Якось узимку пішов на річку фазан напитися води. У того фазана був довгий розкішний хвіст. Попоковзався фазан по льоду, що скував річку, поки, нарешті, знайшов ополонку й припав до крижаної води. Фазан пив і пив, а коли напився, не зміг зрушити з місця: довгий розкішний хвіст його примерз до льоду.
– Ой голубе льоде! Ти найдужчий у світі! Так скоро й міцно схопив ти мого хвоста. Відпусти мене.
– Ні, фазане, – відказує лід.– Дужчий за мене весняний дощ. коли він іде, я швидко тану.
– Яка там у мене сила? – мовить на те дощ. – Земля дужча за мене: скільки б я не лив – зникаю в ній, і сліду немає.
– За мене дужчий ліс. Він стоїть наді мною, густий, зелений, і витягає з мене всю силу, – каже на те земля.
– Ні, нема в мене сили,– озивається й ліс. – Вогонь дужчий за мене. Як спалахне – залишиться від мене сам попіл.
Але почув це вогонь і каже:
– Дужчий за мене вітер. Як дмухне – я не знаю, куди й тікати.
– Це таки правда, я дужий,– озивається вітер. – Я ламаю дерева, зриваю покрівлі, розганяю вогонь. Але мала травиця не боїться мене. Хоч би як я шумів, вона лиш головою похитує. Трава дужча за мене.
– Яка там у мені сила,– відповідає на те трава.– Вівці скубуть мене і толочать. Вівця дужча за мене.
Почула те вівця та й каже:
– Та хіба в мене сила?! Нападе на мене вовк – самі кісточки залишить. Вовк найдужчий у світі.
Почув ці слова сірий вовк і як завиє:
– Нічогісінько ви не знаєте. Найдужча людина. Вона й фазана впіймає, і лід розколе, і землю розорює, і дерева рубає, і пожежі гасить, і вітри зупиняє. Людина викошує трави, зганяє отари і не тільки мене, сірого вовка, але й тигра з барсом нітрохи не боїться.
Тоді й зрозуміли всі – людина найдужча в світі.