Колись давно в містечку Вог, в Гудбранскій долині, жив один бідний чоловік зі своєю дружиною. Дітей у них було так багато, що на всіх не вистачало юшки та каші. Тому старшим двом хлопчикам часто доводилося блукати з села в село, щоб заробити або випросити собі шматок хліба.
Так, мандруючи з мішком за плечима, дізналися хлопчики про всі гірські дороги і лісові стежки.
Одного разу вони зібралися йти в Хедальскій ліс.
Вони чули, що птахолови, мисливці на соколів, побудували там, недалеко від містечка Мел, хатинку. Хлопцям захотілося подивитися на птахів і, якщо вдасться, дізнатися, як їх заманюють і ловлять.
Брати знали найкоротший шлях в Хедаль.
Вони звернули з битого шляху і пішли навпростець через лісову гущавину.
Справа була пізньої осені, коли ліси і гори стають безлюдними.
Дівчата, які влітку пасуть на полонинах худобу, в цю пору вже вдома, гріються перед грубкою, прядуть шерсть, тільки що зняту з овець, та вишивають собі посаг, а їх пастуші хатинки в горах стоять порожні і забиті.
Так що хлопчикам не було де ні поїсти, ні перепочити в дорозі.
Осінній день короткий. Ледь протоптану стежку було трохи видно, і незабаром хлопчики її зовсім втратили.
Поки вони розшукували стежку, стало темніти. Хатини птахоловів ніде не було видно. Хлопчики були одні в дрімучому Хедальскому лісі. Настала ніч.
Хлопчики подумали-подумали і вирішили, що до світанку їм звідси ніяк не вибратися. Треба ночувати в лісі. Вони набрали цілу купу хмизу та шишок і розвели багаття. Потім маленькою сокиркою, яка була за поясом у старшого брата, нарубали ялинових гілок і змайстрували з них курінь. Постіль вони влаштували собі з вересу і м’якого моху, того і іншого навколо було більш ніж достатньо.
Після цього вони вляглися ближче одне до одного, щоб було тепліше, і відразу ж заснули, бо сильно втомилися за день. Невідомо, скільки вони проспали, годину або дві, але раптом вони разом прокинулися, немов їх хтось розбудив. Високі сосни над їх головами гнулися і шуміли, як під час бурі. А над вершинами сосен щось важко пихкало, сопіло, фиркало…
Хто це – який величезний страшний звір або, ще гірше, лісовий дух, троль?
Хлопчики так і завмерли.
В цей час десь над соснами пролунав тріск, ніби грім прокотився по небу, і голос скрипучий, як сире дерево, сказав:
– Людиною пахне!
Тут земля немов здригнулася і почулися чиїсь кроки.
Кроки були такі важкі, що від них розколювались камені, а корабельні сосни тремтіли від верхівки до самого кореня.
– Тролі! – сказав старший хлопчик молодшому.
– Ой, боюсь! .. Що ж нам робити? – сказав молодший.
– Стань тут під сосною, – сказав старший, – коли тролі підійдуть сюди, хапай наші мішки та тікай що духу. А я візьму сокиру і залишуся тут. Може, і не пропадемо.
Не встиг він це сказати, як старі дерева біля них розсунулися, немов дрібний чагарник, і з’явилися тролі.
Вони були величезні – вище найвищих сосен – і крокували слід у слід, поклавши на плечі один одному свої руки.
Їх було троє, але око у них було тільки одне. Одне-єдине око було у них на всіх трьох, і вони по черзі вставляли його в очну западину, яка була на лобі у кожного.
Зараз кругле, світле, як місяць, око сяяло в чолі у першого троля. Він був поводирем, а інші двоє йшли за ним.
– Біжи! – прошепотів старший брат молодшому. – Але не дуже далеко. Сховайся он там, в буреломі, і подивися, як я з ними розправлюся. Вони дивляться догори, та ще й одним оком. Де їм розгледіти, що робиться у них під ногами! ..
Молодший кинувся бігти, а тролі рушили за ним.
Тут старший хлопчик вискочив з-за дерев і, з усієї сили, вдарив своїм топірцем по п’яті того троля, що йшов позаду. Троль прямо заревів від болю. Він закричав таким страшним голосом, що поводир навіть здригнувся і випустив з очної западини своє єдине дорогоцінне око.
Хлопчик спритно підхопив його на льоту.
Око було завбільшки з глиняний горщик і світле, як повний місяць. Хлопчик подивився крізь нього і побачив все навколо ясно-ясно: кожен кущ вересу, кожну соснову шишку, кожен камінчик на землі. Наче зараз була не чорна ніч, а білий день.
А тролі стояли, боячись поворухнутися, перелякані, сліпі, і не могли зрозуміти, що з ними сталося. Нарешті вони здогадалися, що хтось вкрав їх єдине око.
Вони стали гарчати, лаятися, нишпорити серед сосен і ялин довгими вузлуватими пальцями, але так і не могли зловити хлопчика.
– Я не боюся вас, тролі, – крикнув він сміливо. – У мене одного тепер три ока, а у вас трьох – ні одного. І у мене є ще сокира. Раніше, ніж ви знайдете мене, я порубаю вас на шматки своєю сокирою, як сухе дерево.
– Стережись, хлопчисько! – закричали тролі. – Віддавай наше око, а ні – то ми перетворимо тебе в камінь або пень.
– Ну що ж, – сказав хлопчик, – це ваша чаклунська справа. Але все одно ви вже ніколи не отримаєте свого ока.
Тролі замовкли – вони зрозуміли, що цього хлопчика їм не залякати ніякими погрозами, і вирішили порозумітися з ним добром. Вони обіцяли йому і золота, і срібла, і все, чого він тільки не побажає, якщо він поверне їм око. Хлопчику це сподобалося.
– Добре! – сказав він. – Ідіть до себе додому і принесіть сюди стільки золота і срібла, щоб ми з братом наповнили наші дорожні мішки. Так, крім того, прихопіть для нас по хорошому сталевому луку. Тоді я вам віддам ваше око. А до тих пір не бачити вам вашого ока.
Тролі навіть заскрипіли зубами від злості.
– Негідний хлопчисько! – сказали вони. – Як же ми доберемося до дому без нашого ока?
– А це вже ваша справа. Ви ж вмієте чаклувати!
Тоді тролі по черзі почали кликати свою господиню.
І ось здалеку, з-за гір, відгукнувся чийсь голос, схожий на виття осіннього вітру.
Це лісова господиня, стара троллиха, почула, що її звуть, і відгукнулася.
Один з тролів склав руки трубою і крикнув через ріки і гори, щоб вона скоріше принесла в Хедальскій ліс два сталевих лука і два повних відра срібла і золота.
Минуло небагато часу, і земля загула, зашуміли, затріщали дерева. Це лісова господня прибігла на поклик тролів з луками і відрами, повними золота і срібла.
Дізнавшись в чому справа, вона так розсердилася, що висмикнула з корінням велику сосну і переламала її об коліно, немов це була не столітня сосна, а сухий прутик. Потім вона вирвала у себе з голови довге зелене волосся і стала їм, як мотузкою, ловити хлопчика. Але тролі, яким хотілося швидше отримати назад свій скарб, сильно просили її не чіпати цього хлопчиська. Він жалить, як оса, а хитрий так, що, чого доброго, вигадає якусь нову хитрість і відніме око і у неї.
Лісова господиня загарчала, як розлючена ведмедиця, але не стала сперечатися. Вона кинула на землю два сталевих лука і два відра – з золотом і сріблом – і побігла назад в гори, перестрибуючи на бігу через ялини і сосни.
А тролі стояли перед хлопчиком і простягали до нього свої вузлуваті руки.
– Ну віддай же!!! Віддай!.. – говорили вони.
– Гаразд, беріть! – сказав хлопчик і віддав троллям їх око.
Вони засміялися від радості і, трясучи землю, побігли слідом за лісовою господинею. Коли тролі зникли, з-за гір випливло сонце.
Хлопчики набили мішки золотом і сріблом, закинули за плечі сталеві луки і весело попрямували додому.
З тих пір ніхто ніколи не чув, щоб тролі ходили в Хедальскому лісі.