Діти поверталися з лісу. Вони сьогодні ходили в далекий похід. Шлях додому пролягав через невеликий хутірець, що лежав у долині за кілька кілометрів до села.
Втомлені, знесилені діти ледве дійшли до хутірця. Зайшли в крайню хату, попросили води. З хати вийшла жінка, за нею вибіг маленький хлопчик. Жінка витягла з колодязя води, поставила на стіл серед двору, а сама пішла до хати.
Діти напилися, відпочили на траві. Де й узялися сили.
Відійшли на кілометр від хутірця, Марійка тут і згадала:
– А ми ж не подякували жінці за воду.
Діти зупинилися. Справді, забули подякувати.
– Що ж... – каже Роман, – це не велика біда. Жінка вже й забула, мабуть. Хіба варто повертатися через таку дрібницю?
– Варто, – наполягає Марійка. – Хіба тобі самому не соромно перед собою, Романе?
Роман усміхнувся. Видно, що йому не соромно.
– Ви як хочете, – каже Марійка, – а я повернуся й подякую...
– Чому? Скажи, чи ж обов’язково це зробити? – питає Роман.., – Адже ми так потомилися...
– Бо ми люди... Якби ми були телята, можна було б і не вертатися...
Вона рушила до хутірця. За нею пішли всі.
Роман постояв хвилинку й, зітхнувши, теж поплівся за гуртом.
– Важко бути людиною... – сказав він.