Про Вовка, що знайшов шматок сала (французька казка)


Одного разу Вовк пішов гуляти.

Дорогою він знайшов шматок сала. На той час Вовк не був голодним; він обнюхав сало, помацав його лапою й сказав:

– Я б тебе, напевно, з’їв, та дуже вже ти солоне.

Залишив Вовк сало і пішов далі. Коли йому схотілося їсти, він вже нічого не знайшов.

“Ну й дурень же я,– подумав він,– от, якби ж то я вчасно здогадався з’їсти той шмат сала! Але тепер вже цього не повернеш.”

Через деякий час він зустрів Свиню з цілим виводком поросят і сказав їй:

– Послухай, я з’їм одного з твоїх поросят, дуже вже я голодний.

– Одного, так і бути, ти можеш з’їсти,– відповіла Свиня,– але мої дітки нехрещені. Не можна ж їх їсти, неохрестивши. Ходімо до ставка, там візьмемо воду для хрещення.

Дійшовши до ставка, Свиня мовила Вовку:

– Спіймай будь-кого з малюків! А коли вони спіймали поросятко, вона сказала: – Набери в лапу води! Тільки-но Вовк нахилився, щоб набрати води, вона щосили штовхнула його рилом, Вовк скотився у ставок. Поки він там порсався, Свиня й поросята втекли.

А бідний Вовк все згадував про той шматок сала: “Ну й дурень же я, що не з’їв його, коли знайшов!”

Пішов Вовк далі й побачив на пасовищі баранів. Він сказав їм:

– Гей ви, барани! Вже як ви хочете, але одного з вас я мушу з’їсти, я дуже голодний!

– Добре, одного з нас можеш з’їсти,– мовили барани,– але спершу ми повинні відслужити вечірню. Барани зійшлися докупи й почали бекати з усіх сил. Люди, яким було наказано стерегти баранів, подумали: “Чому це наші барани зійшлися докупи?” Вони помітили Вовка й прогнали його.

Вовк підійшов до череди корів, за якими йшли телята. Він сказав Коровам:

– Слухайте, я мушу з’їсти хоча б одне теля з вашої череди, дуже вже я голодний!

– Добре, бідолашний,– мовили корови,– так і бути, їж його; але спершу ми повинні потанцювати. І корови миттю зібрались в коло, а телят помістили всередині.

– А тепер візьми теля,– сказали вони Вовку. Як тільки Вовк намагався наблизитись, вони виставляли роги вперед. Вони б його закололи рогами до смерті. Знову лишився Вовк голодним.

“От,– говорив він собі,– який я нещасний! Якби ж то я вчасно здогадався з’їсти той шмат сала! Я подохну з голоду.”

Він пішов на луки, де випасалась Кобила з лошам. Вовк сказав Кобилі:

– Дуже вже я голодний! Мушу я з’їсти твоє лоша!

– Добре, вовче,– мовила Кобила,– ти його отримаєш, але він підкований. Я не можу віддати його тобі, доки не зніму підкови. Вона попросила Вовка взяти лоша за ногу, щоб їй зручніше було здирати підкови, а лоша хватило вовка копитом і зламало йому щелепу.

Зовсім зажурився бідний Вовк, присів під дубом, на якому сидів чоловік і відрубував сухе гілля. Вовк голосно тужив.

– Який я нещасний! – ремствував він.– Я знайшов шмат сала – і не здогадався його з’їсти. Зустрів Свиню з поросятами – і через свій дурний розум жодного з них не зміг собі здобути. Наскочив на баранів: вони мовили, що хочуть спершу відслужити вечірню; я погодився зачекати – і жоден з них мені не дістався. Зустрілась мені череда корів. Вони захотіли потанцювати, перед тим як віддати мені теля – і ледве мене не закололи рогами. Зустрів Кобилу, а вона здумала зірвати підкови зі свого лошати – і він зламав мені щелепу. Не вистачає тільки, щоб мене громом вбило.

В цю мить, чоловік, який сидів на дубі й слухав усе, що говорив Вовк, випустив сокиру з рук; тут Вовку й прийшов кінець.


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)