Сусамбіл (узбецька казка)

***

Сусамбіл (узбецька казка)Чи було, чи й не було, чи пищало, чи гуло, але кажуть, що до нас був колись непевний час: лис в начальстві пробував, вовк ягнят сторожував, ворон був рознощиком, горобець – донощиком...

І жив колись, за давніх-прадавніх часів, бай, а з худоби в нього були віл та віслюк. Господар мав чималий шмат землі, на якому від ранку до вечора той віл працював. Коли ж увечері, голодний і стомлений, він повертався додому, йому кидали, замість вечері, оберемок сухого кукурудзиння.

А віслюк жив у розкошах. Хазяйські діти полюбляли їздити на ньому верхи, і господар наказав змайструвати для віслюка гарне сідельце, а пітничок розшити й оздобити китицями. Замість води віслюка напували шербетом, замість сіна – годували конюшиною та ізюмом.

Одного вечора приплентав віл додому, побачив своє осоружне кукурудзиння та й заплакав.

– Чуєш, приятелю,– звернувся він до віслюка,– якби ти знав, який я голодний. Зглянься наді мною, дай мені крихту свого харчу.

Зглянувся віслюк над волом і поділився з ним своїми наїдками. Раніше біля віслюка завжди лишалися недоїдки, а цього разу господар, зазирнувши вранці до повітки, похвалив:

– О, нарешті й у віслюка з’явився апетит,– і підкинув тому ще смачного свіжого корму.

Та одного вечора, зайшовши до повітки, господар побачив, як віл наминає призначені віслюкові ласощі.

– Що я бачу?! – вигукнув бай з обуренням.– Пан осел наїлися і вдають із себе доброчинця! Ну, начувайся, лежню!

Другого ранку господар залишив вола у стайні, а віслюка вирядив на роботу. Бідолашний віслюк досі ніколи не ходив у ярмі і на превелику силу тягнув за собою клятий омач. Та, зрештою, довелося скоритися долі, і тепер уже віслюк повертався в повітку голодний, де на нього чекали не колишні ласощі, а вода і оберемок сухого кукурудзиння. Так тривало ціле літо.

Одного дня бай поїхав на ринок. Там він купив кілька мішків солі. Нав’ючивши на віслюка важелезні мішки, бай ще й сам умостився зверху. Бідолашний осел насилу переставляв ноги під тим тягарем. Нараз небо потемніло, й пішов дощ. Дорога обернулася на суцільну багнюку. Дощ намочив сіль, і мішки поважчали. Віслюк ледве тримався на ногах, а господар ще й штрикав йому боляче в шию гострим патичком, бив закаблуками по череві та без упину горлав: Ти ворушитимешся сьогодні, злиденна шкапо?!

Врешті-решт дісталися вони до мосту через арик, але тут осел втрапив ногою в дірку і впав. Разом з ним гепнувся на міст і сам бай. Розлютився господар і ну лупцювати бідолашну худобину. Заплакав осел від страшної кривди.

Сусамбіл (узбецька казка)

Аж тут надійшли подорожні, розітнули мотуззя, яким були позв’язувані мішки, поскидали їх з тварин, допомогли підвестися й витягти ногу з проломини. Потім господар знову нав’ючив усе на нього, і рушили вони далі. Вдома господаря пожаліли, що він так змок і намордувався, завели попідруки до теплої хати, посадили біля вогню, нагодували масним пловом, напоїли гарячим чаєм. А віслюка прив’язали у дворі просто неба, кинувши під ноги оберемок сухого кукурудзиння.

Довго думав осел, як йому вирятуватися з такого становища: «Залишатися в жорстокого господаря немає сили, а піти від нього – значить померти голодною смертю. Куди ж його податися?»

І нараз осел згадав, що за дитячих літ він чув від матері про щасливу країну Сусамбіл, де буйні трави і прозорі води. «Там не знають про кривди й тортури, там досхочу корму й черево не відає голоду»,– казала його мати, що й сама все життя мріяла про ту країну, але померла, так і не вибравшись до неї.

Думав-думав осел, а тоді підвівся зі свого місця, шарпнувся раз, шарпнувся другий, обірвав мотузку, проревів на прощання та й подався до щасливої країни.

Нехай він собі йде, а ви тим часом послухайте про півня. Був собі колись чоловік, що тримав курей: тридцять дев’ять курок та одного півня. Кури добре неслися, але той чоловік був страшенно скупий і хіба що раз на три дні посипав курям зерна, та й то не завжди.

Одного дня, шукаючи поживи, кури забрели на сусідське подвір’я, а там господиня саме провіювала січку над ямою, перше ніж висипати в казан. На землю впало кілька зернят.

Угледівши їх, півень підійшов ближче й став дзьобати. Побачила це сусідка, зняла галас:

– Киш-киш, розбійники! – скрикнула вона й пошпурила в півня залізними щипцями. Бідолашний півень так і покотився, а тоді, накульгуючи, подався геть від лихої жінки. Усе тіло йому боліло, і він заплакав од прикрої кривди. І подумав: «Господар щодня дістає майже сорок яєць, то вже міг би принаймні за одне продане яйце купити й посипати нам зерна. А він та його жінка тільки й знають, що відганяти нас від порога, а сусідка й собі жбурляє всім, що в руки трапиться. Не життя, а мука!» – Схопився півень, затріпав крилами й подався, куди очі світять.

Недовго він ішов, коли бачить: суне дорогою засмучений осел. Привіталися вони.

– А чи далеко ви прямуєте? – спитав півень.

Сусамбіл (узбецька казка)

– У Сусамбіл.

– А що воно таке, той Сусамбіл?

– Є такий благословенний край, де трави густі й води прозорі, де не знають, що таке кривда, де життя справді рай.

– Візьміть і мене до того щасливого краю,– попросився півень.

– Гаразд,– відказав осел.– Був я сам-один, а тепер нас буде двоє.

І пішли вони далі удвох, розповідаючи один одному про свої біди та пригоди.

А тепер згадаймо про вола. Надумав господар заробляти гроші, примушуючи свого вола битися з биками. Переміг віл одного бика, потім ще сімох чи вісьмох. І нарешті мав

відбутися тяжкий бій з якимсь здоровецьким биком. Напередодні того бою зайшов господар до повітки змастити волові роги до бою. А віл саме спав, і снилося йому, ніби до загону, де його лишили з майбутнім суперником, зайшов господар, а бик кинувся на нього, наставивши роги. Щоб порятувати господаря, віл і собі кинувся на напасника і вдарив його рогами. Прокинувся віл: біля ніг лежить господар; замість бика-напасника, що йому наснився, віл узяв на роги свого господаря.

За те ж і дісталося йому! Підвівся господар, припнув вола налигачем до стовпця і так відшмагав бідолашного, аж тому вся шкура взялася пухирями. «За віщо? – бідкався в думці віл.– Я ж робив усе, що мені господар загадував. А скількох биків переміг! А він мене так відлупцював. Піду я від нього. Гірше не буде!»

Напружився віл, обірвав налигача й утік на волю. Ішов, ішов, аж бачить – попереду осел з півнем кудись чимчикують. Наздогнав їх віл. Здивувався осел, побачивши колишнього приятеля, і сказав:

– О-о, пане віл! Що це сталося, що й ви пішли від свого господаря?

– І не питайте. Після вашої втечі господар і мене прикро скривдив. От я і втік. А куди це ви прямуєте?

– До країни Сусамбіл.

– А що ж воно за країна? – спитав віл.

– Є такий благословенний край, де трави густі й води прозорі, де не знають, що таке кривда, де життя справді рай.

– Візьміть і мене до того щасливого краю,– попросився віл.

Гаразд,– відказав осел.– Було нас двоє, тепер буде троє. Ходімте!

І пішли вони далі, переповідаючи одне одному свої пригоди та прикрощі. Незабаром дісталися вони до безводної сухої

пустелі і зустріли там двох земляних зайців – тушканів. Зголоднілі й виснажені, вибігли вони до шляху, сподіваючись побачити якого подорожнього і виканючити щось на зуб. Глядь, аж і справді шляхом сунуть осел, півень та віл. Дочекалися їх тушкани й стали просити яку крихту. А осел і каже:

– Любі наші браття, хіба ж ви не бачите, що ми й самі голодні. Хочете якогось харчу дістати – ходімте з нами. – А куди ви прямуєте?

– Ми йдемо до країни Сусамбіл.

Сусамбіл (узбецька казка)

– А що воно таке, той Сусамбіл?

– Є такий благословенний край, де трави густі й води прозорі, де не знають, що таке кривда, де життя справді рай.

– Тоді й ми з вами підемо,– сказали тушкани.

– Гаразд. Було нас троє, буде п’ятеро,– погодився осел, і пішли вони всі п’ятеро далі.

А ще в тій пустелі жили бджоли. їм також не було чого їсти. Літали вони, літали того дня попід хмарами й нараз побачили п’ятьох подорожніх. Напали бджоли на тих подорожніх, заходилися їх кусати, а осел і каже:

– Угамуйтеся, хіба ви не бачите, що ми й самі, як ви, голодні. Усі соки з нас давно повисмоктували наші господарі,

і на вашу долю там нічого не лишилося. Хочете якогось харчу дістати – ходімте з нами.

Повірили бджоли й стали питатися, куди йдуть подорожні.

– У Сусамбіл,– відказали мандрівники.

Приєдналися бджоли до тої ватаги. А осел сказав:

– Було нас п’ятеро, стало багато.

Минуло ще чимало часу, доки подорожні дісталися до омріяної країни Сусамбіл і зажили там мирно і щасливо, їсти мали досхочу й до смаку, працювати ніхто не примушував, а самі вони робили все, що потрібно було для їхнього життя-буття. І жили б вони собі так і досі... Але ще не настав, мабуть, час для їхнього повного щастя.

Річ у тім, що неподалік від країни Сусамбіл височіли стрімкі гори, а в тих горах жило чимало всякої звірини. І жили там вовки, велика зграя хижих вовків.

Одного дня вовчий падишах запросив до себе в гості всіх вовків і влаштував гучний бенкет. П’ють вони, гуляють, шашлики наминають. Аж тут глянув падишах у сусамбільську долину й загледів там вола з віслюком.

– О! Вечеря до нас сама у гостину прийшла. Ану, троє-четверо молодців, злітайте, приженіть сюди ту худобу.

– Та що там робити чотирьом! – вискочив якийсь хвалько.– Я сам-один з ними упораюся!

Його відтрутив інший хвалько:

– Чого ти тут розприндився? Забирайся геть у свій закуток. Я сам піду по здобич.

А ти чого вискакуєш? Чого до мене чіпляєшся? – гаркнув перший вовк, і вони вчепилися один в одного.

Довелося втрутитися самому падишахові:

Ну, ви, мерзотники, негайно припиніть бійку. Обоє підете по здобич.

І вовки помчали в долину.

Перший помітив небезпеку віл. Він гукнув своїх приятелів, і вони почали радитись: «Що діяти? Тікати чи залишатися тут? »

– Якщо станемо тікати,– мовив осел,– вони нас доженуть. Краще поміркуймо, що робити, коли вони вчепляться у нас. Я ревтиму й хвицятиму їх своїми копитами.

Сусамбіл (узбецька казка)

– А я на верхівку дерева злечу й горлатиму, щоб їх збити з пантелику,– сказал півень.

– А ми зриємо землю, щоб вони ноги собі поламали,– озвалися земляні зайці.

– А я їх на роги візьму,– мовив віл.

– А ми їх так нажалимо, що вони самі себе не впізнають,– запевнили бджоли.

За хвилину вовки були в долині.

– Ти бери он того,– мовив один, указавши на віслюка,– а я візьму цього, здорового.

Віл, зачувши ту мову, од ступив кілька кроків назад, а тоді розігнався і так ударив вовка рогами, аж той сім разів перекинувся. Тим часом осел і собі хвицьнув другого вовка обома задніми ногами. Аж тут хмарою налетіли бджоли й почали жалити вовків.

Як чкурнули від них вовки, мало ноги не покалічили на тих нірках, що їх тушкани повиривали. Прибігли, засапані, налякані, з роздутими писками, набряклими очима, до свого падишаха.

– Що сталося? – здивувався вовчий падишах.

– Володарю! То ніяка не вечеря там бродить, а погибель наша! – вигукнули вовки в один голос і стали навперейми розповідати про всі жахи, що їх зазнали в долині.

– Вони прийшли сюди по наші душі. А з ними янголи Мункар та Накір прийшли та ще двоє гробарів. У Мункара й Накіра важкі палиці, вони як уперіщать ними, то хай би на нашому місці сам лев був, і той би сім разів перекинувся...

– Замовкни ти, базіко,– урвав його розповідь другий вовк.– Помовч бодай одну хвилину. Ось я краще скажу. З ними, володарю, сам янгол смерті Азроїл прийшов. Він один має тисячу списів і встромляє їх у ворога всі водночас...

– Що ти знаєш,– вискочив наперед перший вовк.– Вони, кажу, з гробарями прийшли. Ми ще й померти не померли, а ті гробарі вже нам по сім могил викопали, ми в них мало ноги не поламали...

– Роззява,– знову встряв другий вовк.– Нічого ти не помітив. Вони навіть суфі з собою притягли. Ми ще не померли, а він виліз на верхівку дерева і звідти, мов з мінарета, почав скликати людей на задушну молитву...

Сусамбіл (узбецька казка)

Побачивши скособочені писки своїх приятелів, почувши їхні розповіді, вовки перелякалися на смерть.

– Що ж нам тепер робити? – спитав падишах, що так само тремтів з переляку.

– Володарю, коли ми спробуємо опиратися, дні наші лічені. А якщо їх не чіпати, може, втечемо.

Почувши це, вовчий падишах розважив:

– Коли так, годі сидіти, рушаймо звідси негайно.

Знялася зграя разом, а тікати кинулись врізнобіч. Відтак

вовки ніколи й на сім днів путі не наближалися до гір побіля країни Сусамбіл.

А сусамбільці, нарешті, пізнали смак справжньої свободи, щастя і радощів.

  • Омач – соха (узб.)

  • Суфі – служник у мечеті, що закликає людей до молитви (узб.)

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)