Це було тоді, коли ще мій прадід ходив без портяниць, а моя прабабка у попелі гралася. В одного чоловіка було тридцять синів. Не мав бідняк чим їх годувати, а жінка народила ще одного хлопця. Його назвали Тридцять Першим.
Сини повиростали і кажуть старому:
– Ми підемо, неню, у світ. Може, собі знайдемо жінок.
Тридцять Перший теж хотів піти із старшими братами,
але вони не хотіли й слухати.
– У тебе ще вуйко вилізає з носа!– насміхалися.
Тридцять Перший залишився вдома. Плакав три дні
й три ночі. Тоді батько мовив:
– Збирайся і ти. Наздоганяй своїх братів.
Пішов Тридцять Перший. Ішов один день, ішов другий, а на третій вийшов на широке поле. Серед шовкової трави стояв красний кінь. Тридцять Перший підійшов до нього.
– Конику любий, поможи мені догнати братів.
– Сідай на мене,– заговорив кінь.
Сів Тридцять Перший на коня і полетів під самим небом. Летів день, летів ніч, а вранці кінь промовив:
– Візьми із мого вуха скельце, подивися крізь нього й скажи, що видиш на землі.
Подивився хлопець крізь скельце й відповів:
– Виджу рідних братів. Вони такі маленькі, як ті горобці.
Летіли ще три дні й три ночі. Кінь із хлопцем спустився на землю.
– Отут ми їх почекаємо.
Приїхали брати і дуже здивувалися, що здибалися у світі з Тридцять Першим.
– Ти чого тут?– питають.
– І я піду з вами шукати собі жінку. Неньо мене пустили.
Рушили всі разом. Надвечір зустріли стару-престару бабу.
– Бабко, пустіть переночувати!
– Заходьте, заходьте, мої дорогі,– сказала стара.– Якраз маю тридцять одну доньку, то хотіла б мати таких зятів, як ви.
Кінь прошепотів Тридцять Першому на вухо:
– Коли будеш заходити в хату, візьми з порога патинок. Сядете з бабиними доньками вечеряти – копни стіл ногою. Як будете йти спати, то на подушках бабиних дівчат увидите віночки, а на ваших – капелюшки. Копни ліжко ногою і тоді лягайте. А коли баба засне, ти розбуди своїх братів і тікайте геть. Кнїісш у море патинок, і на ньому перепливете.
А бабина хата стояла серед моря. На березі стара розперезалася і кинула баюрки у воду. Всі перейшли по тих баюрках, як по кладці.
На порозі наймолодший брат уздрів патинок і взяв його в пазуху.
Хлопці зайшли в кімнату, де на столах чекала вечеря. Баба сплеснула в долоні, й з’явилася тридцять одна донька. Це були дуже файні дівчата, але жодна з них не усміхнулася і не вклонилася гостям.
Тридцять Перший копнув стіл ногою, і склянки з вином пересунулися миттю від бабиних доньок до хлопців, а від хлопців – до дівчат. Цього ніхто не видів, але так було. Коли випили вино, бабині дівчата попадали на землю. Вони рвали на собі одежу і так дико ревіли, що страшно було слухати.
А стара подумала, що вона сама переплутала склянки. Швидко наварила якогось зілля і напоїла доньок, щоб видужали.
Після вечері перейшли в сусідню кімнату. Там, де на подушках були капелюшки, мали спати хлопці, а на тих постелях, де були віночки, баба хотіла вкласти своїх доньок.
Тридцять Перший копнув одне ліжко, і тої ж миті усі ліжка помінялися місцями. Цього ніхто не видів, але так було.
Брати полягали і міцно заснули. Серед темної ночі баба увійшла і побила доньок. Потім лягла в куток і захропіла.
Тридцять Перший розбудив братів.
– Тікаймо, бо тут чекає нас біда!
Хлопці вибігли на берег. Тридцять Перший кинув патинок на хвилі, та й на ньому перепливли море.
Пішли зеленими полями. Ішли, скільки йшли, й стали на роздоріжжі. З нього на всі боки розходилася тридцять одна дорога.
– Тепер іди своєю дорогою,– сказали брати наймолодшому. Та найстарший брат подумав собі, що з Тридцять Першим варто іти в світ, бо в нього добрий кінь і сам він не з дурних.
– Я піду з тобою,– сказав він.
Наймолодший втішився, що має хол одного приязного брата. І рушили разом. За три дні прибули до царя і найнялися в нього на роботу: старший вартував на воротах палацу, а менший потрапив служити на кухню. Старшому здавалося, що менший живе ліпше, і його почала мучити заздрість. Пішов до царя й каже:
– Царю, брат хвалився, що може дістати такий буханець хліба, що весь регимент буде з нього їсти й ніколи не з’їсть.
Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказав йому:
– Принеси мені такий буханець, з якого би весь регимент їв й ніколи не з’їв.
– Звідки я дістану? Я навіть не чув про такий буханець.
– Як цього не зробиш, твоя голова буде лежати там, де стоять тепер ноги!– погрозив цар хлопцеві.
Тридцять Перший розповів своєму коневі про розказ царя.
– Не журися,– заспокоїв кінь.– Ми принесемо той буханець. Сідай-но на мене.
Сів парубок на коня, і вони полетіли до моря. Перепливли на патинку і рушили до бабиної хати. Кінь обернув хлопця на малого песика й сказав:
– Баба пустить тебе до комори. Ти хапай хлібину, яка покрита пліснявою й павутиною, та й тікай до моря. Я буду чекати на тебе.
Так і сталося. Песик бігав сюди-туди коло бабиної хати, доки стара не вздріла його і не впустила до комори.
У сирому закутку песик знайшов хлібину, що була геть покрита пліснявою і павутиною. Схопив – і до коня. А той обернув песика знову в чоловіка, і полетіли до царя.
Цар тішився буханцем, бо він став біленьким і смачним, а скільки з нього не різали, залишався цілим.
Відтоді Тридцять Перший зажив у пошані, а старший брат ще більше йому заздрив. Він нашептав цареві:
– Мій братик хвалився, що може дістати таку пляшку вина, з якої буде пити усе твоє військо, а вона ніколи не буде порожня.
Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказує:
– Принеси пляшку вина, з якої буде пити усе моє військо, а вона ніколи не стане порожня, або розлучишся з головою!
Засумував хлопець і розповів коневі про новий розказ царя.
– Не журися, легіню,– сказав на те кінь.– Сідай-но на мене.
Перепливли море і знову опинилися перед бабиною хатою. Кінь обернув хлопця на мітлу і порадив так:
– Скачи у сіни, сядь там в кутку і сиди тихенько, доки служниця не кине тебе до комори. Тоді хапай із полиці найбруднішу пляшку і тікай сюди.
Мітла поскакала й стала собі в кутку. А служниця уздріла її і кинула в комору. Тридцять Перший одразу схопив найбруднішу пляшку й пустився до моря. Там обернувся чоловіком, сів на коня і – до царя.
Тим часом пляшка стала з діаманту, а у ній заграв сонячний напій. Цар пив і пив, а пляшка була повна.
Тридцять Перший знову жив у великім гонорі, а старший брат від заздрощів аж сохнув. Він придумав:
– Мій брат нахвалявся, що може принести і пташку-віщунку!
Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказав йому:
– Принесеш пташку-віщунку, або станеш коротшим на голову!
Пішов хлопець, засмучений, до свого коня.
– Не плач, легіню. У баби-чарівниці буде така пташка.
Перелетіли море, кінь обернув хлопця на мурашку і пояснив:
– Залізь під ліжко баби та чекай, доки не засне. Як від її хропіння буде трястися хата, хапай зі стіни клітку з пташкою і тікай до мене.
Тридцять Перший добре запам’ятав пораду. Він заліз під ліжко, а коли баба почала хропіти, що аж хата тряслася, схопив золоту клітку із пташкою-віщункою і дременув до моря. Сів на коня і прилетів до свого царя.
За пташку-віщунку цар ще більше полюбив Тридцять Першого. А старший брат мучився від заздрості, що аж помирав. Пішов знову до царя і каже:
– О ясний царю, мій брат похвалявся, що він може тобі привести таку файну дівчину, якій пари немає па світі.
Цар ще не був одружений і дуже хотів мати вродливу жінку. Покликав легіня і погрозив йому:
– Як не приведеш мені таку дівчину, якій пари немає на світі, то твоя бідна голова заплаче.
Пішов Тридцять Перший до свого коня.
– Що маю робити? Де знайду таку дівчину?
– Не гризися,– мовив кінь.– Іди й скажи цареві, аби дав тобі шовкового полотна, золотих перснів, діамантових ковтків, коштовних намист і срібний корабель.
Цар дав Тридцять Першому все, що той попросив.
На срібному кораблі хлопець поплив зі своїм конем по синьому морю. Пливли три дні й три ночі, а відтак причалили до Зеленої землі. За порадою коня, хлопець порозвішував на щоглах шовкові полотна, поначіпляв, де тільки міг, золоті персні, діамантові ковтки, коштовні намиста. Сам сів і чекає.
На березі з’явилася така файна дівчина, якій пари не було у світі. На сонце – і те можна було дивитися, а на неї – ні. Прийшла на срібний корабель і почала собі вибирати шовк, приміряти ковтки, персні та намиста.
– Ой, які чудеса ви привезли!– хвалила.
Дивилася у люстерко й милувалася прикрасами. А в цей час повіяв сильний вітер, і корабель полетів від берега. Коли дівчина спохопилася, було уже пізно.
Цар зрадів красуні й хотів повінчатися. Але вона сказала:
– Я не буду твоєю, поки не приведеш сюди усе моє стадо.
Тоді цар покликав Тридцять Першого:
– Як не приженеш її стадо, станеш коротшим на голову!
Хлопець пішов до коника уже сам не свій.
– Не сушися, легіню,– порадив йому кінь.– Скажи цареві, аби дав нам три бочки смоли, дев’ять волових шкір і ще аби підкував мене п’ятикірцевими підковами.
Цар наказав усе приготувати. Тоді кінь загорнувся в дев’ять волових шкір, обмастився смолою і попливли вони з Тридцять Першим на срібному кораблі до Зеленої землі.
– Копай глибоку яму, а потім лізь на найвище дерево,– порадив далі кінь.
Засукав хлопець рукави і викопав глибочезну яму. Потім виліз на найвище дерево й чекає. А кінь скочив у яму, витягнув з неї голову і так заіржав, аж листя затрусилося. Це вчув дикий кінь, який пазив стадо, і прибіг на іржання, сиплючи іскри з ніздрів. Тим часом кінь хлопця сховався у ямі. Коли дикий відійшов, знову почулося іржання. Прибіг – ніде нікого. Отак кінь-вартівник кидався два дні та вже ледве ноги волочив за собою.
На третій день кінь легіня вискочив із ями, і почалася битва. Билися так, що в обох копита палали, як вогонь. Кінь-вартівник не витримав, звалився на землю. Хлопець спустився з дерева, загнуздав його і погнав на корабель. Услід рушило все стадо.
Перепливли море прийшли до царя. Але дівчина знову відкладає весілля:
– Поки моє стадо не подоять, я не піду до шлюбу!
Цар нараз покликав Тридцять Першого і передав бажання красуні.
– Подоїш її стадо або голову втратиш!–пригрозив.
Пішов легінь до коня і розповів про свого біду.
– Не гризися,– втішив кінь,– Вдариш обухом по голові безрогу корову, і стадо саме подоїться.
Тридцять Перший все так і зробив. Величезні казани були повні молока.
– Ходім тепер вінчатися,– умовляє цар дівчину-красуню.
А вона відказує:
– Треба молоко ще скип’ятити, і най у ньому скупається той, що подоїв стадо.
Цар знову покликав Тридцять Першого. Коли почув легінь його розказ, то перелякався. Та коник заспокоїв:
– Лізь у той казан, котрого я оббіжу три рази.
На видовище зібрався увесь двір. Кінь оббіг три рази той казан, у якому молоко кипіло. Хлопець шубовснувся і зробився у тисячу раз файнішим, як був.
Царю теж закортіло стати таким вродливим, і він, не довго думаючи, стрибнув у гаряче молоко. За ним тільки забулькало.
Тоді Тридцять Перший оженився на дівчині-красуні і сам став царем. А старший брат від заздрощів тріснув.