Хтось був, когось не було.
Давно колись жив один чоловік. У нього було три дочки.
Якось покликав він дочок і каже:
– Діти мої, я їду на базар. Що вам купити?
Старша й відповідає:
– Купи мені сорочку з цибулиння.
– Купи мені,– просить середульша,– золототкану хустку.
Найменша, непосида, каже:
– Купи мені кота.
Поїхав батько на базар, продав, що в нього було, купив усе, що треба, й подарунки: найменшій дочці – кота, середульшій – золототкану хустку, а от сорочки з цибулиння для старшої ніяк не міг знайти. До самісінького вечора ходив по базару – все марно, і, коли почало сутеніти, вирушив додому.
Ішов він довго чи недовго, нарешті стомився й присів на камінь.
Саме в цей час ішов дервіш. Глянув на старого, який спочивав на камені, й побачив, що він смутний-смутний. Підійшов дервіш ближче та й питає:
– Чого це ти так зажурився?
Подорожній і розповів, що старша дочка загадала йому купити сорочку з цибулиння, він обійшов увесь базар, а такої сорочки не знайшов. І ось тепер не везе їй ніякого гостинця.
– Знаєш що,– сказав дервіш,– я подарую їй сорочку з цибулиння, а ти віддай її за мене заміж.
Дістав дервіш із своєї торби сорочку з цибулиння й подав батькові.
Батько зрадів і дав згоду видати за нього старшу дочку.
Три дні й три ночі гуляли весілля, а потім старша дочка перейшла в дім дервіша. Дім у дервіша був великий: на сорок кімнат.
На другий день приходить дервіш додому й каже жінці:
– Люба моя жіночко, ану встань, повернися й дістань із глиняного горщика м'яса. Попоїмо.
Дівчина підвелася, зняла покришку з горщика, аж глядь – там сире м'ясо. Вийняла вона те м'ясо, подала чоловікові. Дервіш їсть, а дівчина до того м'яса й не доторкнулася.
– Люба моя, гарна моя, чом же ти не їси? – питає дервіш.
– Та їм,– відповідає дівчина, а сама не їсть, піднесе до рота те м'ясо й непомітно кидає за комір плаття.
– Люба моя, гарна моя,– каже дервіш,– ану встань, повернися, принеси води. Поп'ємо!
Тільки-но дівчина підвелася, щоб піти по воду, як м'ясо попадало додолу. Тоді дервіш повів жінку в останню, сорокову кімнату й прибив її за коси до стіни.
Минуло кілька днів після весілля, й середульша сестра надумала навідатися до старшої:
«Піду подивлюся, як живеться моїй старшій сестрі!».
Прийшла, бачить – дервіш дома, а сестри нема.
– А де ж це сестра моя? – питає.
– Пішла погуляти,– відповідає дервіш.– Посидь, почекай, вона прийде.
Присіла дівчина на килим.
– Люба моя, гарна моя,– звернувся невдовзі до неї дервіш,– ану встань, повернися, дістань із глиняного глека м'ясо. Попоїмо разом. Я зголоднів, не втерплю, поки твоя сестра прийде.
Дівчина зняла покришку з горщика, аж глядь – там сире м’ясо. Вона мовчки вийняла й подала його дервішу.
їсть дервіш, а дівчина, як і її сестра, непомітно кидає шматочки м'яса за комір плаття.
– Люба моя, гарна моя,– сказав раптом дервіш,– встань, покрутися та принеси води! Поп'ємо.
Дівчина підвелася, а м'ясо попадало додолу. Дервіш одвів її до тієї ж кімнати і прибив за коси поряд з сестрою.
Найменша сестра, непосида, гралася з котом і чекала середульшої сестри, та так і не дочекалася.
«Мабуть, старша сестра занедужала,– подумала вона,– через те й середульша забарилася. Піду та довідаюсь, що сталося з моїми сестрами».
Взяла вона з собою в кошик кота, прийшла в дім до старшої сестри, застала там тільки зятя.
– Де ж це мої сестри? – спитала вона.
– Пішли в сад погуляти. Посидь – вони ось-ось прийдуть.
Присіла дівчина.
– Люба моя, гарна моя,– трохи згодом звернувся до неї дервіш,– ану встань, повернися та дістань із горщика м'ясо. Попоїмо разом.
Дівчина зняла з горщика покришку, аж там сире м'ясо. Вона мовчки поставила м'ясо перед дервішем, і обоє посідали їсти. Та дівчина не їла: брала шматочки м'яса й непомітно кидала їх біля себе, а кіт одразу ж з'їдав їх.
– Люба моя, гарна моя,– сказав дервіш,– ану встань, повернися, принеси води! Поп'ємо.
Дівчина підвелася. Бачить дервіш – а долі нема жодного шматочка м'яса.
«Ось таку б мені жінку»,– подумав дервіш.
І він не пустив дівчину додому.
– Сестри твої, мабуть, поїхали погостювати до моєї рідні,– сказав він,– а ти їх почекай у мене.
Переночувала дівчина в нього вдома, а рано-вранці дервіш їй каже:
– Люба моя, гарна моя. Я на кілька днів поїду з дому. Поки сестри не повернуться, нікуди не йди. Ось тобі й ключі. Розважайся собі. Можеш заходити в усі кімнати, а в останню, сорокову, не заходь.
– Гаразд,– погодилася дівчина.
Тільки-но дервіш пішов, дівчина почала оглядати кімнати. У них було стільки золота й срібла, стільки діамантів, що очі розбігалися. Обійшла вона тридцять дев'ять кімнат і зупинилася перед сороковою, у якій були замкнені двері. Взяла дівчину цікавість.
«Мабуть, у цій кімнаті багато всілякого добра, коли дервіш не дозволив у неї заходити. Хай там що, а я зайду туди»,– вирішила вона.
Відімкнула вона двері й зайшла в порожню кімнату. А коли роздивилася, то замалим не зомліла – її сестри були прибиті за коси до стіни і вже ледве дихали.
Кинулася вона до сестер, звільнила їх, нагодувала й повкладала спати.
Минуло два дні. Дівчата поволі очунювали, на щоках з'явилися рум'янці.
– Чого цей клятий чоловік таке з вами вкоїв? – запитала найменша сестра.
Сестри розповіли їй про свою пригоду, і вони надумали усі разом тікати з дому дервіша.
Старша сестра завела всіх до кімнати, де стояла золота скриня-самохід. Сіли дівчата в скриню й вирушили в дорогу. В скрині було невеличке віконце. їхали дівчата, раптом одна з них побачила в те віконце, що назустріч суне дервіш. Хотіли вони обминути його, та дервіш упізнав свою скриню й кинувся навздогін. Але хоч як біг, не наздогнав.
А дівчата поїхали далі. їхали вони довго чи недовго і нарешті дісталися до царства одного падишаха – прямісінько до палацу. Бачать люди і дивуються, що скриня сама під'їхала.
Падишах наказав одчинити скриню. Аж найменша сестра заговорила з скрині:
– Гей, люди! Покладіть на скриню казан, гребінь і трохи мила.
Почув син падишаха дівочий голос, звелів усі ці речі покласти на скриню – і скриня знову вирушила в дорогу. Син падишаха разом із сином візира пішли услід за скринею й опинилися в лісі.
Дівчата думали, що тут ніхто не зможе їх побачити, і вилізли із скрині. Розклали вогнище й поставили воду в казані, щоб помити голови.
Як глянули син падишаха і син візира на них, то враз закохалися: син падишаха – в найменшу, син візира – в старшу.
Поки дівчата милися й розчісували коси, син падишаха із сином візира повернулися в палац і про все розповіли падишахові.
Стали вони радитися і прийшли до згоди, нарешті, видати старшу сестру за сина візира, середульшу – за сина вельможі, а найменшу–за сина падишаха.
Сорок днів і сорок ночей гуляли весілля.
Але найменша сестра все боялася, що дервіш може потай пролізти в палац і помститися їй. Тоді син падишаха, щоб уберегти дружину від дервіша, збудував двоповерховий палац і поселив її на другому поверсі. На кожній сходинці він звелів повісити дзвіночки. Як тільки чиясь нога ступала на сходи, одразу ж калатав дзвіночок. Біля дверей у палац з одного боку був прив'язаний на ланцюгу лев, а з другого – тигр; на балконі завжди стояв на сторожі озброєний воїн височенного зросту.
Хай вони поки що живуть у цьому палаці в щасті й радощах, а ми розповімо, що було з дервішем.
Після того як дервіш не наздогнав свою скриню-самохід, він повернувся додому.
Обійшов усі кімнати, а найменшої сестри ніде не знайшов. Кинувся він у сорокову кімнату, аж бачить – двері відчинені навстіж і дівчат нема. Тоді він дотямився, що сестри втекли в скрині-самоході, за якою він гнався.
Узяв дервіш торбу, поклав у неї золота й срібла і вирушив у дорогу. Довго він блукав і нарешті добувся до того самого міста, де жили сестри. Тут він і довідався від людей, що в це місто в'їхала золота скриня-самохід і з неї вийшли три дівчини. Дізнався він також, що з найменшою сестрою побрався син самого падишаха.
Побув дервіш якийсь час у місті, але так і не довелося йому побачити найменшу сестру.
Якось він вийшов на базар, купив вати, сонного порошку, два баранячих стегна, кілька пригорщів мигдалю в цукрі. Половину мигдалю він перемішав із сонним порошком і висипав його в ліву кишеню, а другу половину, без сонного порошку – в праву кишеню.
Темної ночі дервіш переодягнувся у вартового й підібрався до сторожі, яка стояла біля палацу сина падишаха. Дістав він із правої кишені кілька мигдалин і почав їх гризти. А один з вартових побачив, що дервіш їсть мигдаль, і попросив пригостити його.
Дістав дервіш із лівої кишені пригорщ мигдалю й вділив потроху кожному вартовому. Ті попоїли мигдалю й невдовзі всі поснули. Тоді дервіш кинув одне бараняче стегно леву, друге – тигру, пообкладав дзвіночки ватою, щоб вони не дзеленчали, і нищечком пішов нагору.
Цієї ночі син падишаха десь гостював. Дружина його сиділа сама й чекала чоловіка. Коли бачить – відчиняються двері й заходить дервіш. Жінка мало не зомліла. Дервіш глянув на неї й сказав сердито:
– Вставай, і ходімо звідси!
Що було робити? Встала жінка й пішла. Дійшли вони до сходів.
А вже розвиднялося.
– Іди вниз.– наказав дервіш.
– Мене привезли сюди вночі,– сказала жінка,– і я не знаю, куди тут іти. А ти ж щойно сходами йшов і знаєш дорогу, іди попереду, а я вслід за тобою.
Пішов дервіш попереду. Глянула жінка праворуч, глянула ліворуч, важко зітхнула й прошепотіла:
– Ранок ясний! Порятуй мене! Я буду вік тобі вдячна! Віддам усе, що забажаєш.
Сказавши це, вона штовхнула дервіша, і той покотився сходами униз, а там напали на нього лев з тигром і роздерли.
Проминуло півроку, й народилася в дружини падишахового сина дочка небаченої краси.
Коли дівчинці сповнилося п'ять років, якось уранці до воріт палацу підійшли троє жебраків. Що вже їм служниці не давали, вони не брали.
– Ідіть скажіть своїй господині, хай виконає свою обітницю, що дала ясному ранку,– віддасть нам свою дочку.
Пішли служниці до дружини падишахового сина та й кажуть:
– Прийшло троє жебраків. Що ми їм не давали, не беруть. Хочуть, щоб ти свою обітницю виконала – віддала їм свою дівчинку.
Що було робити? Мати вбрала свою дочку й віддала жебракам. Ті повели дівчинку за місто, а один жебрак і каже:
– Хай кожен із нас дасть їй, що зможе.
– Дівчинко, дівчинко! Коли ти плакатимеш, хай здійметься буря,– сказав перший жебрак.
– Дівчинко, дівчинко! – сказав другий.– Щоразу, як ти сміятимешся, хай із твоїх вуст падають букети райських квітів.
– Дівчинко, дівчинко! Хай за кожним твоїм кроком у тебе під однією ступнею з'являється золотий слід, а під другою – срібний!
Вони розсмішили дівчинку–і з вуст її посипалися букети. Примусили плакати – і знялася буря. Звеліли пройтись – і там, де вона ступала, з'являлося золото й срібло.
Тоді віднесли дівчину назад у палац і повернули матері.
Дівчинка росла, і слава про її вроду полинула по всьому світу. Якось син падишаха, володаря семи океанів та морів, заслав до неї сватів. Подумали, порадились батько з матір'ю і вирішили віддати дівчинку за сина цього падишаха.
Приготувалися до весілля, розфарбували кенджаве – весільні ноші й повезли на мулі дівчинку до жениха.
А в дівчини була зла тітка, батькова сестра, а в тієї тітки – дочка, схожа на матір і така негарна, що гидко й глянути. її ніхто й не сватав.
То оця тітка з своєю дочкою проводжали наречену. Дочка сиділа на весільних ношах по той бік мула.
Минуло кілька днів, і весільний караван наблизився до того міста, де правив падишах, володар семи океанів та морів.
Була ніч. Тітка нагодувала свою небогу навмисне пересоленим хлібом, і дівчина згодом попросила в тітки води.
– Засмійся й дай мені букет квітів, тоді я дам ковток води.
Хоч як дівчина силувала себе, а засміятися не могла.
Уночі, коли дівчина заснула, тітка зупинила мула, зняла сонну дівчину з ношей, роздягла її й поклала на землі. Караван тим часом пішов уперед, і ніхто цього не помітив. Тітка не гаяла часу, вбрала свою дочку нареченою, сунула їй у рот букет квітів, що їх нарвала при дорозі, й погнала мула, щоб наздогнати караван.
Весільний караван прийшов до палацу падишаха. Увечері в саду нарізали баранів, зварили плов, співали, веселилися, стрибали через вогнище.
Коли привели наречену й показали царевичу, він аж сахнувся, така вона була негарна. Примусив царевич її сміятися, а в неї з рота засмерділо часником. Довів до сліз – у відповідь занявкали коти на даху... Узяв царевич її за руку й повів по кімнаті, та замість золотого чи срібного сліду у неї світилися репані п'яти.
– Як же мене обдурили! – розпачливо вигукнув царевич.
Хай він поки що сумує, а ми вам розповімо про дівчину, яка мала стати нареченою царевича.
У цьому місті жив один старий чоловік. Щодня він ходив у ліс по хмиз, продавав його на базарі і на ті гроші ледве міг прогодувати свою сім'ю. Одного разу, коли старий збирав хмиз, він почув із-за дерева чийсь голос:
– Ой добра людино, порятуй мене! Я вмираю з голоду.
Бачить старий – дівчина дуже вродлива.
– Дитино моя,– каже старий,– куди ж я тебе візьму? У мене самого семеро дочок, і нам ледве вистачає на воду та хліб.
– Забери мене звідси,– почала благати дівчина,– я тобі віддячу.
– Як же ти мені віддячиш? – питає старий.– Ти знесиліла, яка з тебе робота?
– Ось послухай, добрий чоловіче,– сказала тоді дівчина.– Візьми мене за руку, проведи кілька кроків і тоді побачиш, чим я тобі віддячу.
Старий узяв її за руку й повів. Дівчина ступила кілька кроків. Бачить старий, що в неї під однією ногою залишається золотий слід, а під другою – срібний.
Позбирав старий мерщій золото й срібло, підхопив дівчину на руки й побіг додому. Через кілька днів дівчина засміялася, і з її вуст посипалися букети запашних райських квітів. Узяла вона тацю й поклала туди кілька букетів.
– Понеси це в палац і віддай царевичу.
Старий зробив усе так, як сказала дівчина.
– Звідки це в тебе? – запитав його царевич.
– Хай буду я твоєю жертвою! – відповів старий.– Маю я дочку. Коли вона ходить – у неї під ногами залишаються золоті й срібні сліди, засміється – із вуст падають букети райських квітів.
Царевич одразу ж сів на коня й поїхав до старого. Побачив він дівчину, таку гарну, таку вродливу, що йому дух перехопило.
– Дівчино, хто ти така? – спитав вражений царевич.
Дівчина розповіла про все, що з нею зробила зла тітка. Царевич розсмішив дівчину – і з вуст її посипалися букети райських квітів, довів дівчину до сліз – і враз знялася буря, попросив пройтися – і позаду залишилися золоті й срібні сліди.
Тоді царевич наказав прив'язати до хвоста мула тітку і її дочку й пустити по горах.
Після цього царевич женився на своїй справжній нареченій, і весілля гуляли сорок днів і сорок ночей.