Йшов дядько лісом на чужі села хліба заробити, бо був бідний... Ото йшов, а з корчів до нього вискакує вовк:
– Дядечку, врятуй мене, бо за мною ловці женуться... А я тобі за те в пригоді стану.
– Як же я тебе врятую?
– Та як знаєш...
– Хіба що сховаю в мішок?
Наставив дядько мішок, а вовк – туди.
Виніс дядько вовка з лісу у поле, витрухнув із мішка, пішов собі далі.
Минув рік. Вертається дядько із заробітків назад додому, а з лісу вискакує вовк та й до нього.
– Я тебе з’їм.
А дядько:
– Я ж тебе спас од смерті, а ти мене хочеш з’їсти?
– Та торішнє добро забувається.
– Підожди... Он кінь іде. Спитаємо його: хай він нас розсудить.
Вислухав кінь обох – дядька і вовка, та й каже:
– Двадцять літ я вірно прослужив своєму хазяїнові... Тепер же, коли я постарів, утратив силу, він узяв та й прогнав мене... Так-таки: старе добро забувається.
Біда дядькові. Аж бачать: суне дорогою старий собачисько. Дядько й каже:
– Підождімо.. Хай ще собака нас розсудить.
Вислухав собака обох – дядька і вовка, та й каже:
– Як я був іще молодий, то дванадцять літ беріг свого хазяїна: день і ніч, а як став сліпий і глухий, то він мене одпровадив у світ Божий, забув про колишню мою доброту... Правду кажеш, вовче, що старе добро забувається.
Бачить дядько, що вовк таки з’їсть його. Коли ж тут біжить лисичка. Дядько до неї:
– Ой лисичко, розсуди ще ти нас...
Розказали все лисичці. Вислухала вона обох – дядька і вовка, і каже:
– А мені не віриться, що дядько ніс вовка у мішку.
– Та ніс.
– Ну та як, а хвіст?
– А хвоста не видно було.
– А що ж ти – зав’язував мішка?
– Та зав’язував.
– Покажіть, я побачу...
Наставив дядько міха, вовк стрибнув туди, й дядько зав’язав мішок.
– Допіру, – каже лисиця, – бери, дядьку, ціпа і проганяй вовка.
Так дядько і зробив. Узяв ціпа, відкрив мішок та й прогнав вовка.