрикну. А як лине кров, ти прикинься мертвою.

– Гаразд,– каже жінка.

Не встигли безбороді й на поріг ступити, Яро як загорлає на жінку:

– Швидше неси гроші!!!

А та хоч би що. Яро, вдавши, що не тямить себе від злості, ухопив жінку та з ножем до міхура. Кров так і чвиркнула. Жінка впала додолу, витяглась, чистісінько тобі мрець!

Безбородих страх пойняв. А що коли й вони до вбивства причетні! Кинулись вони з хати, та від страху ніяк у двері не втраплять.

– Дурисвіти! – закричав на них Яро.– Це ж через вас я свою безневинну жінку занапастив. Ось я доберуся до вас, постривайте-но!

У безбородих мало душа не вискочила. Якось ті двері намацали та навтіки, подалі від того Яро! А Яро та його жінка зраділи, що розквиталися з безбородими.