В якомусь царстві, в якомусь государстві жив собі солдат.
Служив він довго і чесно, а життя солдатське було важке гірке. Набридло, нарешті, солдату і почав він думати – якби йому зі служби піти та іншим ділом зайнятись.
А в цей час саме від царя наказ приходить. Пише цар: «Вибрати з усіх солдатів найсправнішого і найчеснішого і надіслати в палац для особливої царської служби».
Подумали-подумали начальники і вирішили відправити до царя нашого солдата: він, мовляв, і старанніший від усіх, і кмітливіший – будь-яке царське доручення виконає.
Прибув солдат у палац і просить:
– Скажіть царю: прийшов за його наказом солдат для особливої служби.
І приводять солдата перед царські очі. Подивився на нього цар і каже;
– Беру я тебе до себе, мій сад стерегти. Останнім часом унадився хтось ночами дерева в саду ламати. Стій щоночі на варті в саду, на головній галявині, і дивись в обидва. Якщо доглянеш, хто в сад ночами пробирається,– нагороджу. А не доглянеш – мій меч, твоя голова з плеч.
«Ой,– думає солдат,–попав я з вогню та в полум'я! Здається, краще б мені на попередній службі залишатись. Що, коли не догляну? З головою прощатися доведеться».
Та вже тепер пізно думати. Треба царський наказ виконувати.
Ото як стемніло, повели солдата в царський сад. Став він на головній галявині; стоїть, озирається, до кожного шелесту прислухається – чи не йде хто, чи не летить хто, чи не повзе хто. Темно в саду, дерева вітами шумлять, вітер садом гуляє... До ранку простояв солдат–нікого не впіймав. І дереза на ранок всі цілі.
– Молодець,– каже цар,– от і далі так вартуй! Солдат і другої ночі в сад подався. Знов до ранку стоїть – слухає, як вітер виє, як гілля шумить. Чи не йде хто, чи не летить хто, чи не повзе хто? Нікого й другої ночі їв саду не впіймав.
А на третю ніч лихо скоїлося: стояв-стояв солдат на галявині, – стомився. Приліг під дерево та й заснув.
Чи довго він спав, чи мало, – прокидається, схоплюється з острахом і бачить: половина улюблених царських дерев поламана. А хто поламав, – як узнаєш?
Заплакав солдат:
– Що ж тепер буде? Звелить мене цар стратити. Гірка моя доля: бути б мені, як раніше, простим солдатом, не ходи ти б мені, нещасному, в царські сторожі.
Та сльозами лихові не зарадиш. Взяв солдат свою рушницю в руки, прихилився до дерева, стоїть і думає – як би йому від загибелі врятуватись.
І раптом чує він – шум і тріск по саду. Підняв голову бачить: летить між деревами величезний страшний птах. Крила чорні, очі вогненні. Як зачепить дерево крилом – тільки гілля тріщить, як кине вогненним зором – дерево само, як підкошене, з кореня валиться.
Розлютився дуже солдат.
Прицілився він у птаха і вистрілив... Диким криком закричав' чорний птах. Не вбив його солдат, а лише поранив. Звився він над садом і полетів, гублячи пір'я з підбитого крила.
Кинувся солдат за ним навздогін. Та де йому, пішому, крилатого птаха наздогнати! Звився він за хмари і там пропав.
А солдат іде, пір'я підбирає. І прийшов він на край глибо-кої-глибокої ущелини.
Захотілося йому поглянути, що в тій ущелині на дні є. Все одно страшніше, ніж у царя в катівнях, не буде. Взяв він і стрибнув униз.
А внизу – каміння, урвища. Покотився солдат з камінця на камінець, ледве живий залишився, мало пам'ять не втратив. Докотився він до дна і лежить, віддихатися не може. Тільки другого дня очуняв.
Встав він на ноги, подивився навкруги:
– Невже це яіу підземне царство потрапив?
Дивиться солдат – все під землею, як на землі: дороги лежать, ріки в берегах синіють. Тільки ліси немовби завмерли, – стоять не колихаються; вода в річці не ворухнеться; а дороги всі порожні: ні душі не видно.
– Що за чудеса!
іде солдат підземним царством, по сторонах дивиться, дивується – чому так тихо, так пусто навкруги? Куди ж люди подівались?
І приходить він до великого міста. Коло воріт вартовий стоїть. Підійшов до нього солдат, а вартовий не ворушиться, стоїть, мов кам'яний. Ввійшов у вартівню; там повно людей, хто стоїть, хто сидить, а всі неначе завмерли.
Іде солдат далі. Народу на вулицях повно, та все нерухомі: де хто був, хто як стояв чи сидів, так кожен і зостався; один дрова рубав, руку з сокирою підняв – та так і застиг; другий воду ніс – так і скам'янів з відром у руці.
Дивується солдат, все далі й далі йде. І доходить до царського палацу.
Дивиться – і тут теж душі живої немає. Кімнати багато прибрані, на столах наїдки і напої різні, а навколо порожньо.
Присів солдат, відпочив, закусив і випив. І раптом чує – ніби хтось до ґанку під'їхав. Схопив він свою рушницю та й став коло дверей.
І входить у кімнату чудова дівчина з мамками та няньками. Побачила вона солдата – здивувалась.
– Як ти, добрий чоловіче, потрапив сюди?
Солдат і розповів їй, як він по пташиному пір'ї сюди дорогу знайшов. А дівчина каже:
– Від цього птаха-лиходія багато лиха на світі скоїлося. Він і народ мій заворожив. Та тільки його розворожити можна. Коли б знайшовся хоробрий чоловік, який три ночі на міському майдані простояв би і нічого не злякався, – тоді все підземне царство знову живим стало б. Тільки не знайти та кого хороброго.
А солдат і відповідає:
– Як не знайти? А я нащо? Зраділа дівчина:
– Невже не злякаєшся? До самого ранку, до півнів достоїш?
– Не злякаюсь, – каже солдат, – бачити я не можу, як люди кам'яними стали. Шкода мені їх,
– Ну, добре, – дівчина каже, – піди спробуй.
Ось і ніч настала. Взяв солдат рушницю, пішов на майдан і став посередині.
Саме опівночі чує він шум, грім – іде на нього ціле військо. Обступають його, ціляться – ось-ось уб'ють. Втекти б солдатові, сховатись, а він на місці стоїть. Дивиться на людей скам'янілих, – шкода йому їх.
«Ні, – думає, – не зійду з місця».
А в цей час раптом десь далеко-далеко півні заспівали Значить, ранок близько. І разом все військо із зброєю пропало, неначе в землю пішло.
– Гаразд, – каже солдат, – одна ніч минула.
Пішов він у палац, відпочив, виспався, надвечір знову на майдан пішов.
Другої ночі страшніший ніж раніше шум пішов: гармати бахкають, просто на солдата їх дула наставлені; вершники скачуть з піками наперевіс – ось-ось розчавлять солдата копитами, цроколять наскрізь. Тут знову півні заспівали – і знову всі страхи разом неначе під землю пішли.
А вже третьої ночі натерпівся солдат такого страху, який і ві сні йому раніше не снився. Війська і звірі §;икі до нього підступали, пожежа на нього полум'ям ішла, і вода затоплювала,– а солдат стоїть, з місця не сходить, тільки рушницю свою все міцніше в руках стискує та на кам'яних людей дивиться.
І тільки півні цієї ночі проспівали – пропали вмить всі страхи і залилося все підземне царство світлом рожевим. Зашуміли ліси, заструмували річки, заспівали пташки. А люди ожили всі, заворушилися, за роботу взялися: хто в поле., хто в ліс поїхав; пильщики дрова пиляють, теслі будинок будують, – застукотіли сокири і молотки, зашуміли голоси, затупали коні.
Ожило скам'яніле царство. Визволив його від чар хоробрий солдат.
Зібрався народ, дякує йому, хвалить.
– Зумів ти, – кажуть, – нас врятувати, будь ти над нами найстаршим.
Оженився солдат на дівчині-красуні і став управляти країною підземною. Добрий він був і дбайливий для всіх, а найбільше – для солдатів: пам'ятав, як самому в солдатах важко жилось.