За щучим велінням (російська казка)

***

За щучим велінням (російська казка) Був собі старий чоловік. І було в нього три сини: двоє розумних, а третій – Омелько-дурник. Ті брати працюють, а Омелько цілісінький день лежить на печі, знати нічого не хоче.

Одного разу поїхали брати на базар, а невістки й кажуть:

– Піди, Омельку, по воду.

А він їм з печі:

– Не хочу.

– Піди, Омельку, бо як повернуться брати з базару, гостинців тобі не дадуть.

– Ну, гаразд.

Зліз Омелько з печі, взувся, вдягся, взяв відра та сокиру й пішов до річки. Прорубав кригу, зачерпнув відра й поставив їх, а сам дивиться в ополонку. І побачив Омелько в ополонці щуку. Приловчився та й вхопив щуку в руку:

– Ото буде юшка добра!

Коли це щука проказує людським голосом:

– Відпусти мене в воду, Омельку, я тобі стану в пригоді!

А Омелько сміється:

– Та як же ти мені станеш у пригоді? Ні, понесу тебе додому, звелю невісткам юшку зварити. Добра буде юшка!

Щука знову просить:

– Омельку, Омельку, відпусти мене в воду, я тобі зроблю все, що тільки схочеш.

– Гаразд, тільки покажи спочатку, що не дуриш мене, тоді відпущу.

Щука його питає:

– Кажи, Омельку, чого ти зараз хочеш?

– Хочу, щоб відра самі пішли додому й вода не розхлюпалася б...

Щука йому каже:

– Запам'ятай мої слова: коли тобі чогось схочеться, промов тільки:

За щучим велінням,

за моїм хотінням...

Омелько й каже:

– За щучим велінням,

за моїм хотінням –

ідіть самі, відра, додому!..

Тільки проказав – відра самі й пішли на гору. Тут Омелько пустив щуку в ополонку та й пішов за відрами. Ідуть відра селом, народ дивується, а Омелько йде ззаду, посміхається. Зайшли відра до хати, самі стали на лавку, а Омелько поліз на піч. По якійсь годині невістки кажуть йому:

– Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав.

– Неохота...

– Як не нарубаєш, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.

Не хоче Омелько з печі злазити. Згадав він про щуку і каже:

– За щучим велінням,

за моїм хотінням –

піди, сокиро, дров нарубай, а дрова – самі до хати йдіть та в піч кладіться!..

Сокира вистрибнула з-під лавки – й на двір, та ну дрова рубати, а дрова самі до хати йдуть і просто в піч лізуть.

По якійсь годині невістки знову кажуть:

– Омельку, немає вже дров у дворі. Поїдь до лісу, нарубай.

А він їм з печі:

– Хіба ви самі не можете?

– Як це так – не можемо? То не наша справа – в ліс по дрова їздити!

– А мені неохота...

– Ну, то не буде тобі гостинців.

Нічого не вдієш. Зліз Омелько з печі, взувся, зодягся. Взяв мотузку та сокиру, вийшов у двір і сів у сани.

– Відчиняйте ворота, молодиці!

Невістки йому кажуть:

– Що ж ти, дурнику, сів у сани, а коня не запріг?

– Не треба мені коня.

Невістки відчинили ворота, а Омелько й каже потихеньку:

– За щучим велінням,

за моїм хотінням –

їдьте самі, сани, до лісу!..

Сани самі й поїхали у ворота, та так швидко – кіньми не догнати!

А до лісу довелося їхати через місто, і тут він багатьох людей позачіпляв, позабивав. Народ кричить: «Держи його! Лови його!» А він одно – сани поганяє.

Приїхав до лісу:

– За щучим велінням,

за моїм хотінням –

нарубай сокиро, дровець найсухіших, а ви, дрова, самі валіться в сани, самі в'яжіться!..

Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дрова самі в сани валяться та мотузкою в'яжуться. Потім Омелько звелів сокирі вирубати ломаку – таку, щоб насилу підняти. Сів на дрова:

– За щучим велінням,

за моїм хотінням –

їдьте, сани, додому...

Сани й помчали додому. Знову проїжджає тим містом, де він допіру позачіпляв, позабивав багато людей, а там вже на нього чекають. Ухопили Омелька з саней, лають його та б'ють.

Бачить він, що кепська справа, та потихеньку:

– За щучим велінням,

за моїм хотінням –

ану, ломако, обламай їм боки!

Ломака вискочила та й пішла дубасити. Народ геть-чисто розбігся, а Омелько приїхав додому й знову заліз на піч. Почув згодом цар про Омелькові витівки та й посилає по нього свого офіцера – знайти Омелька й привезти до палацу. Приїздить офіцер у те село, заходить до тої хати, де Омелько живе, та й питає:

– Ти Омелько-дурник?

А він з печі:

– А тобі нащо?

– Одягайся швидше, я повезу тебе до царя.

– Та мені неохота...

Розсердився офіцер і вдарив його по щоці.

А Омелько й каже потихеньку:

– За щучим велінням,

за моїм хотінням –

ломако, обламай йому боки...

Ломака вискочила та як почне офіцера чухрати, насилу той утік. Цар здивувався, що його офіцер не зміг упоратися з Омельком, і посилає свого найбільшого вельможу:

– Привези до мене дурника Омелька, а як не привезеш – голову з пліч зніму.

Накупив найбільший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, ввійшов до тої хати та й почав невісток розпитувати, що саме Омелько полюбляє.

– Наш Омелько любить, щоб з ним ласкаво говорили та червоний жупан подарували – тоді він усе зробить, чого просять.

Найбільший вельможа дав Омелькові родзинок, чорносливу, пряників та й каже:

– Омельку, Омельку, чого ти лежиш на печі? Їдьмо до царя.

– Мені й тут тепло...

– Омельку, Омельку, цар тебе добре почастує, – поїдьмо, будь ласка!

– А мені неохота...

– Омельку, Омельку, цар тобі червоний жупан подарує, шапку й чоботи.

Омелько подумав-поміркував:

– Ну, гаразд, ти собі наперед їдь, а я за тобою вслід.

Поїхав вельможа, а Омелько полежав ще трохи й каже:

– За щучим велінням,

за моїм хотінням –

ану, пічко, їдь до царя!..

Тут у хаті кути затріщали, стеля захиталася, стінка вилетіла – і піч сама пішла по вулиці, по дорозі, прямісінько до царя.

Цар у вікно виглядає, дивується:

– Що за чудасія?!

Найбільший вельможа йому відповідає:

– Та це Омелько на печі до тебе їде.

Вийшов цар на ґанок:

– Щось на тебе, Омельку, скарг багато. Ти народу чимало позачіпляв.

– А навіщо вони під сани лізли?

В ту хвилину глянула у віконце царська дочка – Мар'я-царівна. Омелько побачив її у віконці та й каже тихенько:

– За щучим велінням,

за моїм хотінням –

нехай царська донька мене покохає...

І ще каже:

– Їдь, пічко, додому!

Піч повернулася й пішла додому, ввійшла до хати й стала на старе місце. Омелько знову лежить собі, вилежується.

А в царському палаці крик та сльози. Мар'я-царівна за Омельком нудьгує, не може без нього жити, благає батька, щоб віддав її за Омелька.

Забідкався цар, затужив, а потім розгнівався дуже і на Омелька, й на дочку. І каже він знову найбільшому вельможі:

– Їдь приведи до мене Омелька живого чи мертвого. А як не приведеш – голову зніму.

Накупив найбільший вельможа вин солодких та різних наїдків, поїхав у те село, ввійшов у ту хату і став Омелька частувати, пригощати. Омелько напився, наївся, захмелів і ліг спати. А вельможа його – на віз та й повіз до царя.

Цар спересердя наказав прикотити велику бочку з залізними обручами. Посадили в ту бочку Омелька і Мар'ю-царівну, засмолили бочку і в море кинули.

Прокинувся згодом Омелько, бачить – темно, тісно.

– Де ж це я?

А йому відповідають:

– Ой лишенько, Омелечку! Нас у бочці засмолили, кинули в синє море!

– А ти хто?

– Я Мар'я-царівна.

Тут Омелько й каже:

– За щучим велінням,

за моїм хотінням –

вітри буйні, викиньте бочку на сухий берег, на жовтий пісок!

Вітри буйні повіяли. Синє море схвилювалося, викинуло бочку на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько й Мар'я-царівна вийшли з неї.

– Омелечку, де ж ми житимем? Збудуй хоч якусь хатинку.

– А мені неохота...

Тут вона ще дужче просити почала. От він і каже:

– За щучим велінням,

за моїм хотінням –

збудуйся, кам'яний палаце з золотою покрівлею!..

Тільки він це проказав – з'явився великий кам'яний палац з золотою покрівлею. Навколо – зелений сад: квіти розцвітають, пташки цвірінчать, співають. Мар'я-царівна з Омельком увійшли до палацу, посідали біля віконечка.

– Омелечку, а чи не можна тобі красунчиком стати?

Тут Омелько не довго думав:

– За щучим велінням,

за моїм хотінням –

стати мені добрим молодцем, вродливим та розумним!..

І став Омелько такий, що ні в казці сказати, ні пером описати.

А в той час їхав цар на полювання й бачить – стоїть палац там, де досі нічого не було.

– Це який такий нечема без мого дозволу на моїй землі палац поставив?!

І послав спитати – хто такі?

Посланці побігли, стали під вікном, питаються.

А Омелько їм відповідає:

– Кличте царя до мене в гостину, я сам йому скажу.

Приїхав цар до нього. Омелько його зустрічає, у палац веде, до столу саджає. Стали вони бенкетувати. Цар їсть, п'є та дивується:

– Хто ж ти такий, хлопче, добрий молодче?

– А чи пам'ятаєш ти Омелька-дурника, що до тебе на печі приїздив, а ти його з своєю дочкою звелів у бочці засмолити та в море кинути? Я – той самий Омелько. Схочу – все твоє царство спалю та потрощу за ту твою ласку!

Цар дуже злякався, став перепрошувати:

– Одружись з моєю дочкою, Омелечку, бери моє царство, тільки мене не губи!

Тут учинили бенкет на весь світ. Одружився Омелько з Мар'єю-царівною і став царством правити.

От і казці кінець, а хто слухав – той молодець!

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)