Мала баба козу та й купила козі сінця. Та й зараз буде файна казка з кінця. Ви будете тихо? Та й я буду.
Колись я був у пана, і була в него корова надіжна. Пару раз я вийшов, хотів подивитися, чи ся не вположила – не було нічого. А ще раз вийшов – коров ся вположила. І що мала вродити теля, то вродила дитину, хлопчика малого. Я подивився на це та й іду до пана. Та й кажу панови:
– Ідіть, бо якась дитина ссе корову.
Пан вийшов, подивився – правда. І злякався пан. Приходить до хати і каже пані:
– У нас якесь неприємство. А пані питає:
– Що таке?
Каже пан:
– Корова вродила хлопця, а не теля. Треба цю корову зарізати. А та корова була віщун, а хлопець – піввіщун. Пішов пан шукати різника, аби корову знищити. А корова говорить до хлопця:
– Ти – Білокоровий, таке тобі буде ім’я. Аби-с знав, як хто тебе буде питати.
У понеділок приходить до пана різник. Корова каже до сина:
– Будемо гинути. Але як будеш робити так, як я скажу, то не загинемо. Як зараз зайде чоловік з ножем до стайні, аби-с міцно ймився мені за роги.
Різник заходить, і в той мах корова зривається, а Білокоровий тримається за роги. Вискочила корова і полетіла, як вітер, попід облаки.
Залетіли вони далеко і стали на задолині. Корова поплекала Білокорового. А там був явір, поверх півметра загрубий. Каже корова:
– Ану йди, синку, його витягни. І стрімголов гіллям у землю аби-с забив.
Пішов Білокоровий, спробував – не годен. І приходить д’мамі. А мама знає, що він не годен. І каже до сина:
– Ой ще, сину, тебе треба плекати цілих два тижні.
Що наша дитина вростала за рік, то цей за годину. У два тижні знов посилає його мама-корова:
– Ану, – каже, – йди тепер та попробуй того явора витягнути. Пішов Білокоровий і взявся до того явора. Обіймив руками, вирвав, на руках перевернув і забив гіллям успід, а корінням наверх. І приходить д’мамі.
– Що, сину, витяг? Він відповідає:
– Витяг.
– Забив стрімголов?
– Забив.
– Отепер мемо ся, Білокоровий, розходити. Білокоровий у плач:
– Куди ви, мамо, йдете?
– Будемо вже, сину, розходитися. Ти вже сам даш собі раду.
І обцілувала його корова, і здоймилася й полетіла. А він плаче, сумує за мамою. І походжує по тій полянці. В один бік, у другий.
І дивиться – якась є стежка потоком. І він ся втішив. Іде він тою стежкою, аж бачить – на ялици золота шабля висить і золота рушниця. Поліз він на ялицю, взяв ту шаблю й ту рушницю. І дуже ся втішив. І зробився з него цілий віщун, знає, що наперед буде.
Іде він, дивиться – якийсь чоловік лупає каміння. Дуже Білокоровий втішається. Приходить д’тому.
– Боже помагай! Ти як називаєшся? Той відповідає:
– Лупайкамінь.
– Ми би не були, – каже, – товариші? А той каже:
– Чому ні?
– То ходім далі.
Ідуть вони удвох далі. А там знов якийсь є. Тягне буки і гне з них ожівки. Приходять д’нему.
– Боже помагай! Ти як називаєшся? Він відповідає:
– Крутибук.
– Ми би не були товариші? Той каже:
– Чому ні?
– Ходім далі.
Ідуть вони далі, підходять на гору, дивляться, а там забив якийсь грубу штаму в землю та й колише горою. Приходять д’нему.
– Боже помагай! Ти як називаєшся? Каже той:
– Хитайгора.
– Ми би не були, – каже, – товариші?
– Та чому ні?
Так вони зібралися всі штири. І всі були дужі – Лупайкамінь, Крутибук, Хитайгора і Білокоровий. Але Білокоровий був ще й віщун, знав наперед, що має бути.
Виходять вони на гору. А там колись давно сиділи опришки. Там вони багато всякого позакопували: пили, горшки й інші річі. Каже Білокоровий до товаришів:
– Хлопці, може б, ми збудували тут собі дім?
Хлопці відповіли:
– Най буде.
Лупайкаменя післав Білокоровий, аби лупав каміння на фундамент, Крутибука – аби носив дерево, Хитайгору – аби розхитував ту гору, щоб було рівно. А Білокоровий пішов відкопати і поприносити все, що було сховано. Бо він був віщун і знав, що де є. Приніс то все, і три карабіни приніс.
Зачали вони будувати ту хату. І нема вже що їсти. Каже Білокоровий:
– Хлопці, треба йти на польовання. Хто хоче йти? Крутибук каже:
– Я йду.
Та й Лупайкамінь каже:
– Я йду.
Та й пішли вони, та й убили оленя. Там його розібрали. Та й трохи взяли на гору і кажуть:
– Маємо, хлопці, що їсти.
А Білокоровий знає, що вони вбили. Каже він:
– Підемо всі і винесемо решту того м’яса.
Пішли вони всі чотири і принесли. Це вже було перед вечором. Зварили собі вечерю, Білокоровий приніс горівки, що була захована опришками. Переночували вони – і на другий день до роботи. І за тиждень побудували дім: штири кімнати й кухню.
Тоді каже Білокоровий:
– Три будуть іти на польовання, а один – варити їсти. Хто буде сьогодні йти на польовання, а хто зостається їсти варити?
Лупайкамінь каже:
– Я лишаюся варити обід.
Крутибук, Хитайгора й Білокоровий пішли на польовання, а Лупайкамінь варить обід. І тут приходить бородатий Ліктиборода і стукає:
– Одчини двері!
А Лупайкамінь каже:
– Я не хочу. Ліктиборода каже:
– Утворяй двері, бо ти зараз юшкою очі попарю.
Лупайкамінь утворив двері. Ліктиборода входить, юшку випив, м’ясо в пазуху та й пішов.
Білокоровий знає, що обіду нема, а ті два – ні. Приходять вони до хати, а Лупайкамінь спить. Питають:
– То ти не варив їсти?
– Та, – каже, – так мені ся здрімало, що й не мав-єм коли варити обід.
Нічого не признається. А Білокоровий знає, що був Ліктиборода. А Хитайгора й Куртибук не знають. Варять вони собі обід, а Лупайкамінь сам не свій. Як зварили, він і їсти не хотів. І нічого не признавався.
Другий день каже Білокоровий:
– Хто лишається варити обід? Крутибук каже:
– Я.
Ті три пішли на польовання, а Крутибук лишився. Якурат доварює він обід, приходить Ліктиборода.
– Утвори двері!
– Хто там? – питається Крутибук. Ніхто не відповідає.
– Та хто там?!
– Ліктиборода.
– А ви що хочете?
– Та прийшов на обід.
– Як прийдуть хлопці, то буде обід. Каже Ліктиборода:
– Ти не жартуй, бо зараз юшкою очі випарю.
Утворив Крутибук двері. Входить Ліктиборода. Юшку випив, м’ясо в пазуху і пішов. Крутибук перепудився і ліг спати.
Приходять хлопці – обіду нема. А Білокоровий знає, хто то поїв обід.
– Ти чого спиш, а не вариш їсти? Каже Крутибук:
– Так ми ся задрімало, і я заснув. Де я сподівався, що засну? Крутибук теж не признається, хто з’їв обід. Варять усі разом другий обід.
На третій день каже Білокоровий:
– Хто лишається обід варити?
– Я, – каже Хитайгора.
Та й ті пішли на польовання, а Хитайгора лишився. Доварює він обід. Приходить знов Ліктиборода.
– Утвори двері!
– Я не втворяю.
Знов каже Ліктиборода:
– Утвори двері! А цей знов каже:
– Я не втворяю.
Утворяє Ліктиборода сам. Та й береться до горшка та й юшку п’є. Хитайгора дивиться на Ліктибороду і думає, що цей за два-три махи все вип’є, і ніц не лишиться. Та й каже Хитайгора:
– Не пийте всю юшку, беріть всього половину, бо зараз хлопці прийдуть та й будуть голодні, як ви все заберете.
Ліктиборода лишив з літру тої юшки та й лиш кусочок м’яса. Хитайгора борше вставляє в піч друге м’ясо.
Приходять ці з польовання, Білокоровий знає, що нема вбіду. А Лупайкамінь і Крутибук ідуть позаду, та й приказує один одному:
– Ба чи той Хитайгора зварить обід нині? А Лупайкамінь каже:
– Я би щось тобі сказав, аби ти й мені сказав. Я був зварив обід, але прийшов Ліктиборода та й забрав.
Тоді Крутибук і собі каже:
– То і в мене таке склалося.
Приходять вони до хати – обіду нема. Ще не доварився. Каже Білокоровий Хитайгорі:
– Чого ти так спізнив з обідом?
– Я не думав, що ви так живо прийдете. Доварилося, попоїли.
На четвертий день знов каже Білокоровий:
– Хто лишається варити обід? Кажуть ті три:
– Мабуть, ти, Білокоровий.
І Білокоровий лишився, а вони втрьох пішли на польовання. Варить Білокоровий обід. Якурат доварюється, приходить Ліктиборода.
– Утвори двері! Білокоровий відповідає:
– Зараз, зараз, мінуточку!
Бере шаблю з клинка і утворяє двері. Та вхопив Ліктибороду за бороду, обкрутив ту бороду на свою руку. Виводить його надвір. Там був такий явір, коло метра грубости. Він шаблею раз у того явора! Явір розколовся, а Білокоровий бороду Ліктибороди в той розкіл і присилив ’го. Та входить до хати і розсипає по мисках обід.
А ті три йдуть з польовання і говорять. І приказує один одному, чого їсти не зварив. Через Ліктибороду. І говорять собі всі три і прикваплю-ють. Каже один:
– Чи з’їв уже Ліктиборода обід, а чи застанемо його? Приходять – усе на столі! Лиш один на одного позирають. Каже
Білокоровий:
– Намучили-сте ся, хлопці. Аж четвертої днини з’їмо обід, як ся належить.
Наливає одному чарку, другому, третьому, а собі ніц. Хлопці попоїли. Тоді каже Білокоровий:
– Ану, хлопці, ходіть зо мною. Ви виділи того явора, знаєте його?
– Знаємо.
Приходять, а то ні явора, та й ні Ліктибороди. Витяг Ліктиборода явора і потяг на той світ.
– Ой, друзі мої, друзі, – каже Білокоровий, – чого ви не кажете, хто в нас обід забирав?
П’ятої днини знов ідуть ті три на польовання. Білокоровий каже:
– Наполюйте якнайбільше м’яса. А трохи ми вже маємо. Аби-смо наварили і напекли, бо мемо йти шукати Ліктибороду.
Хлопці наполювали багато м’яса, одно поварили, друге попекли, збираються і йдуть. Замкнули хату і йдуть по сліду, а то лиш тріски з явора по камінню – слід, куди пішов Ліктиборода.
Прийшли вони до скали. Там була велика діра. Білокоровий знає, що в тій дірі є змія з сімома головами, а нічого їм не каже.
– Ти, Лупайкамене, іди лупай каміння і роби цебер. А ти, Крутибуче, іди крути з бука ужевку, щоб була якнайдовша. А ти, Хитайгоро, іди принеси дерево, аби забити тут слупа.
Це все вони зробили, і каже Білокоровий:
– Котрий, хлопці, йде вперед шукати Ліктибороду? Лупайкамінь каже:
– Я робив цебер та й я сідаю перший. Каже йому Білокоровий:
– Правою рукою тримайся за цю линву, а в ліву бери шаблю. Білокоровий знає, що там є змія з сімома головами, та й каже йому:
– Як ті щось буде грозити, рубай його шаблею, а якби тебе замага-ло, похитай линву, і ми тебе витягнемо нагору.
Лупайкамінь спустився, не міг нічого там зробити, похитав линвою, і витягли його нагору. Питаються:
– Що там?
(Білокоровий знає, а ті два не знають).
Каже Лупайкамінь, що там змія і має сім голів. Білокоровий каже:
– Хто тепер спускається туди?
– Я, – сказав Крутибук. – Я крутив линву, я й спускаюся.
– Ставай у цебер, лівою рукою тримайся за линву, а правою шаблю тримай. Що побачиш, рубай і ніц не питай, нічого тобі не буде. Якби тобі хтось перешкодив, знищуй його.
Спускають його вспід, а він як уздрів ту язю, перепудився страшно. І хитає линву, аби його нагору взяли. Витягли його і питаються:
– Що там? Чого ти не спускався далеко?
– Ой, – каже, – там язя, я втяв їй одну голову. Як пустилася до мене, то я замало й шаблю не загубив.
Каже Хитайгора:
– Ану я піду.
То саме: стає у цебер, лівою рукою тримається, а в правій – шабля. Спускається до язі, махає шаблею і втяв їй дві голови. І хитає линвою, аби його нагору взяли. Вийшов він, і каже до него Білокоровий:
– Що ти там видів?
– Йой, – каже, – таке нещастя!
А Білокоровий знає, бо він віщун. А Хитайгора каже:
– ... Там є більше змій, не лиш ця.
А Білокоровий думає: «Ти це збрехав». Бо він усе знає, лиш їм не признається. Каже Білокоровий до своїх товаришів:
– Тепер моя черга йти. Ви полюйте, аби-сте мали багато м’яса. Один аби сидів тут, коло цебра, а два на полюванні. Щоби-сте не були голодні. Щоби ви, хлопці, файно жили, не сварилися, один одного поважали. Бо я не знаю, чи скоро вернуся. Я не вернуся, доки не найду Ліктибороду. Бо як ми його не знищимо, то він нам не дасть життя.
Бере Білокоровий золоту рушницю на плечі, шаблю в руку, сідає в цебер і спускається в ту яму. Спустився д’змії, як зачав тою шаблею сюди-туди махати, відрубав їй усі голови геть. І впав на той світ, на золоту дорогу. Та й дивиться – лиш тріски з явора по камінню. Іде він дорогою за тим слідом. Дивиться, а там якась хата. Приходить він д’тій хаті, а з неї дівчина вийшла.
– Йой, пане! Йой, пане! Він питає:
– Що таке?
– Відки ви ся взяли? Ідіть геть!
– Та кажи, що таке.
– Тут є такий дідо Ліктиборода. Він зараз вас може знищити.
– А де той дідо?
– Та, – каже, – притяг бородою явора та на печі спить. Білокоровий заходить до хати та й питає:
– Ти, Ліктибородо, спиш?
А Ліктиборода підоймив голову та й каже:
– Ти що хоч’?
– Та я зварив обід, хотів аби-с прийшов.
Підоймається Ліктиборода з печі, а Білокоровий вже напоготові. Мах-мах сюди-туди і порубав золотою шаблею Ліктибороду. Виходить Білокоровий надвір і каже до тої дівчини:
– Я буду цю хату палити.
А та дівчина говорить до него:
– Йой, не треба палити, бо тут є ще три дівчини. Каже він їй:
– Іди скажи їм, най ідуть геть з хати.
Дівчата вийшли з хати, а він ту хату запалив, і згоріла вона разом з Ліктибородою, зі всім. Тоді бере тих штирьох дівчат з собою і йде д’тій дірі. Приходить д’тому цеброви, пише він картку і дає одній дівчині. «Це буде жінка Лупайкаменя», – було написано в тій записці. Стала вона в цебер, імилася за линву, Білокоровий похитав за линву
і витягли її нагору, на цей світ з того. Вийшла вона з цебра та й питається:
– Котрий тут Лупайкамінь?
– Я.
– Білокоровий сказав, що я маю бути ваша жінка. А ті два питаються її:
– А ще там є дівчата?
– Є, – каже, – ще три. Казав Білокоровий, аби ви борше знов давали цебер на той світ.
Дали вони цебер, пише Білокоровий картку і подає другій дівчині, тій, що вона має бути жінка Крутибука. Стала вона в цебер, імилася за линву, Білокоровий похитав, і витягли її нагору. І питається вона:
– Котрий Крутибук? Білокоровий призначив, що я є його жінка. Знов спускають цебер, знов пише Білокоровий картку і подає в руки третій дівчині, що має бути жінка Хитайгори. Витягли її нагору, і питає вона:
– Хто такий Хитайгора?
– Я, – каже Хитайгора.
– Білокоровий призначив, що я буду ваша жінка.
А ці три – Хитайгора, Крутибук і Лупайкамінь – радяться. Що далі робити? Жінка Хитайгори каже:
– Та спускайте цебер, бо тепер буде йти Білокорового жінка. А ці далі радяться. Та й каже один до одного:
– Ба яку він жінку собі лишив? Чи краща від наших, чи ні?
А Білокоровий знає, що вони говорять. І що він думає? Жінка Хитайгори знов каже:
– Та спускайте, бо він просив, щоб скоро спускали.
– Зараз, зараз.
Нарешті порадилися, що мають робити, та й пускають цебер на той світ. Висилає Білокоровий свою жінку. Похитав линву, витягли її нагору. Дивляться вони – їх жінки файніщі. І знов радяться, що мають робити. Каже Лупайкамінь до Хитайгори й Крутибука:
– Підтягнути його до половини гори, а від половини утяти линву, і най він упаде, най розіб’ється там.
Білокорового жінка вмліває, а вони далі радяться всі три. Каже Крутибук:
– Добре ти, Лупайкамене, порадив. Бо, – каже, – якби він сюди вийшов, то він би нами командував.
А Білокоровий знає про це. Він не сідав у цебер, а наклав каміння. Похитав линвою, а вони витягли цебер до півдіри і линву втяли. І той цебер з камінням упав і розсипався на пісок.
Білокоровий не тому вибрав ту дівчину за жінку, що вона нефайна, а за її сумління, за те, що вона з щирим серцем усе поправді сказала йому за Ліктибороду. Що Ліктиборода має до помочі змію з сімома головами і дванадцять медведів.
І подумав Білокоровий: «Куди ж я тепер дінуся?» І йде назад дорогою туди, де спалив Ліктибороді хату. Прийшов, дивиться, а воно вже все догорає. Та й іде дорогою далі, та й сумує, та й думає: «Я для своїх друзів хотів добра, а вони мені – смерти».
Іде він далі дорогою вдолину. Та й утяв кавалок верби та й зробив собі сопілку. Іде дорогою та й грає. Дивиться – біжать д’нему дванадцять медведів. Вже недалеко него вони. Він вибив денце з сопілки, а медведі приходять та й кажуть:
– Грай. Він каже:
– Нема денця. Випало та й загубилося.
– А де би дістати денце? – питають медведі. Каже Білокоровий:
– Отам є явір. Я цею шаблею махну і розколю його, і треба живше з него серце вибрати, аби заложити в сопілку.
Як махнув Білокоровий шаблею, як ударив, і явір розколовся. Ті всі медведі запхали нараз лаби в розколину, а цей шаблю витяг, і то все там присилилося. Він язики медведям повідтинав і пішов далі дорогою.
Іде він дорогою, дивиться – вгорі блищиться щось, як зірниця. А то орля підлетіло. Там була криниця з водою, а коло тої керниці була невелика ялиця. Орля злетіло і сіло на ту ялицю. Він дивиться, а з керниці підоймила голову язя. Він помалу підсунувся і втяг язі голову. Тулуб у воду впав, а голова на землю. Говорить орля до Білоко-рового:
– Летить мама, ховайся десь. А він каже:
– Де сховаюся? Нема де.
Орля злетіло на землю і каже:
– Ховайся мені під крило.
Надлітає орлиця та й дивиться, що орля на земли. І думає: ’Такого ще не було. Чи моя дитина жива?» Прилетіла й питається своєї дитини:
– Що з тобою?
– Мамо, якийсь пан зрубав голову змії.
– А де той пан?
– Пішов удолину.
Не признається, що в него під крилом. Орлиця полетіла й полетіла долів. І зміркувала, що мала би вже його догонити. Та вертається й каже:
– Брешеш, сину!
– Мамо, – каже, – він у мене озде під крилом. Я боявся, аби ви його не забили з утіхи, що я ще жию.
Тоді каже орлиця до свої дитини:
– Ану вставай, най я його вижу.
Орля встало, та й говорить орлиця до Білокорового:
– Як тебе звати?
– Білокоровий.
– То ти, – каже, – зрубав язі голову?
– Я.
– А що ти за це хочеш?
– Що би я хотів, то ви мені не годні зробити. Відповідає орлиця:
– Такого на світі нема, щоби я не зробила. Білокоровий їй каже:
– Як так, то ви мене відци перенесіть на той світ. А вна каже:
– Воліла би-м двоє на місяць давати орлят за воду, ніж би мала тебе на той світ перенести. Я, – каже, – давала одно на місяць язи за воду. Там є в мене дві діжки. В одну діжку би-с насипав води, а в другу м’яса, аби були повні обі. Бо, – каже, – як не стане води або м’яса, то нам обом буде смерть.
Білокоровий пішов наполював здобичі і набив повну бочку м’яса. І насипав бочку води. І дуже втішний, бо все це він зробив до чотирьох день. Семої днини прилітає орлиця, кладе тоти бочки на себе і його зверху. І йде в ту діру, де він сходив. Летить вона, і не так живо, як я говорю, прилітає недалеко тої хати, що вони будували, і орлиця ув’яває – не стало м’яса. Зараз обом буде смерть. Білокоровий довго не думає, а лиш сподні підтягає і рубає кавалок литки, і дає їй в дзьоб. Орлиця трошки піддужала і прилітає недалеко хати, там, де його товариші і жінка. Сіла орлиця та й питає:
– Білокоровий, з чого то таке солодке м’ясо, що ти мені дав напослідку?
А Білокоровий каже:
– Видів, що ми обоє гинемо, і втяв собі кавалок литки. І показав їй ту рану на литці. І сказала вона йому:
– Підтягай сподні вище.
Та як брьохнула тим м’ясом на рану, і литка зцілилася. Відтак брьохнула водою, обмила. І роздякувалися, вона полетіла собі на той світ, а він лишився в цім.
Приходить він недалеко хати. А ці розґаздувалися, вже мають осьмеро свиней з поросятами. І його малий хлопець пастушить то. Він підходить до свого синка.
– Ти чий? – питає.
– Я не знаю. Мама казала, що якогось Білокорового.
Це вже вісім років перейшло, як він за Ліктибородою на той світ пішов. Каже він:
– Сину, іди скажи мамі, най вийде надвір. А хлопчина каже:
– Йой, вас ті три уб’ють.
– Не бійся, сину, – каже Білокоровий, – іди скажи мамі, аби вийшла.
Син вбігає до хати та й каже:
– Мамо, якийсь пан вас кличе.
А ті учули. Та зброю в руки і надвір. Подивилися, а то Білокоровий, і руки пов’янули у них. Не знали вони, що Білокоровий ще жиє.
Білокорового жінка була у них кухаркою. Вони нізащо її мали. А тепер один говорить з Білокоровим, а другі пішли й перебрали Білокорового жінку. Так красно, файно зібрали її, аби Білокоровий не видів, що його жінка така нещасна. Тоді просять його до хати, гостять його. А він мало що говорить до них. Та й каже:
– Ой, друзі мої, друзі, я вам зичив хліба, а ви мені – смерті Нічого, – каже, – завтра буде суд.
Вони питаються:
– Який?
Він їм відповідає:
– Оця золота шабля буде робити суд. Будеш кидати її, куди хоч’ Котрий не винен, у того не попаде, а котрий винен, того порубає.
Рано поснідали та й по сніданку ідуть надвір. Каже Білокоровий:
– На тобі, Хитайгоро, цю шаблю.
– Та куди кидати?
– Куди хоч’.
Хитайгора кинув удолину, шабля відти ся вертає та й попри него в землю забилася. Каже Білокоровий:
– Ану ти, Крутибуче.
Цей кидає в той бік, що й Хитайгора. Шабля відти ся вертає і теж коло него забилася в землю.
– Ану ти, Лупайкамене, бери кидай.
Лупайкамінь думає: «Куди ті кидали, туди й я кину». Та й кинув, куди кидали ті. А шабля вертається та й Лупайкаменеви по шиї. Та й стяла шию. І відтоді Лупайкаменя жінка вже була кухаркою.
Та купив я горнець, та й цій байці конець.