Жила собі на світі старенька мати, і була в неї донька – майстриня на всі руки, а надто ж вправна пряля. Слава про її золоті руки розлетілася далеко за межі рідного села, аж сам король почув про диво-дівчину.
Забажалося королю на власні очі побачити майстриню. Примчав він на баскому коні до хатини, почав стару матір розпитувати. А та, на радощах, що сам король до них завітав, почала вихвалятися та доньку нахвалювати. І так захопилася, що й сама незчулася, як бовкнула зайве:
– Моя донечка така уміла, що може золоті нитки прясти навіть із простої соломи та рудої глини!
– Золото із соломи й глини? – звів брови король. – Це й справді диво! Таку майстриню слід негайно забрати до палацу!
Так і опинилася бідна дівчина в королівських покоях. Привезли їй цілий віз соломи, поставили діжку глини й залишили саму, наказавши до ранку золота напрясти.
Сіла дівчина, плаче, сльози втирає. Де ж це бачено – з бур'яну золото робити? Як не намагалася вона, як не крутила веретено – солома лишалася соломою, а глина – глиною.
Зазирнув до кімнати молодий принц. Побачив заплакану красуню, серце йому стиснулося, але й королівський наказ порушити не можна.
– Не плач, – каже він їй. – Якщо зумієш спрясти золоту нитку, я візьму тебе за дружину, і ніхто тебе більше не скривдить.
Але від слів солома в золото не перетворилася. Сидить пряля, горює. Аж раптом, нізвідки не візьмись, з'явився перед нею химерний карлик. Очі хитрі, посмішка крива. Простягнув він дівчині пару сірих непоказних рукавичок і каже:
– Надінь ці рукавички, красуне. Вони допоможуть тобі золоту нитку виткати. Але умова в мене така: даю тобі три дні. Якщо за цей час не дізнаєшся, як мене звати – станеш моєю дружиною і підеш зі мною.
Злякалася дівчина королівського гніву, та вибору не мала. Взяла рукавички, погодилася. А карлик захихотів, скривився і зник, наче дим.
Тільки-но наділа вона ті рукавички, тільки взялася до роботи – сталося диво! Із куделиці потягнулася тонка, сяюча золота нитка. Рівненька, блискуча, вона бігла так швидко, що дівчина ледве встигала її на веретено намотувати.
Робота кипіла, та час спливав невблаганно. Минув день, другий... Ось уже й вечір третього дня настав. Скоро прийде карлик за своєю нагородою, а дівчина так і не знає його імені. Виходить, доведеться їй йти заміж за потвору.
Сонце вже почало ховатися за ліс, і дівчина знову гірко заридала. Побачив її розпач принц, зайшов до кімнати, сів поруч і каже:
– Не плач, моя люба. Я тебе розважу. Гуляв я сьогодні лісом, вийшов на галявину, аж бачу – смішний такий карлик танцює, підстрибує незграбно, а сам пісеньку наспівує:
Ім'я моє – Меніщастить,
Його не взнати їй!
Як тільки сонце зайде вмить,
То стане шлюб цей мій!
Схопилася дівчина на ноги, очі засяяли! Тепер вона знала таємницю! Тієї ж миті відчинилися двері, і на порозі з’явився карлик. Він уже потирав руки, смакуючи перемогу.
– Ну що, красуне? – запитав він єхидно. – Чи вгадала ти моє ім'я?
– Твоє ім'я – Меніщастить! – вигукнула пряля, зриваючи з рук чарівні рукавички. – Я вільна!
Почув це карлик, затупотів ногами від люті, вибіг із палацу й більше його ніхто ніколи не бачив. Навіть рукавички свої забрати не встиг.
А принц дотримав слова і взяв дівчину за дружину. І жили вони довго та щасливо, і золота їм вистачало, але найбільшим їхнім скарбом стало кохання.