У долині, де верби над водою журяться, а вітер розчісує шовкові трави, жили два сусіди – Гнат і Трохим. Були вони господарі заможні, мали хати білі, комори повні, а от розуму та злагоди не мали й на шеляг.
Розділяла їхні двори вузенька межа – смужка землі, не ширша за долоню. Але саме за цей клаптик точилася між ними війна, запекліша за турецьку. Щоранку виходив Гнат, насупивши кошлаті брови, і кричав:
– Гей, Трохиме! Твій тин знову на мій город поліз! Відсувай, бо я за себе не ручаюся!
А Трохим, червоний від люті, вибігав із сапою:
– Брешеш, старий лисе! То ти свою межу на мій бік посунув, ще й груша твоя тінь на мою капусту кидає!
Так і минало їхнє життя. Замість того щоб радіти сонцю та дітям, вони міряли землю кроками, судилися, лаялися до хрипоти, забувши про Бога і совість. Зневажаючи спокій, будували вони паркани вищі за хати, аби тільки ворога не бачити, але й крізь дошки сичали одне на одного прокльони.
Вже й сивина посріблила їхні скроні, вже й сили почали покидати тіло, а вони все не вгамовувалися. Кожен хотів забрати ту нещасну смужку землі собі, вважаючи це справою честі.
Та час невблаганний. Прийшла година, і постукала у віконниці до обох Кістлява. Померли сусіди майже в один день, так і не поділивши межу.
Зібралася громада, похитали люди головами:
– Все життя вони поруч жили, тож хай і лежать поруч. Може, хоч там, на тому світі, заспокояться.
Поховали їх на пагорбі, могила до могили, так близько, як і хати їхні стояли.
Минули роки. Могильні горбки осіли, зрівнялися із землею. А на тому місці, пробивши чорнозем, виросли два молоді дубки. Тягнулися вони до сонця, набиралися сили, мужніли. І що вище вони ставали, то ближче тулилися один до одного стовбурами.
А під землею, там, де ніхто не бачить, діялося диво. Коріння Гнатового дуба сплелося з корінням Трохимового. Вже не розібрати було, де чиє. Стали вони єдиним цілим, міцним вузлом, який не розрубати жодною сокирою, не розірвати жодною силою.
Стоять тепер ті дуби-велети, обійнявшись гіллям, наче брати рідні. Шумить вітер у їхніх кронах, розповідаючи подорожнім давню історію. І дивляться люди на ті могутні дерева, розуміючи просту істину: те, що за життя розділяла жадібність, смерть навіки поєднала вічністю. Бо земля, за яку ми так б’ємося, врешті-решт приймає всіх однаково, сплітаючи наші долі в одне коріння.