Жила в селі дівчина на ім’я Катруся. Врода її була така, що хоч ікони пиши: коса до пояса, очі як терен. Та люди обходили її двір стороною. Бо ніхто й ніколи не бачив, щоб Катруся всміхалася. Обличчя її було застиглим, як мармур, а очі – порожніми, наче вікна в покинутій хаті.
Знала правду лише її мати. Коли Катруся була маленькою, злягла вона від чорної гарячки. Мати в розпачі побігла на перехрестя і гукнула в ніч: "Порятуй мою дитину! Бери що хочеш, тільки хай живе!". З’явився Нечистий, блимнув зеленим оком і сказав: "Заберу її радість. Буде здорова, але сміятися буде тільки мій підземний світ". Мати погодилася. Дитина одужала, але душа її замовкла.
Покохав ту мовчазну красуню пастух Іванко. Грав їй на сопілці, співав жартівливих пісень – вона ж дивилася крізь нього, мов крізь скло. Розповіла йому мати страшну таємницю.
– Я поверну їй сміх! – крикнув Іванко і пішов до Чорного яру, де, кажуть, вхід у пекло є.
Спустився він у глибоке підземелля. Там не було сонця, лише тьмяне світло від золота, що валялося під ногами. На троні з чорного каменю сидів демон, тримаючи в руках кришталеву скриньку. Всередині неї щось билося і дзвеніло, наче срібні дзвоники. То був Катрусин сміх.
– Чого тобі, смертний? – загудів демон.
– Віддай сміх! – сміливо сказав Іванко.
– Е ні, – вишкірився Нечистий. – Тут обмін чесний був. Але я нудьгую. Якщо зможеш мене розсмішити – віддам скриньку задарма. А ні – то й твій сміх заберу.
Заграв Іванко на сопілці – демон позіхає. Розповів байку – демон кривиться. Зрозумів хлопець: нечиста сила людських жартів не розуміє, їй тільки чужа біда смішна.
Тоді Іванко вдався до хитрощів. Почав він показувати, як гордий пан по болоту ходить, носа дере, а потім у багнюку падає. Та так кумедно він пана удавав, так пишався і падав, що демон впізнав у тому образі самого себе – пихатого і самотнього.
Не втримався Нечистий, пирхнув, а тоді як зарегоче! Від того реготу стіни здригнулися, скринька випала з рук і розбилася. Випурхнув звідти сміх срібним птахом і полетів нагору, до сонця.
Коли Іванко вибрався з яру, то почув дивовижний звук. На ґанку своєї хати сиділа Катруся і сміялася дзвінко й щасливо, обіймаючи матір. Очі її сяяли, і тепер вона була не просто живою, а по-справжньому наповненою світлом.