Пригоди Ласі (Вероніка Боярчук)

Це був дуже гарний день. У Ласі було День Народження!

Прокинувшись, Ласі побачила перед собою купу подарунків. Їй виповнилось сім років! Дівчинка встала з ліжечка й почала розкривати подарунки. Прийшли батьки.

– Ти вже почала розкривати подарунки? – запитав тато.

– Так, тату, – відповіла Ласі.

І Ласі відкрила другий подарунок. Вже незабаром всі пакунки були відкритими.

Їй подарували: ляльку, ролики, цукерки, гарний одяг та маленького Оленика з карамелькою.

– Дуже Вам дякую! – подякувала Ласі батькам.

– Немає за що, – відповіла мама.

– Мені сподобався цей Оленик! – сказала Ласі. – Я його назву Карамел!

– Мені теж подобається. – сказав тато.

– І мені також, – підтримала тата мама.

І вони пішли снідати.

Після сніданку дівчинка гралася Карамелом. І тут Оленик піднявся в повітря та полетів до вікна, але воно було зачинено. Оленик ще кілька хвилин бився і тоді знесилено впав на підвіконня.

Ласі не відводила очей від нього.

– Ти живий?– запитала Ласі, – Ти вмієш літати?

– Так, але я хочу на волю!!! – закричав Карамел.

– А де ти живеш? – запитала дівчинка, – в лісі?

– Ні, я живу в солодкому світі, – відповів Оленик, – прошу тебе, відпусти мене і я виконаю твоє бажання!

– Згода! – погодилася Ласі, – Я бажаю, щоб ти взяв мене з собою у цей світ!

– Гаразд! – відповів Оленик, – Але на день!

– Добре!

Оленик змахнув своїми ріжками й дівчинка почала зменшуватися.

Незабаром вони вже були високо в повітрі.

– А туди далеко летіти? – запитала дівчинка.

– Цілу добу, – відповідає Оленик.

– Ого! – здивувалася Ласі, – Так багато!

– Час швидко минає, – сказав Карамел і набрав більшу швидкість.

Вже вечоріло, Оленик та дівчинка втомилися та вирішили відпочити під кущем. Настав ранок, Карамел встав і розбудив дівчинку.

Вона встала і сказала:

– Ти ж казав, що ми перепочинемо, – суворо наголосила Ласі, – а не переночуємо.

– Але я так втомився, що заснув, – виправдовувався він.

– Ну гаразд, нам ще далеко?

– Ні-ні, ще трішечки.

Прилетіли вони аж під вечір. Навкруги все було солодким. Йшли вони по «солодкій ваті», хмаринки були з мармеладу, будинки з пряників, а місток – з вафлі.

– А де твоя хатинка?– запитала дівчинка.

До замку прийшли вони ввечері. Замок був із карамельок. Ласі спробувала одну.

– Неможна! – закричав Оленик, – замок можеш зламати!

– Із-за однієї карамельки?!? – здивовано подивилася вона на нього.

– Так! – підвищив голос Карамел, і вони зайшли до середини.

Дівчинка роздивлялася солодкі багатства. Оленик гордо йшов поряд із приятелькою і тут вона побачила Королеву. Її плаття було з карамелі. Дівчинка вже слину ковтала та стримувала себе.

– Хто це? – запитала в Карамела Королева, – Кого ти мені привів? Слугу?

– Ні-ні, Ваше Величносте!

– А хто?

– Це моя товаришка!

– І нащо ти її привів?

– Щоб показати їй наш світ!

– Ну гаразд, – подобріла Королева, – Нехай проходить у зал.

– Зараз заведу, Ваше Величносте!

– Чекай, стій! – зупинила її Королева, – Будеш моєю слугою!

– Ні, я не хочу! – відповіла дівчинка

– Ти не маєш права мені заперечувати!!!

– Маю!!!– відповіла Ласі, показала королеві язика та побігла до воріт.

Але ворота були зачинені і позаду вже стояли слуги.

Трагедія! – подумала дівчинка.

– В темницю її! – наказала Королева.

– Ні-ні! – стогнала дівчинка.

– Так-так! – зареготала Королева.

І тут дівчинка не витерпіла та проснулася. І побачила перед собою батьків, які здивовано дивилися на неї.

– Я що спала? – запитала Ласі.

– Так! – відповів тато, – а що тобі снилося?

– Поганий сон!

– Тепер зрозуміло, чому ти так кричала, – сказала мама.

І всі засміялися!