Сталося якось в одній країні велике лихо: налетів звідкілясь дев'ятиголовий змій Чудо-Юдо й ухопив з неба сонце й місяць...
Горюють люди, плачуть: і темно без сонця, і холодно.
А жила в тій країні бідна вдова. І мала вона малого сина – так років із п’ять. Тяжко жилося вдові в голоді та в холоді. Одна тільки й утіха була, що синок розумний та відважний росте.
І жив там недалеко багатий крамар. Був у нього син – таких же років, як удовин.
Заприятелював крамаренко з удовенком. Бувало, як прокинеться, так і біжить до нього гратися. Пограються в хаті, при скалці, а потім ідуть на вулицю. Звісно, діти: треба ж їм і колесо покачати, і на річку побігти.
Усе було 6 добре, коли б не це лихо – невесело гратися без сонця...
Одного разу удовенко каже крамаренкові:
– Ех, якби я те їв, що ти, то став би богатирем, а тоді Чудо-Юдо переміг би, сонце-місяць у нього відібрав би й на небо повісив би!
Прийшов крамаренко додому й розповів батькові, що йому удовенко говорив.
– Не може того бути! – дивується крамар.– Піди поклич його на вулицю – хочу сам послухати.
Пішов крамаренко до приятеля, кличе його гратися.
– Я їсти хочу,– відповідає удовенко.– А в нас і шматочка хліба нема...
– Ходімо на вулицю, я тобі винесу хліба.
Повернувся крамаренко додому, взяв окрайчик хліба, виніс приятелеві.
З’їв удовенко хліб, повеселішав.
– Чи пам’ятаєш, що ти мені вчора говорив про Чудо-Юдо? – питається крамаренко.
– Пам’ятаю.
І переказав слово в слово, що він вчора говорив про Чудо-Юдо.
Крамар стояв за ворітьми й усе чув на власні вуха.
«Еге ж,– подумав він собі,– це, мабуть, не простий хлопець. Треба взяти його до себе. Побачимо, що буде».
Узяв крамар у свій дім удовенка, почав годувати його тим, що сам їв. Бачить, і справді – росте удовенко як на дріжджах. Через рік чи два став такий дужий, що й самого крамаря повалить. Написав тоді крамар цареві: «Так і так, ваша царська величність, живе в мене удовенко, він береться, як виросте, Чудо-Юдо перемогти, сонце й місяць на небо повернути...»
Цар прочитав і відписує: «Зараз же доставити удовенка в мій палац».
Запріг крамар пару коней, посадив удовенка на воза й повіз до царя.
– Чим тебе, удовенку, годувати, щоб ти виріс богатирем? – питається цар.
– Годуйте мене три роки воловою печінкою,– відповідає удовенко.
Цареві волів не купувати: наказав – і почали різати волів, печінкою годувати удовенка.
Росте тепер удовенко ще краще, як на крамаревих харчах. І гуляє в царських палацах із царенком – однолітком.
Минуло три роки. Каже удовенко цареві:
Тепер я піду Чудо-Юдо шукати. Але хочу, щоб твій син і крамаренко були в мене за товаришів. Усе ж веселіш у дорозі.
– Добре,– погоджується цар. – Нехай ідуть з тобою.
Аби тільки Чудо-Юдо перемогли.
Надіслав він крамареві листа, щоб син у палац з’явився. Дуже не хотілося крамареві пускати сина у велику й небезпечну дорогу, та з царем сперечатися не будеш.
Приїхав крамаренко до царського палацу. Тоді удовенко й каже царенкові:
– Скажи батькові, щоб він викував мені булаву, пудів на шість. Буде чим від собак оборонятись, а то я їх боюся.
– І мені,– каже крамаренко,– хоча б пудів на три...
– А я що ж, гірший за вас: мені також треба в дорогу булаву, хоча б пудів на два,– каже царенко.
Пішов він до батька, сказав йому. Цар повелів ковалям викувати хлопцям по булаві: удовенкові на шість пудів, крамаренкові – на три, своєму – на два.
Узяв удовенко свою булаву, вийшов у чисте поле і жбурнув її в небо. Пробула булава в небі годин зо три й летить назад. Удовенко виставив праву долоню. Булава торохнулася об долоню й переламалася навпіл.
Розізлився удовенко й каже царенкові:
– Скажи батькові, щоб не вводив в оману! З такою булавою і я загину, і ви. Нехай звелить ковалям, щоб викували мені булаву міцну й велику – пудів на шістнадцять.
– А мені пудів на шість! – каже крамаренко.
– А мені – на три! - каже царенко.
Пішов він до батька і сказав йому про це.
Викликає цар до себе ковалів:
– Ви, такі-сякі, що собі думаєте! Чому неміцну булаву викували удовенкові?
І велить їм, щоб викували три нові булави – більші й міцніші. Ковалі стук та грюк – викували три нові булави.
Узяв удовенко свою булаву, вийшов у чисте поле і жбурнув її в небо. Пробула булава в небі з ранку до вечора й летить назад. Удовенко підставив коліно – булава вдарилася об нього й переламалася навпіл!
Пішов удовенко з приятелями сам до царя:
– Коли ви хочете, щоб я Чудо-Юдо переміг і сонце-місяць у нього відібрав, то звеліть мідникам, нехай виллють мені міцну булаву пудів на двадцять п’ять, щоб вона не ламалася.
Крамаренко каже:
– А мені на дев’ять пудів!
Царенко каже:
– А мені й на шість досить.
Покликав цар мідників і звелів їм вилити без ніякого шахрайства три булави: одну на двадцять п’ять пудів, другу на дев’ять, третю на шість.
Узяв удовенко мідну булаву в руки, повеселішав – сподобалася вона йому. Потім вийшов у чисте поле, жбурнув булаву в небо. Залетіла булава за найвищі хмари. Цілий день і цілу ніч ходив удовенко полями, лугами, чекав булави. Нарешті, на світанку, чує: летить булава з-за хмар.
Підставив удовенко плече – булава вдарилася й покотилася на землю ціла.
– Оце булава справжня! – каже він. – З такою булавою і в білий світ можна подаватися, з поганим Чудом-Юдом змагатися.
Крамаренко й царенко також раді,– добрі і їм булави вилили мідники!
Випробував так удовенко свою силу й каже приятелям:
– Ідіть попрощайтеся з батьками. Треба нам у дорогу збиратися.
Царенко пішов, а крамаренко відмовився:
- Навіщо мені час витрачати: я вже попрощався з батьком, як сюди їхав.
Зібралися хлопці й вирушили у велику дорогу.
Одне царство проминули, друге, третє – дійшли до калинового мосту. Бачать – стоїть недалеко від мосту старенька хатинка.
– Давайте,– каже удовенко,– переночуємо тут, відпочинемо днів кілька. Бо невідомо, яка ще дорога перед нами лежить.
Зайшли до хатинки. У ній стара бабуся кужіль пряде. Сказали хлопці бабусі «добрий вечір» і попросилися переночувати:
Ми, бабусю, з великої дороги, дуже втомилися...
– Ночуйте собі на здоров’я,– каже бабуся.– Той, хто по дорогах ходить, хати з собою не носить.
Розбалакався удовенко з бабусею й довідався, що потрапили вони в царство поганого змія Чуда-Юда: саме туди, куди їм і треба!
Настала ніч. Удовенко думає: «Треба варту на калиновім мості поставити, щоб хто зненацька не напав».
Посилає він на варту царенка.
Зійшов царенко на калиновий міст, потупав трохи та й думає собі: «Чого мені тут стояти на видноті? Як буде хто йти чи їхати, то й побачить мене. Піду краще ляжу під мостом – там спокійніше». Так і зробив.
Тим часом удовенкові не спиться: «Треба,– думає,– перевірити, чи стоїть царенко на варті».
Вийшов він опівночі на калиновий міст, дивиться, а вартівника й нема!
Поки він шукав царенка, бачить – їде на полювання триголовий змій, молодший брат Чуда-Юда. На середній голові в нього гостроокий сокіл сидить, збоку прудконогий хорт біжить. Кінь, як ступив на міст, відразу заіржав, хорт загавкав, а сокіл заджеркотав.
Ударив молодший Чудо-Юдо коня між вуха:
– Ти чого, трав’яний лантух, заіржав? А ти, псине м’ясо, чого загавкав? А ти, яструбине пір’я, чого заджеркотав? Коли супротивника мого чуєте, то тут його й близько нема. Є в мене тільки один супротивник, але живе він за тридев’ять земель, у тридесятім царстві. Це – удовенко. Та сюди й ворон костей його не занесе!
Почув ці слова удовенко й відповідає:
– Доброго молодця не ворон кості заносить – він сам приходить!
Налякався змій:
– То ти тут, удовенку?
– Тут, нечиста сило!
– Ну, що будемо робити: битися чи миритися?
– Не для того я неблизький світ ішов, щоб з вами, поганими, миритися, а для того, щоб битися!
– То дми точок! – закричав змій.
Удовенко відповідає:
– Тобі треба – ти і дми. У тебе три духи, а в мене один. Я до панських розкошів не звик: можу битися й на сирій землі.
Зліз Чудо-Юдо з коня, дмухнув на три духи, і став гладенький тік на три версти.
Почали битися.
Три години билися. Переміг удовенко молодше Чудо-Юдо: збив йому всі три голови. Коня на зелений луг пустив, хорта й сокола в чисте поле. А сам повернувся в хатинку й уклався спати.
Назавтра приходить царенко з варти.
– Ну як тобі там вартувалося? – питається удовенко.– Може, йшов хто чи їхав?
– Ні,– відповідає царенко,– за цілу ніч навіть і пташка не пролетіла...
«Ненадійний ти в мене товариш,– думає удовенко.– Очевидячки, треба більше на себе покладатися».
Наступної ночі посилає він на калиновий міст крамаренка.
Походив крамаренко по мосту й міркує собі: «Навіщо мені важити тут своєю головою? Піду краще під міст, ляжу спати».
Так і зробив.
Опівночі удовенко вийшов на міст перевірити, чи стоїть на варті його товариш. Подивився сюди-туди – нема! Коли раптом бачить: виїжджає на калиновий міст Чудо-Юдо з шістьма головами. Кінь здибився, гучно заіржав, хорт загавкав, сокіл заджеркотав. Чудо-Юдо коня торох між вуха!
– Чого, трав’яний лантух, заіржав? А ти, псине м’ясо, чого загавкав? А ти, яструбине пір’я, чого заджеркотав? Тут нема для мене супротивника, силою рівного. Є він, щоправда, та за тридев’ять земель, у тридесятім царстві,– удовенко. Але ж сюди й ворон кісток його не занесе!
Удовенко відповідає:
– Доброго молодця ворон кісток не заносить – він сам приходить!
– А-а, то ти тут, удовенку?
– Тут, нечиста сило!
– Ну, що ж: будемо битися чи миритися!
Не для того я неблизький світ ішов, щоб з вами, поганими, миритися, а для того, щоб битися!
– А я радив би тобі, удовенку, краще миритися, бо я тебе вб’ю.
– Уб’єш, тоді й говоритимеш.
– Ну, то дми точок! – гримнув Чудо-Юдо.
Тобі треба – то і дми. У тебе шість духів, а в мене один. Мені й без точка добре: я мужичий син, до розкошів не звик, можу битися й на сирій землі.
Зліз Чудо-Юдо з коня, дмухнув на шість духів, і став гладенький тік на шість верст.
Почали битися.
Билися шість годин. Удовенко збив Чудові-Юдові всі шість голів. Коня на зелений луг пустив, хорта й сокола в чисте поле. А сам повернувся в хатину й уклався спати.
Назавтра приходить вартівник, будить удовенка:
– У чужому краю засинати не можна. Я от цілу ніч й ока не зімкнув...
Подумав удовенко: «І на цього товариша мала надія. Треба тільки на себе покладатися».
Настала третя ніч. Удовенко випровадив бабусю в клуню ночувати, а сам устромив у стіну ніж, підставив кухоль і каже приятелям:
– Коли в цей кухоль капне з ножа кров, то біжіть мені на допомогу.
А щоб приятелі не заснули, дав їм карти і звелів грати у воза.
Але тільки-но він вийшов за поріг, як ті покидали карти й уклалися спати.
Прийшов удовенко на калиновий міст, став на варту.
Якраз опівночі бачить – виїжджає на калиновий міст старший Чудо-Юдо з дев’ятьма головами. На грудях у нього місяць сяє, на середній голові сонце світить. Кінь під ним на коліна впав, гучно заіржав, хорт загавкав, сокіл заджеркотав.
Чудо-Юдо вдарив коня між вуха:
– Ти чого, трав’яний лантух, заіржав? А ти, псине м’ясо, чого загавкав? А ти, яструбине пір’я, чого заджеркотав?
Кінь каже:
– Ех, господарю, останній раз ти на мені на полювання їдеш...
– Що ти, вовче м’ясо, брешеш! Тут нема мого супротивника. Є тільки за тридев’ять земель, у тридесятім царстві удовенко, та сюди й ворон кісток його не занесе.
Вийшов удовенко наперед і відповідає:
– Доброго молодця ворон кісток не заносить – він сам приходить!
– Ах, то ти тут, удовенку?
– Тут!
– Ну, чого ж ти хочеш: битися чи миритися? Я радив би тобі краще миритися, бо ти молодий ще, щоб зі мною силою мірятися.
– Молодий чи не молодий, а не для того я неблизький світ ішов, щоб з тобою, злодію поганий, миритися, а для того, щоб битися.
– Ну, коли ти вже так наважився битися зі мною, то дми точок. Подивлюся, яка в тебе сила.
– Мені точок не потрібен: я і на сирій землі можу битися! А ти дми собі, коли звик по чистому ходити.
Зліз Чудо-Юдо з коня, дмухнув – на дев’ять верст гладенький тік став.
Почали битися.
Билися, билися – удовенко Чудові-Юдові три голови збив, а перемогти не може. «Де ж мої товариші? – думає він.– Чи не сплять вони?»
Просить удовенко в Чуда-Юда перепочинку:
– Царі-королі воюють і то перепочинок мають: давай і ми зробимо!
– Давай,– каже Чудо-Юдо.
Відійшов удовенко вбік, зняв з лівої руки рукавицю та як кинув у хатинку, де залишилися товариші,– то стріху всю геть зірвав. Приятелі ж ані поворухнулися – сплять як спали. Бачить удовенко нема підмоги.
Почали знову битися. Билися, билися,– збив удовенко ще три голови Чудові-Юдові, сам по коліна в крові стоїть, а останнім головам ради дати не може.
Знову просить він перепочинку.
– Що це ти, вишкірюється Чудо-Юдо, часто перепочинку просиш?
– А хіба в нас часу мало?
– Ну, давай перепочинемо.
Влучив удовенко хвилинку, як ворог відвернувся, та й шпурнув другу рукавицю в хатинку. Хатинку по самі вікна зірвало, а приятелі сплять як спали.
Перепочили трохи та знову почали битися. Удовенко вже мало не по пояс у крові стоїть, а останнім головам ради дати не може: сили не вистачає.
Тим часом і світати почало. «Приятелі, напевно, вже виспалися,– думає удовенко.– Треба їм ще раз про себе нагадати».
Знову каже він Чудові-Юдові:
– Царі-королі воюють і то перепочинок мають. Давай ми ще і третій раз перепочинок зробимо. А тоді будемо битися до кінця.
Чудо-Юдо також підупав на силі.
– Добре,– каже,– давай перепочинемо.
Скинув удовенко чобіт з лівої ноги і шпурнув його в хатинку.
Долетів чобіт до хатинки й розвалив її до самих підвалин. Схопилися з ліжка його приятелі, бачать – повний кухоль крові з ножа натекло...
– Ну,– кажуть,– видно, кепсько нашому товаришеві, коли так.
Схопили вони свої булави та кинулися на калиновий міст.
Угледів їх Чудо-Юдо й аж здригнувся:
– Ах, удовенку, тепер я знаю, чому ти перепочинку просив та чобіт з лівої ноги шпурляв! Перехитрив ти мене...
Як узялися приятелі утрьох молотити Чудо-Юдо з усіх боків, то Чудо-Юдо не знає, на кого й нападати.
Збили вони й останні три голови. Тут Чудові-Юдові й кінець настав.
Узяв тоді удовенко сонце й місяць і повісив на небо. І одразу світло по всій землі пішло. Вибігли люди на вулицю, радіють, тішаться, на сонці гріються...
Повернулися приятелі до бабусі, збудували їй нову хатинку, ще кращу, як була, і вирішили трохи відпочити перед дорогою.
Царенко й крамаренко сплять, гуляють, а удовенко все думає: Чудів-Юдів більш нема на світі, але ж залишилися ще їхні дружини-відьми. Щоб не накоїли вони лиха якого!
Покинув він приятелів, а сам переодягся й пішов у палаци Чудів-Юдів.
– Чи не треба вам наймита? – питається у відьом.
– А треба, – відповідає старша відьма.– Ми ж тепер посиротіли: нема кому працювати. Усіх трьох чоловіків наших удовенко повбивав. Та нічого – і ми його зі світу зведемо!
– А як же ви його зведете зі світу? – питається наймит.– Він же, певно, дужий чоловік.
– У нього сила, а в нас чари,– каже дружина молодшого Чуда-Юда.– От буде він зі своїми помічниками їхати назад, у своє царство, то я на дорозі джерелом розіллюся: нап’ються вони води – і каюк їм.
– А коли це не допоможе,– каже дружина середульшого Чуда-Юда,– то я солодкою яблунею зроблюся. З’їдять вони по яблуку і більше не захочуть...
– Ви зробите те,– каже дружина старшого Чуда-Юда,– без чого вони можуть і обійтися. А я придумала краще: на сто верст квітчастим лугом розстелюся. А збоку тінисту вербу поставлю. Будуть вони їхати, захочуть коней на лузі попасти, а самі під вербою відпочити. Як ляжуть, то й не
встануть. А кінь коли скубне три рази трави з такого лугу, то і йому більш не жити...
Удовенкові тільки цього й треба було. Дочекався він ночі і, як позасинали відьми, покинув палац та бігцем до приятелів.
Назавтра – тільки на світ благословлялося – пішли вони на зелений луг, половили коней Чудів-Юдів. Удовенко сів на коня дев’ятиголового Чуда-Юда, крамаренко – на коня шестиголового, а царенко – на коня триголового Чуда-Юда. І поїхали в своє царство.
Їдуть вони полями, їдуть борами, доїжджають до джерела. І тут царенкові й крамаренкові так пити захотілося, що витримати не можуть. Удовенко й каже:
– Ви все-таки люди не мужичого стану. Почекайте, я вам сам води принесу.
Зіскочив він з коня, підійшов до джерела й давай бити його булавою. Натовк так, що сама грязюка та кров зосталися.
Приятелі мало не плачуть:
– Навіщо ти це зробив? Ми від спраги помираємо...
– Не джерело це,– каже вдовенко,– а наша зрада.
Сів він на коня, і поїхали далі.
Під’їжджають до яблуні. І такі на ній яблука ростуть – червоні та рум’яні, самі в рота так і просяться.
Кинулися товариші до яблуні, та удовенко зупинив їх:
– Почекайте! Ви все-таки люди панського стану – я вам краще сам яблук нарву.
Підійшов він до яблуні, ударив булавою та відразу повалилася й зів’яла.
– Навіщо ти це зробив? Ми б хоча по яблучку з’їли...
– Не яблука це, а смерть наша,– каже вдовенко.
Поїхали далі. Під’їжджають до квітчастого лугу. Угледіли
вербу тінисту, і так усім спати захотілося – ради нема.
А коні аж копитами землю б’ють – до квітчастої трави рвуться.
Зупинив удовенко коня:
– Піду подивлюся, чи можна коней на цьому лузі пасти.
Підійшов до верби та як почав її булавою дубасити, то
луг одразу й засох, а від верби самі кістки зосталися.
– Ну, от бачите, яка це верба і який луг,– каже він товаришам.
Переїхали сухий луг і спинилися ночувати в зеленій діброві. Коней пастися пустили, а самі повечеряли й спати лягли. Три дні й три ночі спали. А як прокинулися, удовенко й каже приятелям:
– Тут уже царство наше недалеко. їдьте собі додому самі. А то ваші батьки давно чекають вас. У мене ж батька нема. Я ще по білому світу погуляю.
Попрощався удовенко з приятелями й поїхав по білому світу гуляти.
Чи довго він їздив, чи недовго – приїжджає до царя Постоянця. А той цар був з одним боком, з одним оком, з одною ногою, з одною рукою, половина голови й половина бороди. І дуже кохався він у конях.
Побачив він коня удовенкового й каже:
– Давай наввипередки побіжимо навколо палацу. Коли я тебе випереджу – заберу твого коня, а коли ти мене – віддам тобі своє царство.
Подумав удовенко: «Не може бути, щоб однобокий та одноногий цар випередив мене». І погодився.
Кинулися бігти. Удовенко й трьох кроків не ступив, а одноногий цар уже три рази навколо палацу оббіг...
Забрав цар Постоянець коня удовенкового й поставив у свою стайню.
Удовенко мало не плаче: шкода коня. Почав він прохати в царя:
– Як хочеш прислужуся тобі – віддай коня!
Подумав цар Постоянець і каже:
– Живе в тридев’ятій землі, у тридесятому царстві баба Каргота. Є в неї дванадцять дочок, як одна: волос у волос, голос у голос, лице в лице. Будинок бабин високим частоколом обгороджений, і на кожному кілку людська голова стримить: це все ті, що в свати до бабиних дочок приходили. Тільки один кілок вільний. Так-от: коли висватаєш за мене найменшу дочку баби Карготи,– поверну тобі коня.
Подумав удовенко: коли не погодиться,– не бачити йому коня, як своїх вух.
А коли погодиться, то, може, і без голови зостанеться, а може, і з головою, і з конем.
– Добре,– каже він цареві.– Піду сватати.
Іде він, іде, бачить – біжить чоловік по морю, як по мосту. Задивився удовенко на бігуна.
– Добрий день тобі, Морський Бігуне! – привітався до нього.
– Доброго здоров’ячка, удовенку! Куди йдеш, куди дорога твоя веде?
– Іду до баби Карготи сватати її найменшу дочку за царя Постоянця.
– Візьми й мене з собою. Я тобі не заваджу.
– Ходімо.
Ідуть удвох. Бачать – чоловік одним вусом млин тримає, що на дванадцять каменів меле, а другим хмари підпер.
– Добрий день тобі, Вусачу!
– Доброго здоро’ячка, удовенку! Куди йдеш, куди дорога твоя веде?
– Іду до баби Карготи сватати її найменшу дочку за царя Постоянця.
– Візьми й мене з собою.
– Ходімо.
Пішли втрьох. Ішли, ішли, бачать – п’є чоловік воду з озера. Ціле озеро випив, а все кричить: «Пити хочу!»
– Добрий день, Водопою!
– Добрий день, удовенку! Куди йдеш, куди дорога твоя
веде?
– Іду до баби Карготи сватати її найменшу дочку за царя Постоянця.
– Візьми й мене з собою.
– Добре, іди з нами.
Пройшли трохи, бачать – гризе чоловік осикову колоду й усе кричить: «їсти хочу!»
– Добрий день, Ненажеро!
– Добрий день, удовенку! Куди йдеш, куди дорога твоя веде?
– Іду до баби Карготи сватати її найменшу дочку за царя Постоянця.
– Візьми й мене з собою.
– Іди з нами.
Пішли вони далі.
Підійшли до лісу. Зустрічають чоловіка в кожусі до п’ят. Стоїть він при дорозі та все рукавицями – лясь, лясь! І як тільки лясне – відразу дерева інеєм покриваються.
– Добрий день, Морозе!
Добрий день, удовенку! Куди йдеш, куди дорога твоя
веде?
– Іду до баби Карготи сватати її найменшу дочку за царя Постоянця.
– Без мене тобі з бабою Карготою не домовитися...
– То іди й ти з нами!
Пішли вшістьох. Ішли, ішли й прийшли до двору баби Карготи. Бачать – на всіх кілках голови висять, тільки на одному нема. Удовенко й каже:
– Отут моя голова сяде!
– Може б, і сіла,– усміхаються товариші,– якби не ми...
Почали шукати ворота. Та ніде їх нема. Тут Морський Бігун оббіг разів зо три навколо двору і знайшов ворота. Зайшли у двір.
Баба Каргота стоїть на ганку, дивується: як змогли знайти її ворота ці подорожні?
Підійшов удовенко до баби Карготи:
Добрий день, господине!
– Добрий день, удовенку! Чого прийшов до мене?
– Прийшов сватати твою найменшу дочку за царя Постоянця.
Ну що ж, сватай, коли не жартуєш. Але перед тим як
дочку сватати, покуштуй пивця з мого погрібця. Вип’єш усе – віддам дочку за царя Постоянця, не вип’єш голову зніму.
– Охоче вип’ю,– відповідає удовенко. – Я з великої дороги й вельми пити хочу. Та й приятелі мої також утамують спрагу.
Звеліла баба слугам, щоб завели удовенка з товаришами в пивницю. Завели їх слуги й на замок замкнули.
Удовенко з приятелями склянками п’ють, а Водопій – цілими бочками глитає. Вип’є бочку, стукне по ній кулаком – та й розсиплеться на клепки. Випив усі бочки й кричить несамовито:
– Бабо Каргото, давай ще пива!
Відчинила баба пивницю, бачить – усі бочки розбито, усе пиво випито!
– Пива в мене,– каже баба,– більше нема. А є пироги. З’їсте всі мої пироги – свататимете дочку.
Свати зраділи:
– Давай, бабо, свої пироги! Ми вельми стомилися, давно їсти хочемо.
Звеліла баба слугам відчинити другий погріб з пирогами. Пустили туди сватів. А пирогів у погребі – цілі гори.
Поки інші по пирогу з’їли, то Ненажера увесь погріб очистив, стіну проїв і кричить несамовито:
– Бабо Каргото, давай більше пирогів!
Розізлилася баба: три роки пекла вона з дочками пироги,
а свати за одну годину з’їли. Звеліла слугам натопити залізну лазню. Слуги так натопили, що аж стіни почервоніли. Баба каже сватам:
– Помийтеся в моїй лазні, переночуйте там, тоді говоритимемо про справу.
– Добре, бабко, ми по дорогах находилися, дуже запилилися,– лазня нам не завадить.
Повела баба сватів у лазню сама. Тільки удовенко підійшов до порога, як Мороз хап його за плече й поставив за собою. Сам увійшов першим, надів рукавиці, ляснув раз-два, й одразу прохолодою повіяло. Зайшли за Морозом усі свати, а баба двері зачинила й ключем замкнула...
Тут Мороз давай по лазні походжати, рукавицями помахувати:
– Ну як, не перестарався? Можна буде ночувати не вкриваючись?
Добра лазня,– хвалять товариші.– Не гаряча й не холодна,– якраз у міру.
Помилися і вклалися спати.
Назавтра посилає, баба Каргота слуг у лазню:
– Підіть повикидайте собакам попечених сватів!
Відчинили слуги лазню, а звідти виходять шість молодців,
як дубів.
Баба аж обімліла: нічого сватам вдіяти не може! От вона й каже удовенкові:
– Коли впізнаєш мою найменшу дочку, то свататимеш її за царя Постоянця. А не впізнаєш – посаджу твою голову на вільний кіл.
Удовенко зажурився й думає: «Як же її впізнати, ту найменшу дочку?»
– Я впізнаю,– шепоче Морський Бігун.– Я їх не раз бачив, коли вони приходили до моря купатися.
– Добре,– каже удовенко бабі,– веди своїх дочок.
Приводить невдовзі баба Каргота дванадцять дочок – волос у волос, голос у голос, лице в лице, плече в плече: як одна! Сама стала попереду, дочок за собою поставила.
Удовенко тричі бабиних дочок обійшов, а яка найменша,– не впізнав: усі однакові!
Тут Морський Бігун підморгнув й очима на найменшу дочку показав. Узяв її удовенко та й вивів наперед, до баби Карготи:
– Ось твоя найменша дочка!
Затрусилася баба від злості, та нічого не вдієш: не допомогли хитрощі!
Узяв удовенко бабину дочку за руку й повів за ворота. Але тільки вони вийшли,– стрибонула бабина дочка в небо, сіла на хмару й сміється. Тут Вусач підняв правий вус угору, підчепив її і зняв із хмари.
Бачить бабина дочка: з такими сватами не дуже пожартуєш, і заспокоїлася.
Пішли свати додому.
По дорозі кожен, як тільки дійде до свого місця, то там і залишається, де був: Морський Бігун зайнявся своєю роботою, Вусач своєю, Водопій своєю... А удовенко з бабиною дочкою пішли до царя Постоянця.
Цар натягав за цей час на удовенковому коні цілу яму смоли й підігріває її знизу: смола аж кипить. А зверху поклав тонку очеретину.
Прийшов до нього удовенко.
– Ось,– каже,– тобі, царю, найменша дочка баби Кар готи: насилу висватав! Віддай тепер мого коня.
Цар показав на очеретину й каже, посміхаючись у свою однобоку бороду:
– Перейдеш по цій кладці – віддам коня...
Подивився удовенко на тонку кладку – страшно зробилося. А бабина дочка штурхає його під бік: «Не бійся!»
І ніхто навіть не вгледів, як утягнула вона в очеретину міцний сталевий прут.
– Іди,– каже удовенкові.
Він і пішов по очеретині. Перейшов і каже цареві Постоянцю:
– Ось що, царю: я двічі прислужився тобі. Ну то прислужися й ти мені хоч один раз: перейди цю кладку, що сам поклав.
– Авжеж,– умовляє царя бабина дочка,– перейди, а то не бути тобі моїм чоловіком.
Бачить цар – коли удовенко перейшов, то і йому не страшно.
І щойно він ступив на очеретину, як бабина дочка – шморг! – і витягнула з неї сталевий прут... Очеретина хруснула, цар полетів у киплячу смолу та там і лишився.
– Ну от,– каже удовенко,– не копай другому ями, бо сам у неї впадеш.
Одружився він з найменшою дочкою баби Карготи й зостався жити в цім царстві.
І тепер живе-поживає та добра наживає.