Силайма з обрубаним носом (інгуська казка)

***

Силайма з обрубаним носом (інгуська казка)

Оповім я вам про добре, щоб душа ваша подобрішала; я оповім вам про веселе, щоб серце ваше розвеселилося,– отож слухайте!

Колись, дуже давно, жив один воїн-лицар. їздив він білим світом, виручав добрих людей з біди-лиха, наганяв страху на ворогів. Набачився він різних країв, рубався в багатьох битвах, а коли відчув, що молодість уже минула і прийшла старість, то вирішив повернутися в ті місця, де народився й виріс. А народився він в аулі посеред високих гір, біля прудкого Тереку. Туди й спрямував він свого бойового коня. На привалах не затримувався, шлях обирав короткий, річку переходив уплав, ліс долав крізь найнепролазніші хащі. І все квапив коня: хотілося йому якомога скоріше рідні гори побачити.

І ось на двадцять третій день дороги дійшов лицар до прудкого Тереку. Крута крем’яниста стежина вела в гори. Коли кінь став підійматися вгору, вершник притримав його й мовив:

– Тихше, мій вірний коню! Доки ми їхали до цих гір, я квапив тебе, благав бігти, щоб аж вітер лишався позаду. На привалах не затримувався, дорогу обирав коротшу, річки переходив уплав, ліс долав через найнепролазніші хащі. Аж у грудях щеміло – так хотілося якнайскоріше рідні гори побачити. Довіз ти мене до прудкого Тереку. Тепер поїдьмо не кваплячись: я хочу надивитися на гори, кожний камінь, кожне дерево хочу роздивитися якнайліпше. Адже відтоді, як я звідси поїхав, багато в Тереку води спливло, багато разів лист у лісах опадав.

Послухався вірний кінь вершника свого, пішов не кваплячись. А лицар, опустивши повід, спогадував свою молодість, розглядався на всі боки – на гори, на кожне дерево, на кожен камінь... І ось удалині забовванів аул. Пізнав його лицар, зрадів і так мовив коневі:

– Нарешті я знову бачу аул свій. Буду в нім жити й ніколи вже його не покину. Скажи мені, вірний коню, чого бажаєш: жити зі мною чи ще по світу побігати?

– Хочу ще по світу побігати,– відповів кінь людським голосом,– Віддай мене молодому сміливцеві!

Лицар подумав-подумав та й каже:

– Хай буде, як ти хочеш. Негоже бойовому коневі в стайні стояти. Подарую я тебе безкінному джигітові, якого стрінемо на шляху. Тільки ти його спершу перевір: чи дорожить він тобою. Якщо він випробування витримає, служи йому вірно, як і мені служив. А коли відпустить тебе, розшукай мене.

– Гаразд,– відповів кінь,– я виконаю твій наказ.

Поки вони отак розмовляли, на дорозі з’явився чоловік.

Він ішов з аулу назустріч вершникові й коневі – це був молодий джигіт.

Коли лицар порівнявся з ним, джигіт поштиво привітався і поступився дорогою.

– Чи далекий твій шлях, джигіте? – запитав лицар.

– Чи далеко, чи ні – я й сам не знаю. Іду щастя свого шукати.

– А чому ж пішки, в тебе що – нема коня?

– Сирота я. Ні батька, ні матері не маю. Хто ж мені дасть коня?

– А мій кінь тобі до вподоби? Хочеш, я тобі віддам його?!

– Таких коней я хіба що уві сні бачив. Але як же ти далі поїдеш, віддавши коня?

– Бери, бери, мій аул осьде, ноги мене донесуть. А далі я їхати не збирався. Сідай у сідло, не можна без коня в далеку путь іти.

Джигіт допоміг лицареві злізти з коня, скочив у сідло, взяв у руки повід.

– А тепер їдь,– сказав старий лицар,– їдь і шукай своє щастя. Тільки запам’ятай, що я тобі скажу на прощання. Кращий, ніж мій, є на світі лише один кінь. Доки ти його знайдеш, мого коня не міняй і нікому не віддавай. А якщо здобудеш того коня, то відпусти мого, він знайде мене.

– Спасибі тобі за коня. А твої слова я запам’ятаю,– відповів молодий джигіт.

Попрощався він зі старим лицарем і помчав униз крем’янистою гірською стежкою.

«Тепер у мене є кінь. Не повернуся додому, доки не знайду свого щастя»,– мовив сам собі джигіт і вйокнув на коня. І помчав кінь так, що всі вітри позаду лишилися. Розступилися гори, промайнув Терек, а кінь усе мчав.

Отак вони мчали три дні. На четвертий ранок побачили, як попереду заблискотіла вода. Юнак під’їхав ближче. Це було величезне, широке і глибоке озеро. А посеред озера виднівся острів, на якому височіла кам’яна вежа. Вона сяяла на сонці золотою покрівлею, срібними вікнами.

«Попливу до цієї вежі, подивлюся, хто в ній живе»,– вирішив джигіт і спрямував коня у воду. Кінь підкорився і поплив до маленького острівця. Та він не забув наказу старого свого господаря і вирішив перевірити, чи дорожить ним новий господар. Коли до острівця залишалося менше половини шляху, кінь прикинувся, що тоне.

Силайма з обрубаним носом (інгуська казка)

– Без тебе мені не життя! – вигукнув джигіт і відпустив коня, щоб той вибрався на берег.

Але кінь не дав загинути своєму новому господареві.

– Тримайся за сідло,– гукнув він людським голосом,– доберемося до берега удвох!

Кінь поплив, а джигіт за сідло тримався.

Невдовзі вони дісталися берега.

Взяв джигіт свого коня за вуздечку, підвів до вежі й прив’язав до залізного кільця, яке побачив при самому вході. Потім розчинив срібні двері й сміливо піднявся на вежу. А в тій вежі жила красуня, подібна сонцю. Джигіт зайшов, привітався і попросив у дівчини напитися води. Дівчина взяла дорогу чашу, вкинула туди золотий перстень і подала джигітові. Юнак зрозумів, що це означає: дівчина побачила його мокрий бешмет і питає, як він добувся сюди. Джигіт відпив кілька ковтків, кинув у чашу гілочку й повернув дівчині. Це була відповідь: я прибув сюди по воді.

– Сідай, будь гостем моїм і розкажи, що привело тебе сюди,– мовила вона.

Джигіт мовчки дивився на дівчину-красуню й не міг відвести очей.

– Я вирушив шукати свого щастя,– сказав він,– та коли побачив тебе, одразу зрозумів, що був би щасливий тільки з тобою.

– Ти теж мені подобаєшся, джигіте,– мовила красуня,– Сюди, до мене, дістатися непросто. Якщо ти хочеш, щоб я стала твоєю дружиною, то ти мусиш повернутися на берег, розшукати чоловіка на ймення Силайма, довідатися, чи здорова його дружина, і вивідати його таємницю.

– А як же я того Силайму пізнаю? – запитав джигіт.

– Пізнати Силайму неважко, – відповіла дівчина.– У нього нема кінчика носа; але чому його нема, ніхто не відає. Це і є таємниця Силайми. Він заприсягнувся: відкрию таємницю тільки тому, хто здійснить подвиг. Більше нічого я тобі сказати не можу. Хочеш – шукай Силайму, не хочеш – їдь додому.

– Я знайду Силайму, дізнаюся про його дружину й відкрию його таємницю! – вигукнув джигіт і попрощався з господинею вежі.

Вийшов він до свого коня, скочив у сідло, вибрався на берег і гайда в дорогу. Чи довго він їхав, чи ні – аж наздоганяє дорогою невідомого вершника.

– Ассалам алейкум, добрий чоловіче!

– Ва-алейкум салам! – відповів вершник.

– Куди простуєш?

– До себе додому повертаюсь. А ти куди? – питає

незнайомий.

– А я щастя своє шукаю.

Поїхали поряд. Джигіт подумав-подумав та й каже:

– Хочу подружитися з тобою.

– Спершу випробуймо силу коней, а потім самі поміряємося силами, ну, а тоді побачимо, чи зможеш ти бути моїм другом,– сказав незнайомий.

Пустили вони коней навскач – кінь джигіта вихопився вперед. Потім спішилися і почали боротися. Зловчився джигіт та й поклав незнайомого на лопатки. А той і каже:

– Тепер я бачу, що ти можеш бути моїм другом. Досі жоден джигіт мене ще не перемагав!

Сіли вони на коней та й поїхали далі. їдуть вони й розповідають один одному всілякі історії. Аж бачать на пагорку великий мурований будинок. Коли проїжджали повз нього, з дверей вибігла дівчинка.

– Не галасуйте біля цього будинку,– сказала вона,– бо якщо прокинеться Берзи Каза, він вам голови поодриває.

– А хто такий Берзи Каза, що всі його мають боятися? – голосно запитав джигіт.

Силайма з обрубаним носом (інгуська казка)

– Тихше! – злякався його супутник.– Берзи Каза – страшний вовчище. На всьому білому світі нема нікого страшнішого, ніж він. Не боюсь я ніяких потвор, а от з ним стрічатися не наважуюся. Я за свого коня боюся: він змалку вовків жахається.

А Берзи Каза вже прокинувся. З будинку долинуло його грізне гарчання.

– Я з ним бій прийму, мій кінь не з лякливих. А ти їдь подалі, спустися у видолинок і почекай мене! – гукнув джигіт своєму новому другові.

Ледь той устиг від’їхати, як із будинку вискочив страшенний вовчище Берзи Каза. Був він кудлатий, величезний на зріст, з великими іклами. Джигіт не злякався. Кінь його теж стояв мов укопаний.

– Давай боротися! – гукнув Берзи Каза.

– Давай! – сміливо відповів джигіт і скочив з коня.

Почали вони боротися. Боролися годину, другу, третю.

Нарешті джигіт пересилив Берзи Каза й скрутив його під собою. Не давши вовкові отямитися, вихопив свій кинджал і відтяв йому голову. А тоді скочив на коня і поїхав у видолинок, де на нього чекав друг.

Поїхали вони далі і незабаром опинилися біля якогось замку. Друг під’їхав до воріт і мовив:

– Ось в оцьому замку я живу. Зроби ласку, будь моїм гостем.

Він привів джигіта у світлицю, запросив до столу, а сам пішов по частування. Джигіт почав роззиратися довкола й помітив, що з одних дверей мовби щось сяє. Він підійшов, прочинив двері – і здивувався: на високій постелі лежала красуня. Сяйво линуло від її обличчя, кіс. Але очі красуні були заплющені. Красуня тяжко кидалася уві сні й стогнала... Коли господар повернувся, джигіт не витримав і запитав, хто це лежить у сусідній кімнаті.

– Це братова дружина. Вона враз заслабла, і щодень їй дедалі гірше стає. Ми з братом не знаємо, як її вилікувати. У всіх лікарів побували, всі засоби випробували, а їй чимраз гірше стає. Брат знову поїхав шукати ліки, не знаю – привезе чи ні...

«Доки не знайду для неї ліки, не поїду далі,– вирішив джигіт, але другові не став про це говорити. – Ось приїду з ліками, тоді й скажу. Хай лишається тут. Мало що може статися, може, треба буде допомогти, а нікому». Коли його друг вийшов з кімнати, джигіт мерщій вибіг із замку, скочив на коня та й помчав.

– Що ти надумав? Куди нам треба їхати? – запитав кінь через три дні.

– У мого друга є брат, його дружина гарніша за сонячне проміння. Але вона чомусь заслабла й лежить при смерті в палаці. Я хочу допомогти їй вилікуватися. Я мушу знайти для неї ліки,– відповів юнак.

– Ліки є, але далеко звідси, за двома високими горами, які стоять так близько одна від другої, що й мурашка не проповзе між ними. Час від часу гори розходяться, але це триває всього одну мить. Коли вони розходяться, між ними може проскочити вершник. Гори одразу ж з гуркотом сходяться. Все, що опиняється між ними, перетворюється на порох. Коли під’їдемо впритул, ти гукни, наче гукають п’ятнадцять джигітів, і вдар мене батогом, наче вдарили вісімнадцять вершників. Я кинуся вперед, і ми проскочимо між скель,– порадив кінь.

– Гаразд, я вчиню, як ти сказав, тільки їдь хутчіше, щоб нам повернутися вчасно,– відповів джигіт.

Кінь помчав уперед. Ось вони вже й біля гір. Джигіт під’їхав ближче й побачив: дві гори стоять так близько, що навіть мурасі між ними не проповзти. Зліз джигіт з коня, підібрав повалене сухе дерево, підійшов до двох гір і, коли вони розійшлися, кинув дерево між них. Гори з гуркотом зійшлися і розтрощили дерево на порох. «Правду сказав мені кінь, небезпечне це місце»,– подумав джигіт. Але довго думати не став і скочив на коня. Напружилося, мовби стало кам’яне, його тіло, закалатало серце. Гукнув джигіт, наче п’ятнадцять джигітів одразу,– гори розійшлися, він уперіщив коня, наче вісімнадцять вершників одразу, і рвонув у щілину. З гуркотом зійшлися гори, та сміливий вершник устиг проскочити.

Поїхав далі джигіт рівниною.

Силайма з обрубаним носом (інгуська казка)

Їхав-їхав, аж бачить: величезний лев люто гарчить і качається по землі.

– Цей лев поранив собі ногу гострим уламком каменя, – пояснив кінь.– Тому він місця собі не знаходить. Ти викопай яму, і ми сховаємося в ній. А потім почни дражнити лева. Лев кинеться на нас, перестрибне через яму, і гострий камінь, що, мов скабка, засів йому в лапі, випаде. Лев заспокоїться, вгамується і допоможе нам дістати ліки, що їх ми шукаємо.

Послухався джигіт доброї ради. Хутко викопав яму, сховався у ній з конем і почав дратувати лева. Лев кинувся на джигіта і перескочив через яму. Гострий камінь вилетів, біль у лапі вщух. Лев ліг на траву й задоволено замуркотів.

Коли джигіт вийшов із ями, лев промовив людським голосом:

– Це ти мене від мук урятував? Віднині я твій друг.

Скажи мені, що привело тебе в ці краї. Сюди мало хто може дістатися, а той, хто дістається, не може назад повернутися.

– Я шукаю ліки для однієї людини,– відповів джигіт і повідав левові, хто він і звідки.

– Іди за мною,– мовив лев.

Ішли та йшли і зрештою дійшли до глибокої печери.

– Зачекай мене тут,– сказав лев, а сам сховався у печері. Вийшов ізвідти з глечиком молока й подав його юнакові, мовивши: – Якщо тричі покропити цим молоком хворого, то він одразу одужає.

Подякував джигіт левові та й рушив назад.

Їхав-їхав і знову опинився біля двох гір. Під’їхав до них упритул, гукнув, наче п’ятнадцять джигітів одразу, вдарив коня, наче вісімнадцять вершників.

Розступилися гори на мить, і кінь рвонув у щілину. Скелі зійшлися з гуркотом, та пізно – сміливий вершник устиг проскочити.

Довго він їхав чи ні, але нарешті прибув до свого друга. Зайшли вони в кімнату, де лежала красуня, і тричі окропили її молоком. Вона тут же підвелася з постелі, наче ніколи й не слабувала. Друг тут же побіг кликати брата, а красуня поглянула на джигіта й мовила:

– Коли мій чоловік побачить мене здоровою, він дуже зрадіє і спитає, що тобі подарувати. Ти скажи так: «Подаруй мені он оту шаблю з відламаним кінцем і он оту сіру шкапину, що пасеться на лузі; нічого більше мені не треба». Шабля ця не проста: хто володіє нею, того ніхто не здолає в герці. А кінь тільки з вигляду непоказний. Прудкішого за нього немає на світі.

Джигіт вислухав її й подумав: «Напевне, знайшов я таки того коня, що про нього мені старий лицар казав, віддаючи свого коня».

І от прибув чоловік, побачив, що дружина його одужала, зрадів і вигукнув, звертаючись до джигіта:

– За те, що ти для мене вчинив, проси все, що хочеш!

– Подаруй мені шаблю з відламаним кінцем та сіру шкапину, що біля палацу пасеться,– попросив юнак,– а більше мені нічого й не треба.

Силайма з обрубаним носом (інгуська казка)

– Навіщо тобі поламана шабля та старий кінь? – здивувався господар.– Взяв би щось краще.

Але джигіт стояв на своєму. І чоловік віддав йому шаблю і шкапу.

Доки чоловік красуні розмовляв з ним, джигіт здивовано поглядав на його обличчя: на носі не вистачало кінчика. «Чи не той це Силайма, якого я повинен знайти?» – подумав він. А далі насмілився та й запитав:

– Скажи, будь ласка, чи не звуть тебе Силаймою?

– Так, я Силайма з обрубаним носом. А навіщо це тобі?

– Красуня, яка живе у вежі посеред озера, дала слово стати моєю дружиною, якщо я довідаюсь таємницю людини на ім’я Силайма. Скажи мені, який подвиг я мушу здійснити, щоб ти відкрив свою таємницю?

– А хіба ти не здійснив подвигу, здобувши ліки для моєї дружини? Так от же слухай, що зі мною сталося... В одній високій вежі, що була серед моря, жили дві сестри. Я посватався до старшої (оце ж її й вилікував ти). Вона відповіла, що вийде за мене, якщо я прижену їй табун коней семиголового гірського змія разом з тигроподібним жеребцем. Я взяв з собою восьмеро товаришів та й поїхав по цей табун. Ми погнали до себе цей табун, коли семиголовий змій спав. Та ось він прокинувся, побачив, що вкрали його коней, і кинувся навздогін. Ледь ми проскочили гори і виїхали на рівнину, як позаду почувся шум і вигуки. Це змій гнався за нами по п’ятах. Він відламав шпиль гори і кинув на нас. Кам’яною брилою він убив вісьмох моїх товаришів. Я мчав попереду на тигроподібному жеребці, і брила мене не дістала; але маленький уламок її зрізав мені кінчик носа. Відтоді мене й прозвали Силаймою з обрубаним носом. Оце й уся таємниця!

Вислухавши оповідь Силайми, джигіт поквапився в дорогу. Попрощався з Силаймою, з його дружиною, з його братом – своїм другом, узяв чарівну шаблю і пішов до своїх коней: до того, що на нім приїхав, і до того, що йому Силайма подарував... Він відпустив коня, що його біля рідного аулу дав йому старий лицар, мовивши:

– Біжи, знайди першого свого господаря, уклін йому від мене передай і живи при нім.

– Прощавай, молодий джигіте,– сказав кінь людською мовою та й помчав.

Після цього джигіт осідлав сіру шкапу, і, коли сів на неї, вона струснула гривою, крутнула головою і обернулася на сірого красеня-скакуна.

– Куди везти тебе, хоробрий джигіте? – спитав скакун людською мовою.

– Вези мене до великого озера, де у вежі під золотою покрівлею моя наречена живе.

Сірий кінь рвонув уперед. Він більше летів повітрям, ніж біг землею, і вже під вечір вони опинилися біля озера.

– Розшукав ти чоловіка на ймення Силайма? – запитала дівчина-красуня, побачивши джигіта.– Як почувається його дружина? І чи вивідав ти таємницю Силайми?

– І Силайму я знайшов, і дружину його бачив, і таємницю його знаю. Зараз оповім тобі все, як воно було,– відповів джигіт.

І він розповів їй про свої пригоди: як подружився з братом Силайми, як переміг страшного вовка Берзи Каза, як добув чарівне молоко для хворої дружини Силайми. Розказав і про таємницю Силайми.

– Ти знайшов Силайму й довідався про його таємницю. Ти здобув чарівне молоко і врятував життя красуні – моєї рідної сестри,– вигукнула дівчина.– Я згодна стати твоєю дружиною!

Джигіт одружився з нею, і стали вони щасливо жити. Коли на їхню землю зазіхали вороги, то молодий джигіт брав свою чарівну шаблю, сідав на диво-коня – і всі вороги тікали від нього. І полетіла з аулу в аул слава про лицаря-звитяжця та його красуню-дружину.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)