Жили в давнину старий зі старою, і мали вони трьох золотих баранців. Настала весна, і бабуся послала діда шукати чабана. Надвечір повернувся дід з хлопцем додому.
Вранці старенька розбудила чабанця й питає:
– Скільки тобі покласти хліба?
– Цілу паляницю.
Поклала бабуся паляницю в торбу й наказала хлопцеві:
– Гляди мені, куди йтимуть баранці – туди й ти за ними. А ввечері, як будеш повертатися додому, нарви тієї трави, що баранці їли, й принеси мені показати.
Хлопець пообіцяв, що все робитиме, як загадують, і погнав баранців на пасовисько.
Баранці дійшли до моря, стрибнули у воду й попливли на острів, а чабанець залишився на березі: сидів та їв хліб до вечора.
Коли повернулися баранці з острова, хлопець вирвав на узбережжі трави, сховав за пазуху і погнав їх додому.
Старенька запитала:
– Ну, приніс мені трави показати?
– Авжеж,– сказав чабан і віддав бабусі траву.
Глянула старенька й мовила:
– Ой, не там, хлопче, ти ходив, де паслися мої баранці. Не буде з тебе пуття,– та й вирядила чабана за ворота.
Довелося старому знову йти чабана шукати Увечері повернувся він з іншим хлопцем.
Уранці, коли чабанець зібрався гнати баранців на пасовисько, старенька спитала:
– Скільки тобі хліба покласти?
– Чабанська пайка – окраєць,– відповів хлопець.
Дала стара окраєць хліба й наказала:
– Дивись мені, куди йтимуть баранці – туди й ти за ними. А ввечері, повертаючись додому, нарвеш трави, яку вони їли, і принесеш мені показати.
Хлопець пообіцяв, що зробить усе, як загадують, і пішов за баранцями.
Прийшли вони до моря, і коли баранці стрибнули у воду, хлопець скочив одному баранцеві на спину й собі переплив на острів. Там була шовковиста й м’яка трава, ніби золота й срібна овеча вовна.
Цілий день пробув чабанець з баранцями, а надвечір нарвав тієї диво-травички, сховав за пазуху, тоді скочив одному баранцеві на спину й приплив на берег.
Вдома бабуся запитала:
– Приніс трави показати?Пастушок віддав їй жмутик, і старенька похвалила:
– От молодець! Таки був там, де мої баранці. Із тебе вийде справжній чабан
Так і пастушив хлопець до самої осені.
Старі довго думали, як заплатити хлопцеві.
Врешті дідусь мовив:
– Дамо йому баранця, бо нічого іншого в нас немає.
Бабуся погодилась, і, коли чабан вирушав додому, дали
йому золотого баранця. На прощання бабуся порадила:
– Як хтось підійде до баранця, ти скажи: «Хай так!»
І пішов хлопець із баранцем додому. Дорогою зустрілася їм красива дівчина. Побачила вона баранця, підійшла й вигукнула:
– Ой, які гарні хлопчик і баранчик!
А чабанець мовив:
– Хай так!
І дівчина як приклеїлась до баранця.
Пішли вони втрьох далі і зустріли парубка. Парубок підійшов і сказав:
– О, яка гарна дівчина!
– Хай так! – звелів чабанець.
І парубок приклеївся до них.
Невдовзі зустріли вони пана, що їхав у пишній кареті. Пан і собі зацікавився, підійшов до них ближче, а хлопець сказав:
– Хай так!
І пан з каретою пристали до гурту. Так і рушили далі. Йшли, йшли і зупинилися спочити. Де не взялася свиня й стала обнюхувати колесо. Чабанець мовив:– Хай так!
І свиня мов прикипіла до карети.
А тут злий собака вчепився свині за ногу.
– Хай такі _ наказав хлопчина.
І собака пішов за свинею.
Так і прибули цілим караваном у столицю королівства.
А доньку того короля спіткала біда – в горлі у неї застряло яблуко, яке ніяк не вдавалося вийняти. Король оголосив: хто розсмішить королівну так, що яблуко вискочить з горла, тому вона стане дружиною, ще й півкоролівства одержить у придане.
Приїздили витівники з усього світу, але марно вони
старалися: королівна й не осміхнулася. Та коли чабанець зі своїм поїздом став перед палацом, королівна так голосно зареготала й заплескала в долоні, що яблуко вискочило з горла.
Король запросив хлопця у світлицю. Чабан ще раз гукнув: «Хай так!» – і всі стали вільні: дівчина й парубок, пан у кареті, навіть свиня й собака.
Тоді справили бучне весілля, чабан одружився з королівною, й зажили вони щасливо.