Викуп (Марко Вовчок)

***

Викуп (Марко Вовчок)I

Розкажу вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни.

  Приходимо ми з ним у неділю під те село. Сонечко вже низенько. Мій парубок, дивлюсь, ніби почав приставати. Примічаю мовчки… прижержав, знаєте, ходу, – примічаю: зробився мій парубок зовсім другий чоловік. Всю дорогу був такий говіркий та веселий, БУБОНІВ, ЯК МІСЬКИЙ ДЗВІН, а тут ніби води в рот набрав: і брови здвинув, і голову повісив.

  – Що це, – кажу, – пане Якове, НАДУВСЬ, МОВ КУЛИК НА ВІТЕР?

  – Якого там кулика ви видумали, дядьку! – пробурчав.

  – Може, притомився, хлопче?

  – Ні, – одрізав та й знов іде мовчки.

  – Да що ж це, – кажу, – пане Якове? перше ГНАВ, НІВРОКУ ТОБІ, ЯК ВІТРІВ БАТЬКО, а тепер чого це почав приставати?

  Тут якраз зійшли ми на горбок, так – невеличкий; да з його глянуть на Хмелинці – село як на долоні.

  – Оддишемо, – кажу.

  Сіли. Дивиться мій Яків на село, аж йому очі розбігаються; дивлюсь і я. Все знакомі місця – і хати, і садки. Славне село, якби ви бачили! Церква стоїть висока. Старий сотник якийсь її будував. Цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Любо, що й казати!

  Сидимо, дивимось. Гомоніли люди на селі, а далі один по одному й розійшлись. Цокотали ще дві молодиці; розходились і знов сходились та все махали руками, наче горох молотили. Якби не вийшов з хати чоловік, то не розійшлись би й до світу. На селі стихло; хіба де стукне віконце, да проскочить попід ворітьми хисткий парубок.

  – Годі вже, ходім! – заговорив мій Яків, ніби його підкинуло, – вже пізно. – А сам аж побілів.

  – Оце мені лихо! – кажу я.

  – Яке вам лихо, дядьку?

  – Да що на тебе найшло, Якове? Вийшов і здоровий, і веселий, і співав, і розмовляв, а тут разом неначе тебе кип’ячем обпарено. Грошей не погубив?

  Він за шапку.

  – Гроші єсть, – каже.

  – І гроші несеш, і дівчина дожидає, а ти як у ярмо йдеш!

  Ані пари з уст.

  – Переночуємо вже, – кажу, – разом зо мною у старого Кохана.

  – Як їх ласка, – каже.

  Закипів же й я тоді.

  – Да ти, – кажу, – Якове, говори до ладу! Що ти уриваєш по словечку, ЯК ПОПІВНА НА БЕНКЕТІ? Як ти мені зараз не висповідаєшся – я тобі не Явтух Товстодуб і в старости не клич – не піду!

  От він тоді й почав.

  – Що ж мені, – каже, – дядечку, по тих грошах? Чи викуплять вони мене?

  – Чого ж це, братіку, завів такої жалібної? Чому не викуплять? Аби гроші, то й викупишся.

  – А як пані не схоче?

  – А вона чому не схоче, твоя пані? нехай її батьку все добре! Чи ти де бачив таких панів, щоб їм гроші були не милі? Мені, – кажу, – не траплялись, не знаю таких.

  – Е-е, дядечку! вона, мабуть, чи не ковшем їх міряє!

  – Дарма, – кажу, – що ковшем міряє: вони, сії пани, на гроші такі ЛАСІ, ЯК ЦИГАН НА САЛО, братіку! їм довіку, до суду буде мало! Не журись! я сам з тобою піду до панії. І не таких бачили. Ти поклонись старому.

  – Він уже казав мені: «За панського дочки не оддам. Лучче нехай іде в черниці». А як Кохан сказав, так і буде: це й мале хлоп’я знає.

  – Ну, побачимо, як буде, – кажу, – недалеко вже. І хата його он біліє!

II

  Йдемо вулицею; іще з другого кінця побачили: в хаті світиться. Підійшли; я постукав. У дворі гавкнуло цуценя; хтось одсунув віконце; да, мабуть, нічого не побачив, бо таки нахмарилось і зовсім темно було. Брязнула защіпка, і вибігла Коханівна Марта.

  Що то за дівчина під той час стала, Боже мій, світе мій! Да така ж молодесенька, а красна, як маківочка! Заквітчана, в червоному намисті, сорочка вишивана, в черевичках – ну, дівчина!. як зірочка!

  Вибігла з каганцем, побачила мене й Якова. «Ай, дядьку! – каже, – що це ви!»

  А це, бачте, не я, а Яків. ледве каганця з рук не вибив.

  – Марто, ясочко моя! – шепче.

  Аж ось і старий Кохан виглянув, а за ним стоїть Коханиха. Поздоровкались, привітались.

  – Е, дочко, – каже старий, – любих гостей до хати просять, а ти тут в’єшся. Йди, моя ластівко! – І пропустив її в двері.

  Увійшли й ми, поклонились та й посідали. Старий вечеряти просить. Мати й дочка коло стола, то коло печі звиваються, а ми поглядаємо одно на одного та хочем розмову почати.

  Кохан. Ви, правда, зроду його не бачили. Сього чоловіка всі поважали змолоду. Як парубкував, поведе чорними бровами – дівчата сохнуть і дуріють; а тепер, як пристарівся, моргне сивим усом – громада й примічає. Перший чоловік у селі Кохан. Якби ви на його глянули! Що ті пани ваши міські? ошпарені горобці! цей, як вийде, кажу вам, – високий, сивий та усатий, у чорній свиті, а пояс червоний, шапка сива, виступка козацька настояща, ще давніх козаків. Хоч там і ворогуєш з ним, а шапку нехотя знімеш. Чи мало по селу старих людей ходить? Ну, іншому поклонишся, а іншого буває, що й не вгледиш; а сього, як гетьмана, зараз узриш. І він підніме шапку, хоч би малій дитині, підніме – і далі йде. Оженивсь він із Оксаною – Яковенка старого дочка, тож козацького хорошого роду. Така повновида молодиця, чепурна, чорноброва, настояща козачка!

  Посиділи ми так, іще поглянули один на одного.

  – Так-то воно, брате, – каже Кохан.

  – Так-то, брате, – кажу й я йому.

  Коханиха вечерю постановила, почали частувати горілкою.

  – Іще чарочку, свате! – просять.

  – Дорога дальня, – каже Коханиха, – і холодний вітер віє; мабуть, притомились.

  – Е, паніматко, кажу, ДО ЛЮБОЇ НЕБОГИ НЕМА ДАЛЕКОЇ ДОРОГИ, – та й випив другу.

  Далі старий до парубка: як? що? чи все гаразд? який заробіток?

  Яків, бачте, в Києві на заробітках був. У нас пускають; треба тільки подачу давати, яку там положать. Яків того року таки добре заробив. Налягав якомога, бо знав за що, то й діло кипіло.

  – Хвалити Бога, – каже Яків.

  Вийняв із шапки гроші та й положив старому перед очі. Сам устав, поклонивсь та й дивиться. Старий тільки сивим усом моргнув.

  – Гроші, – каже.

  Яків знов поклонивсь.

  – Всю надію клав на вашу ласку та милость, батьку!

  Марта, дивлюсь, припинилась, наставила голівоньку, мов та перепілочка, і слухає – не дише. І мати, бачу, на нас карим оком закидає.

  – З Богом, – кажу, – завтра рушаймо до панії, а потім і до вашої милості за рушниками.

  – З Богом, – каже старий, – попитайте долі. Одкупишся, Якове, зятем будеш; а ні – воля Божа! За панського дочки не оддам. Казав перше, з тим і умру. Вона в мене славного козацького роду! Чи таки ж мені, да ще з сивою головою, чесний, хороший рід зневажати! козацький рід переводить, як погану жидівську віру! Нема в світі над козаків!

  А сам аж стелю підпирає: випроставсь, і очі світять, і голос дзвенить; аж помолодшав, наче на турка йде!

  – А нема, нема козаків! Нема, що й казати! – стиха приказує жінка, хитаючи головою.

  Мій парубок побілів, як хустка; і дівчина сама не своя. Стоїть, як нежива, ї ясних оченят не зведе.

  – Чим же він не козак, – кажу я старим. – Да подивіться, люди добрі, чи він же не козак? Нехай хоч сама Марта скаже!

  Марта нічого не сказала, закрилась вишиваним рукавцем та й з хати вийшла.

  – Так як же це буде, пане-брате? – питаю.

  – А так буде, як я сказав. Ідіть до панії, питайте долі.

  – А як, враже зілля, багацько схоче?

  – Аби схотіла, за гроші не стійте: я грошей дам.

  – Ну, спасибі, брате! – кажу я. – Щирий ти козак, як я бачу! – Та й торкнув свого молодого: примічай ніби.

  Веселіше, знаєте, стало. Випили ще по чарці та й почали радитись, як приступити до тії панії, як зговорити, що до чого приложити. Коханиха за дочкою вийшла. Певно, десь присіли в садку та й журились укупці. Ми того вечора вже їх і не бачили.

III

  Одвів нас старий у комору на добраніч, та й полягали ми спати. Чую я – не спиться щось моєму парубкові: то сіно перевертає, то зітхає, далі й вийшов.

  – Чи не піти б і мені за ним? Може, знадоблюсь для сторожі.

  Лежу собі та й думаю, а сон мене так і клонить: сіно пахуче, свіже. Чую – рип! «Ну й добре, що не пішов: це Яків.» Він! постояв трохи й знов шмигнув. «Е, ні, постій!» – тут і я за ним. Бачу: підбирається під хатнє віконце, да ба! Він і льнув до його, і бився голубом, і стукав тихесенько, ніби травицею, – віконце не одчинилось. Чи спала молода козачка, чи батько не спав, хто його знає! А ми пішли, як прийшли, – ні з чим.

  – Не журись, – кажу, щоб його розважити, – КОЛИСЬ І ПЕРЕД НАШИМИ ВОРІТЬМИ СОНЕЧКО ЗІЙДЕ!

  Він тільки рукою махнув та й заривсь у сіно.

  – Якове! о Якове! – кличу.

  Мовчить, неначе не чує, спить.

  Тоді я й собі на бік – та й справді заснув.

  Повставали раненько, до сонця. Старий випроводжав нас за село (бо Хмелинці село козацьке, а до панського буде ще з півверсти); зняв шапку: «Боже поможи!» – та й попрощались. Ідемо собі, коли де не візьметься Марта з коромислом, і хоче щось сказати, і соромиться, а сама як вишенька.

  – Що це, Мартусю, – кажу, – чи не нас вийшла проводжати?

  Я вже мусив розмову почати, бо мій парубок тільки очима світить та поза мною посувається, знай, до дівчини.

  – Я була, – каже, – в Галі; додому йду. Боже вам поможи, дядьку! – Та й стрибнула поміж верби.

IV

  Увійшли в панський двір; сонечко вже підбилось височенько; питаємось – сплять. Посідали коло мальованого рундука, дивимось. Сад якраз перед очима. І туди стежки, і сюди стежки, все жовтим піском повисипувані, і квіток цвіте без ліку, все кружками, кружками; і лавочки зелені, чистенько так, порядошненько.

  – Славний садок, Якове!

  – Славний, – каже, – дядьку!

  Довгенько-таки ми сиділи та журились, поки дождались. «Пані встала», – кажуть. Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє. чого там нема! Може, доводилось зазирнуть у жидівську крамницю? всього багацько; зразу й не розбереш, що добре, а що, вибачайте, годиться в сміття викинути, аби людей дурити, АБИ, БАБО, РЯБО? Так і тут: по кутках блищить, по стінах сяє. Повибігали якісь панночки, куці та бистрії, як сороки; повертілись, повертілись перед очима та й круть за двері! Обідньої вже доби сама пані вкотила, як на колесах; пухла така, ніби на дріжджах зійшла; у перснях, у атласах. Прийшла просто до дзеркала, повернулась двічі, так і зашуміло по покоєві, як сухе листя; плюхнуло в крісло, аж її підкинуло; тоді зирк на нас!

  – Чого вам треба? – питає.

  – До вашої милості, – кажу, так і так – да низенько кланяюсь.

  Вона й стала тоді ніби пильніш на нас дивитись да й каже, що тепер усе дорогше стало, що в того-то да ще в другого пана парубки одкуплялись, то по півтисячі за себе положили

  – А в якого ж це пана, добродійко? – питаю та знов низенько кланяюсь.

  – Тобі нащо, в якого пана? – а самій мов у вусі закрутило. – Нащо тобі?

  – Да що, – кажу, – у того пана – нехай йому Бог дає здоров’я – такі люди багаті!

  – А ти думаєш за скільки одкупитись?

  – Та ми б то думали, вельможна пані, як по наших грошах. Да що! мабуть, Бог не судив.

  – За скільки ж ти думав?

  – Да що вже даремно вашу милість турбувати! Бувайте здорові, добродійко!

  А сам до дверей.

  Яків мене хіп за рукав:

  – Дядьку!

  Я йому моргнув – не мішайсь!

  – Слухай-бо ти, – кричить пані, – постій!

  Завернула, знов питає:

  – За скільки хочеш одкупитись?

  А я таки не кажу.

  – Що, мовляв, вашу милость клопотати нам!

  Далі бачу, що вона вже червоніє, як жар найчервоніший, кажу:

  – Я, милостива пані, думав за двісті карбованців.

  Вона мені:

  – Да ти, мабуть, зроду дурний! да ти це, да ти те!

  А я все кланяюсь мовчки, ніби вона до ладу говорить.

  Виговорилась, устала:

  – Коли хочеш одкупитись – одкупляйся скоріше за триста; бо впослі й за тисячу не одкупишся.

  Яків мій зрадів та, як дурень з печі, в ноги їй геп! Дякує, бач, що ЙОГО Ж САЛОМ ТА ПО ЙОГО ШКУРІ!

  – Ну, а гроші ж принесли?

  Сама як у очі не вскочить.

  – Hi, – кажу, – милостива пані, маємо при собі трохи, да не всі.

  – Мені зараз гроші треба! – крикнула, – зараз таки! Я, – каже, – поїду в город сьогодні, і ви щоб там були, та все й скінчу. Ідіть заберіть гроші.

  Сама як схопить дзвінок! по всіх покоях – дзінь-дзінь! Повбігали дівчата й хлопці.

  – Коляску! – каже, – та не баріться!

  А сама ТОВЧЕТЬСЯ, ЯК МАРКО ПО ПЕКЛУ, – то папірчик із-за дзеркала витягне, то одмикає, то зачиняє; за нею й дві дівчинки мечуться, як тії жереб’ятка, що жахаються.

V

  Поки в панському дворі лагодились та вбирались, ми хутенько перебігли до Хмелинців, наробили там крику, сміху, радості та веселості і знов вернулись до панського двору. Пані казала нам дать возочка; сама сіла в високу коляску, да й поїхали з Богом.

  Городок наш – так собі городок, нічого. Мій батько казав, що колись по йому проходжали полковники та сотники, – так куди не глянь, славне військо, як той мак червоний; а тепер засіли жиди, як сарана. І пани живуть. У базар – то й чоловіка попадеш, бо в базар людей найбільше.

  Заїхала наша пані до старого Мошки-жида. Покої високі й хороші, тільки так перцем і несе!

  Зараз послали по якогось писаря Захаревича, а нам казали коло дверей підождати, поки він прийде. Прийшов він хутко. Поганенький на личку, рябий, як решето; штани сині широкі, якась куца свиточка і на шиї зелена хустка; під правицею шапка. Увійшов, зігнувсь, ізнітивсь, наче й не ступає, а чоботи здорові й добре змазані.

  Пані його до себе зараз покликача. Вона в нас, як говорить з яким чоловіком, сидить собі просто, як добрий качан у городі, і все роздивляється, які в тебе брови, які уси, яка одежа на тобі. Хіба б який генерал, щоб вона голівку схитнула набік або глянула в вічі любенько.

  Пождали ми ще трохи, поки пані радилась із тим Захаревичем. Вийшов він од неї, моргнув на нас та й каже: «За мною йдіть!» І пані з дверей каже: «Йдіть за ним!»

  Ми й пішли.

  А веселий чоловік був той писар Захаревич! Ледве ми вийшли, він почав сміятись і говорити, мало не танцює. Далі огрів мене зо всії руки по плечах та й каже:

  – А що, схотілось на волю? І добре!

  – Так-то добре, – кажу, – що краще нам і не треба до якого часу!

  – То тільки біда, – каже, – що діло-то ваше дуже трудненьке. Не знаю, як то воно й буде.

  – А що ж там таке? – питаю, а Яків так і побілів.

  – А те, що треба вам тепер ОСОБІЇ ПРИМІТИ писати; це трудно! Я б то й написав їх, та що скаже пан Биркач? Треба йому читати їх.

  – А як добре напишете, поздоров Боже вас, пане, то, певно, нічого не скаже; хіба подякує.

  – Хіба йому подарочок дасте, а? А я однесу. це можна. Га?

  Яків зараз і вирвався:

  – Якого ж подарочка треба? навчіть, пане!

  – Можна й грішми, хоч і сто рублів, то візьме: він добрий чоловік! – каже писар, а сам регоче.

  – Ні, пане, ви нам кажіть, як треба, – це вже я йому. – За що гроші давать? Або ми панію свою спитаємо.

  – це не конче треба. ВОЛЬНОМУ ВОЛЯ, А СПАСЕННОМУ РАЙ. Можна й без грошей.

  це вже без сміху каже.

  Сів конець стола, а стіл у його кривий; да і вся хатка на боці; по кутках дірки сміттям завалені. Написав щось да й каже:

  – Я не зможу тут нічого; так і панії скажіть. Нічого писати!

  – Як нічого? А другим щось пишете, пане!

  – Пишуть особії приміти, мугирю! – каже той Захаревич, налаявши нас. – А в його які приміти? зовсім так, як і всі.

  – Так це, слава Богу, що й ми на людей походим! – я таки озиваюсь.

  Так ні да ні! нема особих приміт, нічого писати!

  Мордувались-мордувались, таки мусили дати два рублі з копою! Тоді приміти знайшов і хутенько їх начеркав у папері. І веселий знов став, який і був перше.

  Провів нас та й каже:

  – Не бійтесь, усе буде так, як слід йому бути: на те голова й приятельство. Нам аби маленький подарочок; як то говорять: З МИРУ ПО НИТЦІ – ГОЛОМУ СОРОЧКА.

  – Щоб не довелось мирові оголіти! – кажу я, – бо, поздоров Боже вас, багацько дуже ниточок тих тягнете, да з усіх боків.

VI

  Все, як пообіщав Захаревич, скінчилось добре. Поклонились ми панії та й, не гаючи часу, до Хмелинців. В Хмелинцях рушники були готові, тільки нас і ждали. Зробили змовини, а там і весілля справили.

  Добре погуляли й старі, й молоді. По всьому селі пішла чутка, що в нас весілля; музики грають, у бубон б’ють, – весело було, бучно!

  Правду говорять: З ГАРНОЇ ДІВКИ ГАРНА Й МОЛОДИЦЯ; ГАРНО ЗАВЕРТИТЬСЯ, ГАРНО Й ПОДИВИТЬСЯ. Що то за молодиця вийшла з нашої Марти! Дівчиною як була, бігає, сміється, щебече; а тепер якось ніби розумніша стала: двір перейде тихо, велично, у вічі гляне з повагою. Очіпок червоний, намітка біла, довга, – і гетьману кращої жінки не треба, єй-богу!

  Живуть вони й досі з батьком укупі й щиро любляться. Хлопчик найшовся в них, такий чорнявий, у батька вдався і здоровий, дякувати Господові, росте.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)