Оповім я вам про добре, щоб душа ваша подобрішала; я оповім вам про веселе, щоб серце ваше розвеселилося,– отож слухайте!
Колись, дуже давно, жив один воїн-лицар. їздив він білим світом, виручав добрих людей з біди-лиха, наганяв страху на ворогів. Набачився він різних країв, рубався в багатьох битвах, а коли відчув, що молодість уже минула і прийшла старість, то вирішив повернутися в ті місця, де народився й виріс. А народився він в аулі посеред високих гір, біля прудкого Тереку. Туди й спрямував він свого бойового коня. На привалах не затримувався, шлях обирав короткий, річку переходив уплав, ліс долав крізь найнепролазніші хащі. І все квапив коня: хотілося йому якомога скоріше рідні гори побачити.
І ось на двадцять третій день дороги дійшов лицар до прудкого Тереку. Крута крем’яниста стежина вела в гори. Коли кінь став підійматися вгору, вершник притримав його й мовив:
– Тихше, мій вірний коню! Доки ми їхали до цих гір, я квапив тебе, благав бігти, щоб аж вітер лишався позаду. На привалах не затримувався, дорогу обирав коротшу, річки переходив уплав, ліс долав через найнепролазніші хащі. Аж у грудях щеміло – так хотілося якнайскоріше рідні гори побачити. Довіз ти мене до прудкого Тереку. Тепер поїдьмо не кваплячись: я хочу надивитися на гори, кожний камінь, кожне дерево хочу роздивитися якнайліпше. Адже відтоді, як я звідси поїхав, багато в Тереку води спливло, багато разів лист у лісах опадав.
Послухався вірний кінь вершника свого, пішов не кваплячись. А лицар, опустивши повід, спогадував свою молодість, розглядався на всі боки – на гори, на кожне дерево, на кожен камінь... І ось удалині забовванів аул. Пізнав його лицар, зрадів і так мовив коневі:
– Нарешті я знову бачу аул свій. Буду в нім жити й ніколи вже його не покину. Скажи мені, вірний коню, чого бажаєш: жити зі мною чи ще по світу побігати?
– Хочу ще по світу побігати,– відповів кінь людським голосом,– Віддай мене молодому сміливцеві!
Лицар подумав-подумав та й каже:
– Хай буде, як ти хочеш. Негоже бойовому коневі в стайні стояти. Подарую я тебе безкінному джигітові, якого стрінемо на шляху. Тільки ти його спершу перевір: чи дорожить він тобою. Якщо він випробування витримає, служи йому вірно, як і мені служив. А коли відпустить тебе, розшукай мене.
– Гаразд,– відповів кінь,– я виконаю твій наказ.
Поки вони отак розмовляли, на дорозі з’явився чоловік.
Він ішов з аулу назустріч вершникові й коневі – це був молодий джигіт.
Коли лицар порівнявся з ним, джигіт поштиво привітався і поступився дорогою.
– Чи далекий твій шлях, джигіте? – запитав лицар.
– Чи далеко, чи ні – я й сам не знаю. Іду щастя свого шукати.
– А чому ж пішки, в тебе що – нема коня?
– Сирота я. Ні батька, ні матері не маю. Хто ж мені дасть коня?
– А мій кінь тобі до вподоби? Хочеш, я тобі віддам його?!
– Таких коней я хіба що уві сні бачив. Але як же ти далі поїдеш, віддавши коня?
– Бери, бери, мій аул осьде, ноги мене донесуть. А далі я їхати не збирався. Сідай у сідло, не можна без коня в далеку путь іти.
Джигіт допоміг лицареві злізти з коня, скочив у сідло, взяв у руки повід.
– А тепер їдь,– сказав старий лицар,– їдь і шукай своє щастя. Тільки запам’ятай, що я тобі скажу на прощання. Кращий, ніж мій, є на світі лише один кінь. Доки ти його знайдеш, мого коня не міняй і нікому не віддавай. А якщо здобудеш того коня, то відпусти мого, він знайде мене.
– Спасибі тобі за коня. А твої слова я запам’ятаю,– відповів молодий джигіт.
Попрощався він зі старим лицарем і помчав униз крем’янистою гірською стежкою.
«Тепер у мене є кінь. Не повернуся додому, доки не знайду свого щастя»,– мовив сам собі джигіт і вйокнув на коня. І помчав кінь так, що всі вітри позаду лишилися. Розступилися гори, промайнув Терек, а кінь усе мчав.
Отак вони мчали три дні. На четвертий ранок побачили, як попереду заблискотіла вода. Юнак під’їхав ближче. Це було величезне, широке і глибоке озеро. А посеред озера виднівся острів, на якому височіла кам’яна вежа. Вона сяяла на сонці золотою покрівлею, срібними вікнами.
«Попливу до цієї вежі, подивлюся, хто в ній живе»,– вирішив джигіт і спрямував коня у воду. Кінь підкорився і поплив до маленького острівця. Та він не забув наказу старого свого господаря і вирішив перевірити, чи дорожить ним новий господар. Коли до острівця залишалося менше половини шляху, кінь прикинувся, що тоне.
– Без тебе мені не життя! – вигукнув джигіт і відпустив коня, щоб той вибрався на берег.
Але кінь не дав загинути своєму новому господареві.
– Тримайся за сідло,– гукнув він людським голосом,– доберемося до берега удвох!
Кінь поплив, а джигіт за сідло тримався.
Невдовзі вони дісталися берега.
Взяв джигіт свого коня за вуздечку, підвів до вежі й прив’язав до залізного кільця, яке побачив при самому вході. Потім розчинив срібні двері й сміливо піднявся на вежу. А в тій вежі жила красуня, подібна сонцю. Джигіт зайшов, привітався і попросив у дівчини напитися води. Дівчина взяла дорогу чашу, вкинула туди золотий перстень і подала джигітові. Юнак зрозумів, що це означає: дівчина побачила його мокрий бешмет і питає, як він добувся сюди. Джигіт відпив кілька ковтків, кинув у чашу гілочку й повернув дівчині. Це була відповідь: я прибув сюди по воді.
– Сідай, будь гостем моїм і розкажи, що привело тебе сюди,– мовила вона.
Джигіт мовчки дивився на дівчину-красуню й не міг відвести очей.
– Я вирушив шукати свого щастя,– сказав він,– та коли побачив тебе, одразу зрозумів, що був би щасливий тільки з тобою.
– Ти теж мені подобаєшся, джигіте,– мовила красуня,– Сюди, до мене, дістатися непросто. Якщо ти хочеш, щоб я стала твоєю дружиною, то ти мусиш повернутися на берег, розшукати чоловіка на ймення Силайма, довідатися, чи здорова його дружина, і вивідати його таємницю.
– А як же я того Силайму пізнаю? – запитав джигіт.
– Пізнати Силайму неважко, – відповіла дівчина.– У нього нема кінчика носа; але чому його нема, ніхто не відає. Це і є таємниця Силайми. Він заприсягнувся: відкрию таємницю тільки тому, хто здійснить подвиг. Більше нічого я тобі сказати не можу. Хочеш – шукай Силайму, не хочеш – їдь додому.
– Я знайду Силайму, дізнаюся про його дружину й відкрию його таємницю! – вигукнув джигіт і попрощався з господинею вежі.
Вийшов він до свого коня, скочив у сідло, вибрався на берег і гайда в дорогу. Чи довго він їхав, чи ні – аж наздоганяє дорогою невідомого вершника.
– Ассалам алейкум, добрий чоловіче!
– Ва-алейкум салам! – відповів вершник.
– Куди простуєш?
– До себе додому повертаюсь. А ти куди? – питає
незнайомий.
– А я щастя своє шукаю.
Поїхали поряд. Джигіт подумав-подумав та й каже:
– Хочу подружитися з тобою.
– Спершу випробуймо силу коней, а потім самі поміряємося силами, ну, а тоді побачимо, чи зможеш ти бути моїм другом,– сказав незнайомий.
Пустили вони коней навскач – кінь джигіта вихопився вперед. Потім спішилися і почали боротися. Зловчився джигіт та й поклав незнайомого на лопатки. А той і каже:
– Тепер я бачу, що ти можеш бути моїм другом. Досі жоден джигіт мене ще не перемагав!
Сіли вони на коней та й поїхали далі. їдуть вони й розповідають один одному всілякі історії. Аж бачать на пагорку великий мурований будинок. Коли проїжджали повз нього, з дверей вибігла дівчинка.
– Не галасуйте біля цього будинку,– сказала вона,– бо якщо прокинеться Берзи Каза, він вам голови поодриває.
– А хто такий Берзи Каза, що всі його мають боятися? – голосно запитав джигіт.
– Тихше! – злякався його супутник.– Берзи Каза – страшний вовчище. На всьому білому світі нема нікого страшнішого, ніж він. Не боюсь я ніяких потвор, а от з ним стрічатися не наважуюся. Я за свого коня боюся: він змалку вовків жахається.
А Берзи Каза вже прокинувся. З будинку долинуло його грізне гарчання.
– Я з ним бій прийму, мій кінь не з лякливих. А ти їдь подалі, спустися у видолинок і почекай мене! – гукнув джигіт своєму новому другові.
Ледь той устиг від’їхати, як із будинку вискочив страшенний вовчище Берзи Каза. Був він кудлатий, величезний на зріст, з великими іклами. Джигіт не злякався. Кінь його теж стояв мов укопаний.
– Давай боротися! – гукнув Берзи Каза.
– Давай! – сміливо відповів джигіт і скочив з коня.
Почали вони боротися. Боролися годину, другу, третю.
Нарешті джигіт пересилив Берзи Каза й скрутив його під собою. Не давши вовкові отямитися, вихопив свій кинджал і відтяв йому голову. А тоді скочив на коня і поїхав у видолинок, де на нього чекав друг.
Поїхали вони далі і незабаром опинилися біля якогось замку. Друг під’їхав до воріт і мовив:
– Ось в оцьому замку я живу. Зроби ласку, будь моїм гостем.
Він привів джигіта у світлицю, запросив до столу, а сам пішов по частування. Джигіт почав роззиратися довкола й помітив, що з одних дверей мовби щось сяє. Він підійшов, прочинив двері – і здивувався: на високій постелі лежала красуня. Сяйво линуло від її обличчя, кіс. Але очі красуні були заплющені. Красуня тяжко кидалася уві сні й стогнала... Коли господар повернувся, джигіт не витримав і запитав, хто це лежить у сусідній кімнаті.
– Це братова дружина. Вона враз заслабла, і щодень їй дедалі гірше стає. Ми з братом не знаємо, як її вилікувати. У всіх лікарів побували, всі засоби випробували, а їй чимраз гірше стає. Брат знову поїхав шукати ліки, не знаю – привезе чи ні...
«Доки не знайду для неї ліки, не поїду далі,– вирішив джигіт, але другові не став про це говорити. – Ось приїду з ліками, тоді й скажу. Хай лишається тут. Мало що може статися, може, треба буде допомогти, а нікому». Коли його друг вийшов з кімнати, джигіт мерщій вибіг із замку, скочив на коня та й помчав.
– Що ти надумав? Куди нам треба їхати? – запитав кінь через три дні.
– У мого друга є брат, його дружина гарніша за сонячне проміння. Але вона чомусь заслабла й лежить при смерті в палаці. Я хочу допомогти їй вилікуватися. Я мушу знайти для неї ліки,– відповів юнак.
– Ліки є, але далеко звідси, за двома високими горами, які стоять так близько одна від другої, що й мурашка не проповзе між ними. Час від часу гори розходяться, але це триває всього одну мить. Коли вони розходяться, між ними може проскочити вершник. Гори одразу ж з гуркотом сходяться. Все, що опиняється між ними, перетворюється на порох. Коли під’їдемо впритул, ти гукни, наче гукають п’ятнадцять джигітів, і вдар мене батогом, наче вдарили вісімнадцять вершників. Я кинуся вперед, і ми проскочимо між скель,– порадив кінь.
– Гаразд, я вчиню, як ти сказав, тільки їдь хутчіше, щоб нам повернутися вчасно,– відповів джигіт.
Кінь помчав уперед. Ось вони вже й біля гір. Джигіт під’їхав ближче й побачив: дві гори стоять так близько, що навіть мурасі між ними не проповзти. Зліз джигіт з коня, підібрав повалене сухе дерево, підійшов до двох гір і, коли вони розійшлися, кинув дерево між них. Гори з гуркотом зійшлися і розтрощили дерево на порох. «Правду сказав мені кінь, небезпечне це місце»,– подумав джигіт. Але довго думати не став і скочив на коня. Напружилося, мовби стало кам’яне, його тіло, закалатало серце. Гукнув джигіт, наче п’ятнадцять джигітів одразу,– гори розійшлися, він уперіщив коня, наче вісімнадцять вершників одразу, і рвонув у щілину. З гуркотом зійшлися гори, та сміливий вершник устиг проскочити.
Поїхав далі джигіт рівниною.
Їхав-їхав, аж бачить: величезний лев люто гарчить і качається по землі.
– Цей лев поранив собі ногу гострим уламком каменя, – пояснив кінь.– Тому він місця собі не знаходить. Ти викопай яму, і ми сховаємося в ній. А потім почни дражнити лева. Лев кинеться на нас, перестрибне через яму, і гострий камінь, що, мов скабка, засів йому в лапі, випаде. Лев заспокоїться, вгамується і допоможе нам дістати ліки, що їх ми шукаємо.
Послухався джигіт доброї ради. Хутко викопав яму, сховався у ній з конем і почав дратувати лева. Лев кинувся на джигіта і перескочив через яму. Гострий камінь вилетів, біль у лапі вщух. Лев ліг на траву й задоволено замуркотів.
Коли джигіт вийшов із ями, лев промовив людським голосом:
– Це ти мене від мук урятував? Віднині я твій друг.
Скажи мені, що привело тебе в ці краї. Сюди мало хто може дістатися, а той, хто дістається, не може назад повернутися.
– Я шукаю ліки для однієї людини,– відповів джигіт і повідав левові, хто він і звідки.
– Іди за мною,– мовив лев.
Ішли та йшли і зрештою дійшли до глибокої печери.
– Зачекай мене тут,– сказав лев, а сам сховався у печері. Вийшов ізвідти з глечиком молока й подав його юнакові, мовивши: – Якщо тричі покропити цим молоком хворого, то він одразу одужає.
Подякував джигіт левові та й рушив назад.
Їхав-їхав і знову опинився біля двох гір. Під’їхав до них упритул, гукнув, наче п’ятнадцять джигітів одразу, вдарив коня, наче вісімнадцять вершників.
Розступилися гори на мить, і кінь рвонув у щілину. Скелі зійшлися з гуркотом, та пізно – сміливий вершник устиг проскочити.
Довго він їхав чи ні, але нарешті прибув до свого друга. Зайшли вони в кімнату, де лежала красуня, і тричі окропили її молоком. Вона тут же підвелася з постелі, наче ніколи й не слабувала. Друг тут же побіг кликати брата, а красуня поглянула на джигіта й мовила:
– Коли мій чоловік побачить мене здоровою, він дуже зрадіє і спитає, що тобі подарувати. Ти скажи так: «Подаруй мені он оту шаблю з відламаним кінцем і он оту сіру шкапину, що пасеться на лузі; нічого більше мені не треба». Шабля ця не проста: хто володіє нею, того ніхто не здолає в герці. А кінь тільки з вигляду непоказний. Прудкішого за нього немає на світі.
Джигіт вислухав її й подумав: «Напевне, знайшов я таки того коня, що про нього мені старий лицар казав, віддаючи свого коня».
І от прибув чоловік, побачив, що дружина його одужала, зрадів і вигукнув, звертаючись до джигіта:
– За те, що ти для мене вчинив, проси все, що хочеш!
– Подаруй мені шаблю з відламаним кінцем та сіру шкапину, що біля палацу пасеться,– попросив юнак,– а більше мені нічого й не треба.
– Навіщо тобі поламана шабля та старий кінь? – здивувався господар.– Взяв би щось краще.
Але джигіт стояв на своєму. І чоловік віддав йому шаблю і шкапу.
Доки чоловік красуні розмовляв з ним, джигіт здивовано поглядав на його обличчя: на носі не вистачало кінчика. «Чи не той це Силайма, якого я повинен знайти?» – подумав він. А далі насмілився та й запитав:
– Скажи, будь ласка, чи не звуть тебе Силаймою?
– Так, я Силайма з обрубаним носом. А навіщо це тобі?
– Красуня, яка живе у вежі посеред озера, дала слово стати моєю дружиною, якщо я довідаюсь таємницю людини на ім’я Силайма. Скажи мені, який подвиг я мушу здійснити, щоб ти відкрив свою таємницю?
– А хіба ти не здійснив подвигу, здобувши ліки для моєї дружини? Так от же слухай, що зі мною сталося... В одній високій вежі, що була серед моря, жили дві сестри. Я посватався до старшої (оце ж її й вилікував ти). Вона відповіла, що вийде за мене, якщо я прижену їй табун коней семиголового гірського змія разом з тигроподібним жеребцем. Я взяв з собою восьмеро товаришів та й поїхав по цей табун. Ми погнали до себе цей табун, коли семиголовий змій спав. Та ось він прокинувся, побачив, що вкрали його коней, і кинувся навздогін. Ледь ми проскочили гори і виїхали на рівнину, як позаду почувся шум і вигуки. Це змій гнався за нами по п’ятах. Він відламав шпиль гори і кинув на нас. Кам’яною брилою він убив вісьмох моїх товаришів. Я мчав попереду на тигроподібному жеребці, і брила мене не дістала; але маленький уламок її зрізав мені кінчик носа. Відтоді мене й прозвали Силаймою з обрубаним носом. Оце й уся таємниця!
Вислухавши оповідь Силайми, джигіт поквапився в дорогу. Попрощався з Силаймою, з його дружиною, з його братом – своїм другом, узяв чарівну шаблю і пішов до своїх коней: до того, що на нім приїхав, і до того, що йому Силайма подарував... Він відпустив коня, що його біля рідного аулу дав йому старий лицар, мовивши:
– Біжи, знайди першого свого господаря, уклін йому від мене передай і живи при нім.
– Прощавай, молодий джигіте,– сказав кінь людською мовою та й помчав.
Після цього джигіт осідлав сіру шкапу, і, коли сів на неї, вона струснула гривою, крутнула головою і обернулася на сірого красеня-скакуна.
– Куди везти тебе, хоробрий джигіте? – спитав скакун людською мовою.
– Вези мене до великого озера, де у вежі під золотою покрівлею моя наречена живе.
Сірий кінь рвонув уперед. Він більше летів повітрям, ніж біг землею, і вже під вечір вони опинилися біля озера.
– Розшукав ти чоловіка на ймення Силайма? – запитала дівчина-красуня, побачивши джигіта.– Як почувається його дружина? І чи вивідав ти таємницю Силайми?
– І Силайму я знайшов, і дружину його бачив, і таємницю його знаю. Зараз оповім тобі все, як воно було,– відповів джигіт.
І він розповів їй про свої пригоди: як подружився з братом Силайми, як переміг страшного вовка Берзи Каза, як добув чарівне молоко для хворої дружини Силайми. Розказав і про таємницю Силайми.
– Ти знайшов Силайму й довідався про його таємницю. Ти здобув чарівне молоко і врятував життя красуні – моєї рідної сестри,– вигукнула дівчина.– Я згодна стати твоєю дружиною!
Джигіт одружився з нею, і стали вони щасливо жити. Коли на їхню землю зазіхали вороги, то молодий джигіт брав свою чарівну шаблю, сідав на диво-коня – і всі вороги тікали від нього. І полетіла з аулу в аул слава про лицаря-звитяжця та його красуню-дружину.