– Дивись на нього лише крізь монокль, -попереджала Варварку старша сестра, – це може бути небезпечно! Бо ж, він такий сонячний... А якщо світла буде досить багато для твоєї шкіри- ти вся покриєшся ластовинням..
– Ще чого ?! – сперечається дівчинка. Її маленький носик наскільки збільшився , що міг розміщувати на собі трьох дорослих людей. Так було її цікаво.
Таїсія стояла на горі з книг, а під тією горою була ще одна. Що складалася з не одного десятку білих перин та подушок; з хмар гусячого пір’я, та з трьох валізок. І всі речі у цьому будинку не мали наліченої кількості..
Скажімо: завівся у двадцять першій кімнаті зелений папуга – наче він і один, а потім їх вже нараховано десять; пройшла година, а замість папуг літають зелені чайники з баночками абрикосового джему. Тому дівчатка і не вміли рахувати. А коли їх хтось запитує у жартівливій формі: « скільки папуг?». Діти відчиняли вікна на двір і птахи летіли до блакитного лісу. Це означало одне- папуг ніскільки!..
Сонячна людина зайшла до двадцять першої кімнати і світло довкола неї утворило неабиякий вирій. Там було все: люстерка з обличчями незвичайних людей ( у яких були носики – п’ятачки), цілі країни з будинками перевернутими догори. А желеподібні люди плавають у желейних басейнах.. І у тих басейнах водяться желеподібні медузи . Одна з них вчепилася міцно за ногу сонячної людини. З початку медуза коштувала щупальцями холошу штанів сонячної людини, а потім пристала до неї як жуйка.
– Ой, як сліпить! – хнюпає носика маленька дівчинка. Не втримали її ніжки і вона полетіла до низу.
– Обережно! – підхопила її за руку старша сестричка і теж полетіла. Дівчатка кружляли як парасольки кульбаби – разом. Це помітили рожеві пуделі та давай несамовито дзявкати.
Сонячна людина, неабияк боялася собак, і хоч вони дійсно були замалими для неї, але її не полишав страх. Сонячна людина благала у дітей приборкати пуделів, але сестри лише кепкували з незвичайної людини. Ось і сьогодні сонячна людина зібрала до своєї корзини білизну і разом з желеподібною медузою попрямувала до блакитного лісу.
– Цікаво-цікаво ...,– мовила Таїсія і від цих слів її ніс збільшився у десять раз .
– Ой, який він кумедний! – розсміялася Варварка . І від цього її щічки стали червоними. Але дівчинка і після цього продовжувала сміятися. Поки в кімнаті не тріснула настільна лампа.
З неї з’явилися на світ метелики – неймовірної краси. Їх люди називали « Тайванськими трояндами», бо здалеку вони нагадували пуп’янки квіток. І ось мить ‐ і комашки несуть на своїх крилах діток до блакитного лісу.
А там все неймовірне: дерева, рослини і птахи, І сестри стали геть блакитними! Чимось схожими на велетенських жаб, що їли все блакитне.
– Мовчи! – попередила Варварка старшу сестру, а сама притихла біля широколистої квітки-хижака.
– Ой, а коли я тебе не слухала? – пошепки запитала Таїсія і її рука занурилася у в’язку блакитну рідину, – тягучу як варений цукор. То була пастка деревовидних людей, що жили у стовбурах найстаріших дерев.
Дивляться сестри а по лісовій стежині котиться дід Буркун і щось розповідає про себе.
– Бачила сліпа, як глуха співала, щоб я те і вам переказав , а ви почули і не запам’ятали! ..- каже він собі під носа . Весь блакитний ніби його наздогнала каракатиця і розмалювала.
– А чи не бачили ви сонячної людини? – несподівано поцікавилася найменша дівчинка.
Дідусь Буркотун як злякається , як підстрибне догори.
– Такого я не знаю, не бачив! А ви хто ? ..
– Ми – діти, з карткового будиночку. Господарі рожевих пуделів!
– Ясно, ясно! -недовірливо глянув на них дідусь..
– Ми прилетіли сюди верхи на метеликах. Але вони кудись зникли. – розповіли сестри
Блакитні дерева, що не мали кінця своєму корінню почали рухати землю, жаби стали блакитнішими , за саме блакитне.
– Тікайте діточки, вам тут нічого робить! – запевнив їх дідусь і став ще одним метеликом. Та й полетів...А до них стрибає голодна жаба, яка ніколи не бачила дітей.. Очі у неї від захвату аж горять.
– Що ж, нам робити? Де ж та дорога яка нам потрібна ?..- жалібно плакали діти.
Аж, ось стежиною іде сонячна людина. В руках у неї сонячна лампа. Сонячні батареї у її спині невтомно виробляють незвичайне сяйво..
– Візьміть нас із собою – прохає Варварка. – Ми не хотіли вас чимось образити .
– Покажіть в якій стороні наш картковий будинок -додала і свого слова Таїсія.
– То залізьте до мого лівого ока, а з правого – вилазьте. Тільки час швидко промайне, але ви не повинні лякатися – каже сонячна людина. Тільки у всього є своя плата.
Сестри погодилися на те, що їм запропонувала сонячна людина. У ліве око вони залізли маленькими дітьми, а вже з правого вилізли старшими років на десять.
І привела їх сонячна людина до карткового будинку. А там все як і було: рожеві пуделі, гори з книг. Але їх ніхто не міг впізнати. І навіки вони залишилися дітьми у тілі дорослих дівчат.